Не знаю, як близько від мене проїжджали машини, але я встиг почути не один гудок і виск гальм. Якийсь автомобіль увернувся, щоб не збити поганого хлопчика, і заїхав у бік вантажівки з фургоном. Хтось вилаяв мене божевільним покидьком. Інший вигукнув:

— Що це, в біса, він робить?

Але то був лиш фоновий шум. Уся моя увага була зосереджена на поганому хлопчику — не зводь очей зі своєї цілі, чи не так?

Він біг щодуху, але який би демон не ховався всередині нього, його зовнішня оболонка мала дві коротенькі ніжки й жирну дупу, тож шансів у нього не було. Він тільки міг сподіватися, що мене зіб’є машина, але не так сталося, як гадалося.

Він дістався тротуару й перечепився через брівку. Якась жінка, кремезна пані з вибіленим волоссям, закричала:

— У цього чоловіка пістолет! — То була місіс Джейн Гурлі. Вона свідчила в суді.

Хлопчик спробував підвестися.

— Це тобі за Марлі, маленький сучий сину, — вимовив я і поцілив йому в спину. Це був перший постріл.

Він порачкував від мене. На тротуар крапала кров.

— Це тобі за Вікі, — сказав я і ще раз поцілив йому в спину. Це був другий постріл. Потім я додав: — Це тобі за тата й Маму Ноні, — і всадив по кулі під кожне коліно, саме там, де закінчувалися його мішкуваті сірі шорти. Це був третій і четвертий.

Тоді вже всі почали кричати. Якийсь чоловік волав:

— Заберіть у нього зброю, хапайте його! — Але ніхто не насмілився.

Поганий хлопчик перевернувся на спину й подивився на мене. Вираз на його обличчі мало не змусив мене зупинитися. Тепер йому було не сім чи вісім років. Спантеличена, ошелешена від болю дитина, якій на вигляд було не більше п’яти. Шапочка впала з голови й відкотилася вбік. Одна з двох пластикових лапотей на пропелері погнулася. «Господи Боже, — подумав я, — я застрелив невинне дитя, і ось воно, смертельно поранене, лежить просто біля моїх ніг».

Так, він майже обдурив мене. Він був нівроку добрим актором, містере Бредлі, за таку гру можна й «Оскара» отримати. Але я зміг зазирнути крізь ту маску. На його обличчі читалися страх і біль, але не в очах. Його погляд був тим самим, що й завжди. «Ти мене не зупиниш, — говорили ці очі. — Ти мене не зупиниш, поки я з тобою не розберуся, я ще з тобою не закінчив».

— Хто-небудь, заберіть у нього пістолет! — заголосила якась жінка. — Поки він не вбив цю дитину!

До мене підскочив здоровенний чолов’яга, мабуть, він теж свідчив у суді, але я спрямував на нього зброю, і він хутко відсахнувся, піднявши руки.

Я знову обернувся до поганого хлопчика й поцілив йому в груди:

— Це тобі за крихітку Гелен. — То був п’ятий постріл. У хлопчика з рота полилася кров і заструменіла по підборіддю. Мій старомодний пістолет сорок п’ятого калібру був розрахований усього на шість патронів, тож лишалася тільки одна куля. Я опустився на коліно, прямо в калюжу його крові. Вона була червоною, хоча мала би бути чорною. Наче юшка, що витікає з отруйної комахи, якщо на неї наступити. Я приставив дуло йому поміж очі.

— Це тобі за мене, — сказав я. — А тепер повертайся в пекло, звідки ти прийшов. — Я натиснув на гачок, і пролунав шостий постріл. Але перед цим його зелені очі зустрілися з моїми.

«Я ще з тобою не розібрався, — говорили вони. — І не розберуся, поки ти не випустиш свій останній подих. А може, і тоді нічого не закінчиться. Може, я чекатиму тебе на тому світі».

Його голова закинулася назад. Одна нога сіпнулася, а потім завмерла. Я поклав пістолет поруч із тілом, підняв руки й почав спинатися на ноги. Не встиг я підвестися, як мене схопили двоє чоловіків. Один із них зарядив мені коліном у пах. Інший ударив кулаком в обличчя. До них приєдналася решта, а серед них — і місіс Гурлі. Вона копнула мене принаймні двічі. Вона не згадувала про це в суді, чи не так?

Я її ні в чому не звинувачую, адвокате. Нікого не звинувачую. Того дня на тротуарі вони побачили тіло маленького хлопчика, таке понівечене кулями, що його би не впізнала власна матір.

Якби вона в нього була.

