Для Джиммі Сміта
Мораль — поняття слизьке. Хоч я і не знав про це в дитинстві, та миттєво довідався, коли пішов до коледжу. За часів навчання в університеті Мейну моя фінансова піраміда складалася зі стипендій, державних позик та літніх підробітків. Протягом навчального року я мив посуд у західній їдальні. Грошей ніколи не вистачало надовго. Моя самотня мати керувала господарською частиною в психіатричному закладі «Пайнленд Треннінг Центр» і надсилала дванадцять доларів на тиждень, які мало чим могли зарадити. Уже після маминої смерті одна з тіток розповіла, що заради мене матуся відмовлялася від походів у салон краси та економила на продуктах. А ще не обідала по вівторках і четвергах.
Виїхавши з кампусу й опинившись далеко від західної їдальні, я часом урізноманітнював свою дієту поцупленими в місцевому супермаркеті біфштексами та упаковками гамбургерів. Приходити потрібно було по п’ятницях, коли в магазині особливо людно. Якось я намагався навіть потягти ціле курча, та воно було збіса великим, тому його не вдалося заховати під пальто.
Поширилася інформація, що я міг би виконувати завдання для студентів, які мають проблеми з навчанням. На такі послуги я встановив плаваючі тарифи. Якщо студент отримував «А», мій гонорар становив двадцять доларів. Десять доларів я мав за «В». Оцінка «С» означала, що зусилля витрачені марно, тому я не отримував нічого. За «D» або «F» я обіцяв сам заплатити клієнту двадцять доларів. Я завжди працював так, щоб не доводилося платити, бо не міг цього собі дозволити. А ще я був хитрим (трохи ніяково визнавати, але це правда). Я ніколи не брався за проект, якщо студент не приносив мені зразок роботи, написаної самостійно, аби я міг скопіювати стиль. Слава Богу, мені не часто доводилося це робити, але коли я сидів на мілині або просто до смерті хотів бургер та картоплю фрі з «Беарз Ден» у «Меморіал Юніон» — брався за таке.
А ще в юності я з’ясував, що в мене досить рідкісна група крові — А-негативна, лише шість відсотків населення мають таку. У Бенгорі була клініка, де за пінту А-негативної платили двадцять п’ять доларів. Я подумав, що це — бездоганна угода. Тож кожні два місяці я їздив до Бенгора здавати кров трасою № 2 на моєму розбитому старенькому «універсалі». Або діставався туди автостопом, коли машина ламалася (а таке траплялося частенько). У ті роки, ще до СНІДу, з донорством було значно менше паперової тяганини, тому, як тільки кров опинялася в спеціальному контейнері, можна було випити на вибір маленьку скляночку апельсинового соку або чарочку віскі. Оскільки вже тоді я готувався до долі алкоголіка, то завжди обирав віскі.
Якось, повертаючись до школи після однієї з таких «пожертв», я збагнув, що коли продаж себе за гроші — це блядство, то я — блядь. Писати есе з англійської та семестрові роботи з соціології — також блядство. Вихований на принципах методистів, я чітко розрізняв добро та зло, але ось як вийшло: я став бляддю, от тільки торгував кров’ю та письменницькими здібностями замість своєї дупи.
Те, що я тоді збагнув, поставило переді мною питання моралі, які досі хвилюють мене. Гнучкий концепт, чи не так? Надзвичайно гнучкий. Але якщо розтягувати надто сильно, він лусне. Тепер я здаю кров, замість того щоб продавати її, але все одно вважаю, що за певних обставин кожен із нас може продати будь-що.
А потім шкодувати все життя.
Мораль
Тільки-но Чед зайшов до квартири, як одразу збагнув: щось трапилося. Нора вже була вдома. Вона працювала з одинадцятої до п’ятої, шість днів на тиждень. Зазвичай він повертався додому о четвертій, а о шостій, коли Нора приходила з роботи, вони вечеряли.
Жінка сиділа на пожежних сходах, куди він виходив курити, і тримала в руках якісь папірці. А ще він побачив, що прикріплена до холодильника магнітом роздруківка електронного листа, яка висіла там останні чотири місяці, зникла.
— Привіт! — гукнула вона. — Іди сюди! — Нора замовкла на хвильку. — І візьми, якщо хочеш, свої цигарки.
Чед обмежувався однією пачкою на тиждень, але дружина все одно не схвалювала цю звичку. Звісно, здоров’я також було однією з причин, та значно важливішим було те, що куріння — задоволення витратне. Кожна цигарка — це сорок центів, обернені на дим.
