А він і не гаяв. Його історії про життя вчителя-замісника були яскравими, смішними, жвавими — значно цікавішими за все те, що він розповідав їй за вечерею або коли вони лежали в ліжку.

Чед писав листи літературним агентам, та на більшість із них так і не отримав відповіді. Деякі були достатньо ввічливими, аби кинути йому щось на кшталт: «Вибачте, але в мене нема вільних місць». Урешті він знайшов собі агента, який хоча б погодився подивитися на ті вісімдесят сторінок, які Чед написав на своєму старенькому й кульгавому ноутбуці «Делл».

Ім’я агента мало якісь циркові нотки — Едвард Рінглінг. Його відповідь Чеду була багатою на похвали та бідною на обіцянки. «Я можу роздобути вам контракт на основі того, що вже написано, і подальшого плану, — написав Рінглінг. — Та це буде дуже мізерний контракт. Навіть у кращому разі ви все одно отримаєте менше, ніж заробляєте зараз учителем. Ваше фінансове становище може різко погіршитися — знаю, звучить божевільно, та ринок сьогодні переповнений.

Пропоную вам дописати ще сім чи вісім розділів, а найкраще — всю книгу до кінця. Тоді я зміг би виставити її на аукціон і знайти для вас значно кращу пропозицію».

Чед подумав, що це все мало сенс, якщо ти поглядаєш на літературний світ із висоти затишного офісу на Мангеттені. От тільки пропозиція значно втрачає привабливість, коли ти ганяєш по всьому місту, як навіжений, викладаючи тиждень тут і три дні там, аби сплатити всі рахунки. Лист від Рінглінга прийшов у травні. А тепер за вікном стояв вересень. І хоча літо в Чеда виявилося непоганим завдяки кільком місяцям літньої школи («Боже, благослови придурків», — думав він часом), та до рукопису він не додав жодної сторінки. І справа тут не в ледарстві: до мозку вчителів, хай навіть тих, які приходять лише на заміну, прикріплені невидимі кабелі, через які діти отримують знання і силу. От тільки самому вчителеві потім мало що лишається. І багато ночей поспіль єдиною близькою до літературної творчості справою для Чеда було читання Лінвуда Барклі. На більше він спромогтися не міг.

Усе б могло змінитися, якби він провів два-три місяці без роботи… От тільки якщо вони кілька місяців житимуть лише на зарплату дружини, настане фінансовий крах. А нервозність аж ніяк не сприяє літературним поривам.

— Як багато часу тобі потрібно, щоб завершити книгу? — запитала Нора. — Якби ти постійно писав?

Він дістав цигарки і запалив одну. Відчув у собі сильну потребу дати обнадійливу відповідь, та притлумив її. Щоб там зараз не трапилося в дружини, вона заслуговувала на правду.

— Щонайменше вісім місяців. Напевно, більше року.

– І скільки грошей це принесе, якщо містер Рінглінг влаштує аукціон, а люди на нього прийдуть?

Хоч Рінглінг і не називав конкретних цифр, Чед добре підготувався:

— Гадаю, аванс може сягнути близько ста тисяч доларів.

Почати все з самого початку у Вермонті — такий був у них план. Вони часто говорили про це в ліжку. Маленьке містечко, десь далеко на північному сході. Вона б могла влаштуватися в місцеву лікарню або знайти собі іншого приватного пацієнта, а він — отримати постійну вчительську роботу. Або написати ще одну книгу.

— Норо, до чого це все?

— Боюся розповідати тобі, але мушу. Божевілля це чи ні, а все одно мушу. Тому що сума, запропонована Вінні, значно більша за сто тисяч доларів. Одразу зазначу важливий момент: я не йду з роботи. Він сказав, що я можу продовжити працювати незалежно від того, яке рішення ми приймемо. А нам ця робота необхідна.

Чед дістав алюмінієву попільничку, яку ховав під підвіконням, і кинув туди цигарку. А тоді взяв дружину за руку:

— Розкажи мені.

Він вислухав усе із зачудуванням, але без невіри. Йому навіть хотілося не йняти віри почутому, та він не міг.

Раніше Нора вважала, що надзвичайно мало знає про преподобного Джорджа Вінстона, а він про неї — і того менше. Та у світлі його пропозиції вона збагнула, що не так уже й мало виклала про себе. По-перше, про фінансову мілину, на яку вони з Чедом потрапили. По-друге, про Чедову книгу, яка дарувала їм нагоду вирватися звідти.