Макґреґор повів клієнта Бредлі в нетрі Голкової садиби, пообіцявши повернути Джорджа після переклички.

— Якщо хочете, я можу принести вам супу чи сендвіч, — запропонував Макґреґор Бредлі. — Ви, певно, зголодніли.

Але Бредлі не хотів їсти. Тільки не після того, що йому щойно довелося почути. Він сидів по свій бік перетинки й чекав, склавши руки на чистому блокноті. Він розмірковував над зруйнованими життями. Зараз йому спадало на думку лише двоє людей, і смерть Галласа було легше прийняти, оскільки чоловік був явно божевільним. Якби він розповів свою історію в суді й виголосив її тим самим урівноваженим, «як-ви-можете-мені-не-вірити» тоном, то опинився б у психіатричній лікарні з максимальним рівнем захисту, а не сидів би в камері, очікуючи смертельної ін’єкції, до складу якої входили тіопентал натрію, панкуроній бромід і хлорид калію: фатальний коктейль, який мешканці Голкової садиби називали «Добраніч, мамцю».

Але Галлас, який, найвірогідніше, з’їхав з глузду після смерті своєї дочки, прожив хоча би половину життя. Йому випала нещаслива доля, він страждав на параноїдальні фантазії і манії переслідування, проте, як кажуть, краще півжиття, ніж нічого. А от із маленьким хлопчиком справи були набагато гірші. Згідно зі звітом патологоанатома, малий просто опинився на проспекті Барнума не в тому місці й не в ту годину. Йому було не більше дев’яти років, а радше сім. Його життя навіть не встигло розпочатися.

Макґреґор привів Галласа, почепив ланцюг до стільця й поцікавився, скільки часу їм іще знадобиться:

— Він відмовився від ланчу, а я би залюбки перекусив.

— Уже скоро, — відповів Бредлі. Насправді, в нього лишалося тільки одне запитання, і, щойно Галлас умостився по свій бік оргскла, адвокат випалив: — Чому саме ти?

Галлас здивовано здійняв брови:

— Перепрошую?

— Цей біс, бо ти його маєш саме за біса, чому він обрав саме тебе?

Галлас посміхнувся, і його губи розтягнулися в тонку лінію.

— Наївне питання, адвокате. Так само можна спитати, чому одна дитина народжується з деформованою рогівкою, як от Ронні Ґібсон, а наступні п’ятдесят немовлят — абсолютно здорові. Або чому хороша, чесна людина отримує в тридцять років пухлину мозку, а чудовисько, яке служило наглядачем газових камер у Дахау, живе до сотні років. Якщо ви питаєте, чому з хорошими людьми трапляються погані речі, то це не до мене.

«Ти поцілив у безпорадну дитину шість разів, — подумав Бредлі, — останні три чи чотири постріли зроблено впритул. Як, заради всього святого, ти можеш вважати себе хорошою людиною?»

— Наостанок, — промовив Галлас, — дозвольте у вас дещо запитати.

Бредлі мовчки кивнув.

— Труп уже ідентифікували?

Галлас говорив буденним тоном в’язня, який затягує розмову, щоби довше не вертатися до камери, але вперше за всю зустріч у його очах спалахнула справжня жвава цікавість.

— Не думаю, — обережно відказав Бредлі.

Власне кажучи, він знав напевне, що не ідентифікували. Він мав знайомого в прокуратурі й дізнався б ім’я та походження жертви задовго до того, як про це пронюхали би журналісти, оскільки історія Невідомого хлопчика привернула увагу всієї нації. Протягом останніх чотирьох місяців про справу трохи призабули, але після страти Галласа інтерес спалахне з новою силою.

— Я би порадив вам поміркувати над моїми словами, — продовжив Галлас, — але не варто, чи не так? Ви вже про це думаєте. Можливо, ночами ще не крутитесь у ліжку, але так, ви вже точно міркуєте над цим.

Бредлі нічого не відповів. Тоді Галлас усміхнувся — цього разу широко та щиро:

— Я знаю, ви не повірили жодному моєму слову, інакше й бути не могло. Але хоч на хвилину увімкніть свою фантазію й поміркуйте. Білий хлопчик — якщо такі зникають, то їх шукають особливо наполегливо, бо ми живемо в суспільстві, де життя білого хлопчика досі цінується вище, ніж життя дитини іншої раси. Ще в молодших класах у малечі знімають відбитки пальців, щоби мати змогу ідентифікувати їх на випадок викрадення чи вбивства. Якщо я не помиляюся, то в нашому штаті вже ухвалили цей закон?