Нора підвелася.

— З усією повагою, я не впевнена, що вірю в Бога. І не впевнена, що справді хочу чути вашу пропозицію.

— Але якщо ти не почуєш, то не дізнаєшся. І будеш у вічних здогадах.

Вона все стояла і дивилася на нього, не знаючи, що казати чи робити. У голові засіла думка: «Стіл, за яким він сидить, певно, коштує не одну тисячу». Це вперше вона подумала про старого з фінансової точки зору.

— Двісті тисяч готівкою — ось, що я пропоную. Вистачить, аби сплатити всі ті страшенні рахунки, аби дозволити твоєму чоловікові дописати книгу — вистачить, певно, навіть, щоб розпочати нове життя… у Вермонті, здається?

— Так. — А сама подумала: «Якщо ви запам’ятали це, то слухали набагато уважніше, ніж я».

— До того ж не бачу потреби залучати в наші справи податкову. — Його довгасте обличчя було обрамлене густим білим волоссям. Овече обличчя — так вона думала до сьогодні. — Готівка буде найкращим рішенням: вона не завдасть жодних неприємностей, якщо повільно підживлюватиме один із рахунків. А ще, коли буде продано книгу вашого чоловіка і ви переїдете до Нової Англії, нам не буде потреби більше зустрічатися. — Він замовк. — Звісно, якщо ви надумаєте поїхати. Боюся, моя наступна доглядальниця не матиме й половини вашої компетентності. Прошу. Сідайте. У мене через вас уже шия затерпла.

Вона зробила так, як він сказав. Лише думка про двісті тисяч доларів готівкою втримувала її в кімнаті. Вона збагнула, що вже бачила їх перед собою: грубезний коричневий конверт, ущерть набитий банкнотами. Або навіть цілі два конверти — все ж таки грошей багато.

«Гадаю, це залежатиме від номіналу купюр», — подумала вона.

— Дозволь мені трохи поговорити, — промовив він. — Я не так уже й багато це робив, правда? Найчастіше я слухав. А тепер — твоя черга послухати, Норо. Ти це зробиш?

— Гадаю, так. — Їй було цікаво. Вона подумала, що кожному на її місці було б цікаво. — І кого ви хочете, щоб я вбила?

Вона пожартувала. От тільки варто було словам зірватися з губ, як Нору пройняв страх, що це може виявитися правдою. Бо це не звучало як жарт. Так само як і очі на овечому обличчі старого тепер зовсім не були схожими на овечі.

На щастя для неї, Вінні засміявся. А потім сказав:

— Не вбивство, моя люба. Немає потреби заходити аж так далеко.

А потім він заговорив так, як ніколи й ні з ким не говорив.

— Я виріс у заможній родині на Лонг-Айленді — батько успішно грав на фондовій біржі. Родина була релігійною, тож, коли я повідомив батькам, що відчуваю потребу прийняти духовний сан, не було жодного бухкотіння та бурчання щодо родинного бізнесу. Навпаки, вони відчули полегшення, особливо матір. Гадаю, більшість матерів радіють, коли їхні сини обирають собі покликання-з-великої-літери-П.

Я вступив до семінарії на півночі Нью-Йорка, а потім мене було призначено асистентом пастора в Айдахо. Мені нічого не бракувало. Пресвітеріанці не приймають обітниці бідності, а мої батьки добряче потурбувалися, щоб я ніколи не пізнав її. Батько пережив матір усього на п’ять років, а коли помер і він, то я успадкував велику суму грошей, в основному в акціях та облігаціях. З того часу я перевів невеликий відсоток усього в готівку. Не все одразу. То не були запаси на чорний день — я не потребував цього. Ті гроші я називав «запасом на бажання». Вони зберігаються в надійному депозитному боксі на Мангеттені, і саме цю готівку, Норо, я пропоную тобі. Гадаю, там зараз приблизно двісті сорок тисяч доларів, але ж ми не будемо розмінюватися на дріб’язок, правда? Долар туди, долар сюди…

Декілька років я блукав провінцією, а потім повернувся назад до Брукліну, в Другу пресвітеріанську. Пробувши п’ять років асистентом, я врешті став старшим пастором. Відтоді ніс бездоганну службу аж до дві тисячі шостого. Я провів усе життя в скромному служінні — кажу це без пихи чи сорому. Керував церквою, щоб допомагати злидарям: як із далеких країн, так і місцевим. З моєї ініціативи було відкрито центр допомоги анонімним алкоголікам, який врятував сотні наркоманів і п’яниць. Я втішав хворих і ховав померлих. Щодо чогось життєрадісного, то я провів більше тисячі весіль, а також заснував стипендійний фонд, завдяки якому багато юнаків і дівчат змогли навчатися в коледжі, який був їм не по кишені. Одна дівчинка, яка навчалася завдяки цій стипендії, потім отримала Національну книжкову премію в тисяча дев’ятсот дев’яносто першому.