Зрештою, що вона знала про Вінні? Вічний парубок, ось уже три роки, як покинув службу в Другій пресвітеріанській церкві в Парк-Слоуп (як почесний пастор він досі записаний на церковній табличці), пережив інфаркт. Унаслідок інфаркту йому паралізувало всю праву сторону тіла. Саме тоді Нора й з’явилася в його житті.

Він уже сам міг пройти до ванної (а в особливо хороші дні навіть до крісла-гойдалки на веранді) завдяки пластмасовому фіксатору, який не дозволяв коліну згинатися. Його вимова знову стала зрозумілою, хоча час від часу його мучив — як Нора це називала — синдром «сонного язика». Нора вже мала досвід роботи з жертвами інфаркту (саме тому й отримала цю роботу) і вважала, що її пацієнт непогано відновився за такий короткий термін.

Доки старий не зробив їй ту обурливу пропозицію, вона і гадки не мала, що він може бути заможним… хоча його помешкання мало дати ключа до розгадки. Якщо вона колись і задумувалася про його фінансове становище, то вважала, що будинок пастору подарували парафіяни, а її власна платна присутність у житті паралітика — також їхня заслуга.

У минулому столітті робота Нори називалася «практичним доглядом». Жінка виконувала не лише звичні обов’язки доглядальниці (давання таблеток, вимірювання тиску), а й функцію фізіотерапевта. Також вона була логопедом, масажисткою, а часом і секретаркою — коли преподобному потрібно було написати листа. Іноді читала для старого, була на побігеньках. І не цуралася легкої роботи по дому, коли місіс Ґрейнджер не приходила. Тоді вона готувала на обід сандвічі та омлети — і, мабуть, саме під час таких обідів Вінні й вивідав усі подробиці Нориного життя, ще й так майстерно, що вона сама не помітила цього.

— Пам’ятаю лише, що я точно казала йому, — відповіла вона Чеду. — Та й то, мабуть, лишень через те, що він сам сьогодні нагадав, що ми з тобою не живемо в абсолютній бідності чи навіть у відсутності комфорту. Нас засмучує страх цього всього.

Чед посміхнувся.

– І тебе, й мене.

Того ранку Вінні відмовився від обмивання та масажу. Натомість він попросив її надягнути на ногу фіксатор і допомогти йому дійти до кабінету (а це була досить довга прогулянка, значно довша, ніж до крісла-гойдалки). Та йому вдалося подолати її. Важко дихаючи, старий упав на стілець біля столу. Його обличчя вкрилося червоними плямами. Нора дала йому склянку апельсинового соку та вийшла у справах, щоб Вінні міг віддихатися. Коли вона повернулася, старий випив півсклянки залпом.

— Дякую, Норо. Тепер я хочу поговорити з тобою. Дуже серйозно.

Певно, він відчув її острах, бо одразу ж посміхнувся та заспокійливо махнув рукою.

— Це не про роботу. Ти матимеш її, яке б рішення не прийняла. Якщо, звісно, захочеш. А якщо не захочеш, то я тобі напишу найкращу рекомендацію.

Дуже люб’язно з його боку, однак такі роботи на дорозі не валяються.

— Ви змушуєте мене хвилюватися, Вінні, — відповіла вона.

— Як ти ставишся до ідеї заробити двісті тисяч доларів?

Вона витріщилася на нього. Полиці з розумними книжками по той бік кімнати пригнічували жінку. З вулиці долинали приглушені звуки. Здавалося, вони потрапили в іншу країну. В країну, значно спокійнішу за Бруклін.

— Якщо ти подумала, що мова йде про секс, то можу запевнити тебе: це не так. Принаймні, я так не думаю; але якщо копнути глибше та зануритися у вчення Фройда, то, гадаю, будь-яку дивну дію можна інтерпретувати як сексуальне збочення. Сам я, чесно кажучи, не знаю. Не розгортав Фройда з часів семінарії, та й тоді читав його дуже побіжно. Фройд ображав мене. Здавалося, він розумів, що всі ці твердження про глибину людського єства є всього-навсього ілюзією. Він наче казав: «Те, що ти вважаєш артезіанським джерелом, насправді є лишень брудною калюжею». Дозволю собі не погодитися. Людська природа — бездонна. Вона така сама глибока та таємнича, як і думки Господа.