Навіть на вулиці Чед не любив палити біля дружини. Проте сьогодні витягнув уже почату пачку з ящика під сушаркою для посуду та поклав її в кишеню. Щось в урочисто-серйозному виразі обличчя жінки підказувало йому, що цигарки можуть знадобитися.
Він виліз через вікно та сів поруч. Нора переодягнулася в джинси й одну зі своїх старих блузок, а отже, вже давно була вдома. Усе дивніше й дивніше.
Певний час вони мовчки сиділи і дивилися на маленький шматочок міста перед ними. Він поцілував її, а вона неуважно посміхнулася у відповідь. Вона тримала в руках лист від літературного агента, а також папку, на якій великими літерами було написано: ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ. Його маленький жарт, не дуже смішний. У папці зберігалися їхні фінансові папери — довідка з банку, виписка за кредитною карткою, рахунки за комунальні послуги, страхові платежі — з червоною лінією внизу. Звична американська історія того часу: просто бракує грошей. Два роки тому вони говорили про те, що варто завести дитину. Нині вони про це не говорять. Єдина тема їхніх розмов — як звести кінці з кінцями. Часом вони наважуються помріяти, що переїдуть за місто, а кредитори не наступатимуть їм на п’яти. Переїхати на північ, десь у Нову Англію. Але не зараз. Тут у них хоча б робота є.
— Як справи в школі? — запитала вона.
— Нормально.
Насправді робота була досить прибутковою. От тільки хто знає, що буде, коли Аніта Байдерман повернеться з декретної відпустки? Певно, більше ніякої роботи в 321-шій громадській школі. Він високо стояв у рейтингу замісників, але це не мало жодного значення, коли всі штатні викладачі були на місці й готові працювати.
— Ти рано повернулася, — промовив він. — Тільки не кажи, що Вінні помер.
Нора здивовано глянула на нього та знову посміхнулася. Але вони вже були разом десять років, з яких останні шість — одружені, тож Чед добре знав цю посмішку. Вона віщувала негаразди.
— Норо?
— Він відіслав мене додому раніше. Подумати. Мені багато є над чим подумати. Я… — вона похитала головою.
Він узяв її за плечі й повернув обличчям до себе.
— Ти — що? З Вінні все гаразд?
— Хороше запитання. Уперед, пали. «Палити дозволено».
— Поясни мені, що відбувається.
Два роки тому її звільнили з лікарні «Конгрес Меморіал» через реорганізацію. Та, на щастя для Корпорації «Нора і Чед», вона швидко стала на ноги. Жінка отримала роботу домашньої доглядальниці, і це був неабиякий успіх: пацієнт — священик на пенсії, що одужував після інсульту. Робота займала тридцять шість годин на тиждень і непогано оплачувалася. Нора отримувала більше за чоловіка — значно більше. А двох зарплат вистачало на пристойне життя. Принаймні, доки Аніта Байдерман не повернеться.
— Спершу я хочу поговорити про це. — Вона підняла вгору листа від агента. — Наскільки ти в собі певен?
— Чи зможу я виконати роботу? Досить певен. Навіть дуже. Маю на увазі, якби в мене був час. А щодо решти… — він знизав плечима. — Тут усе написано чорним по білому: жодних гарантій.
Оскільки мораторій на набір нових працівників у школи набрав чинності, заміни — це найкраще з того, що лишалося Чеду. Він був у кожному з можливих списків, але все ж таки в найближчому майбутньому для нього не передбачалося жодної роботи на повну ставку. Справа навіть не в тому, що за постійну роботу краще платять, — так просто надійніше. А на посаді замісника він міг цілими тижнями сидіти без роботи.
Роки два тому його вимушена відпустка затягнулася на три місяці: вони тоді ледь не втратили квартиру. Саме тоді й почалися проблеми з кредитними картками.
З відчаю та потреби якось заповнити порожнечу тих годин, коли Нора ходила до преподобного Вінстона, Чед почав писати книгу під назвою «Звірам на поталу: виживання вчителя-замісника в чотирьох міських школах». Слова давалися йому складно, а іноді не давалися взагалі. Та до часу, коли його викликали в Сент-Сейвіор учити другий клас (містер Карделлі зламав ногу в автокатастрофі), чоловік уже встиг завершити три розділи. Нора дивилася на сторінки з тривожною посмішкою. Жодній жінці не хотілося б казати головному чоловікові свого життя, що він гає час.