Шкодував я лишень про одне: за всі ці роки я не вчинив жодного гріха, від яких усе життя так ревно застерігав своїх парафіян. Я зовсім не хтивий, а оскільки жодного разу не був одруженим, то й вчинити подружню зраду мені не випадало нагоди. Так склалося, що я не народився ненажерою, і, хоч мені подобаються різні гарні речі, я ніколи не був ні жадібним, ні заздрісним. І з якого дива мені таким бути, коли батько залишив мені п’ятнадцять мільйонів доларів? Я тяжко працював, завжди тримав під контролем емоції, нікому не заздрив — хіба що Матері Терезі — та ніколи не хизувався своїми статками й статусом.

Не буду стверджувати, що я зовсім без гріха. Зовсім ні. Той, хто каже, що ніколи не грішив ні словом, ні ділом (а таких ой як небагато набереться), навряд чи може заявити, що і в думках у нього не було гріха, хіба ні? Церква передбачила всі лазівки. Ми пропонуємо людям небеса, а потім показуємо, що вони нізащо не дістануться туди без нашої допомоги… бо ніхто не безгрішний, а плата за гріхи — смерть.

Мабуть, те, про що я розповідаю зараз, змушує тебе думати, що я невіруючий. Однак це не так: у тому середовищі, де я виріс, невіра можлива не більше, ніж левітація. А все ж я розумію шахрайську природу релігійних угод, а також психологічні трюки, до яких вдаються віруючі, щоб забезпечити процвітання своїм переконанням. Не бог увінчав голову Папи Римського тим химерним капелюхом, а люди — чоловіки та жінки, які стали жертвами теологічного шантажу.

Бачу, ти вже починаєш вовтузитись, тому перейду одразу до суті. Перед смертю я хочу тяжко згрішити. Згрішити не словом чи думкою, а ділом. Я давно вже подумував про це, ще до інфаркту. Але тоді гадав, що це лишень забаганка, яка скоро минеться. Та зараз розумію, що не минеться, адже останні три роки ця думка не дає мені спокою, як ніколи раніше. Проте на який тяжкий гріх здатен старигань, прикутий до інвалідного крісла, питаю я сам себе? Точно не на щось пристойне, якщо, звісно, я не хочу, щоб мене спіймали. А я не хочу. Такі серйозні питання, як гріхи та прощення, мають лишатися між людиною та Богом.

Слухаючи, як ти розповідаєш про книгу, яку пише твій чоловік, і про ваше фінансове становище, я подумав, що можу згрішити через когось іншого. Більше того, гадаю, я міг би навіть подвоїти свій гріх, зробивши тебе своїм знаряддям.

Горло в Нори пересохло, та все ж вона промовила:

— Я вірю в злочини, Вінні, але в гріхи — не вірю.

Він подарував їй доброзичливу посмішку. І водночас було щось неприємне в цій посмішці: овечі губи, вовчі зуби.

— Ну й добре. Головне, що гріх вірить у тебе.

— Розумію, ви вважаєте так… Але чому? Це ж збочення!

Його посмішка поширшала.

— Так! Саме тому! Дуже хочу дізнатися, як воно — вчинити щось, абсолютно чуже моїй природі. Коли потреба прощення сильніша за потребу самого вчинку. Норо, чи знаєш ти, що подвоює гріх?

— Ні. Я не ходжу до церкви.

— Гріх подвоюється, коли ти кажеш собі: «Я зроблю це, бо знаю, що потім помолюся і отримаю прощення». Коли ти усвідомлюєш, що справді можеш посидіти на двох стільцях. Я хочу відчути, як це — спуститися на саме дно гріхопадіння. Хочу не просто забруднити ноги, а з головою зануритися в безодню.

– І потягнути мене з собою! — обурено вигукнула вона.

— Ох, Норо, але ж ти все одно не віриш у гріх. Ти щойно сама це сказала. З твоєї точки зору, я хочу, аби ти лишень трішки забруднилася. І ризикнула потрапити за ґрати. Але ризик буде мінімальним, повір. І за це я заплачу тобі двісті тисяч доларів. Понад двісті тисяч доларів.