Спіді всміхнувся й сказав:

— Еге, закладаюся, у мене з’явилась компанія. Сюди завітав маленький подорожній.

Справді, його більше не сковували тенета: ще мить тому він відчував, що його загорнули в мокру вовну та солодку вату, а тепер — звільнили. На мить здалося, ніби над головою старого сяйнув срібний німб, легенький променистий ореол, але щойно Джек кліпнув, той зник. Він познайомився зі Спіді, коли той тримав у руках держак важкої й широкої швабри.

— З тобою все гаразд, синку? — Чоловік торкнувся спини хлопця. — Світ котиться в провалля чи є й зміни на краще?

— Ем-м, на краще, — відповів Джек.

— Тоді ти прийшов у потрібне місце, кажу тобі. Як тебе прозивають?

«Маленький подорожній, — сказав Спіді того найпершого дня, — старий добрий Джек-Мандрівник. — Спіді всім тілом сперся на стіл для скіболу й обхопив руками держак швабри, ніби то була дівчина на танцях. — Чолов’яга, якого ти отута бачиш — Лестер Спіді Паркер, він теж колись був мандрівником, синку, ги-ги, о так, Спіді знав дорогу, він усі дороги знав у давні деньки. У мене була своя банда, Джеку-Мандрівнику, ми грали блюз. Блюз на гітарах. Зробили кілька записів, та я не буду засмучувати тебе питаннями, чи ти, бува, їх не чув. І кожен склад мав свій такт, кожна фраза — свої римшоти[12] і фоновий ритм».

Замість гітари Спіді Паркер тепер тримав швабру, проте так і залишився музикантом. Уже за перших п’ять секунд розмови Джек збагнув, що його небайдужий до джазу тато з радістю провів би час у компанії Спіді.

Наступні три-чотири дні Джек майже весь час ходив слідом за Спіді, спостерігаючи за його роботою і допомагаючи. Спіді дозволяв забивати цвяхи, зачищати наждаком стовпці, які потрібно було пофарбувати. Ці прості завдання під керівництвом Спіді були для нього єдиною розвагою і поліпшували настрій. Тепер перші дні в Аркадія-Біч здавалися Джекові юдоллю печалі, від якої врятував його новий друг. Бо Спіді Паркер справді став його другом — було навіть щось таємниче в тому, як швидко вони потоваришували.

Через декілька днів по тому, як Джек звільнився від заціпеніння (чи то Спіді зняв його, розвіявши злі чари поглядом ясних очей), Спіді Паркер став для нього ближчим за всіх інших друзів, за винятком хіба що Річарда Слоута, якого Джек знав практично з колиски. І тепер, сприймаючи тепло, що випромінював його новий друг, він відчував, що біль від утрати дядька Томмі та страх, що його мама також може померти, відійшли на задній план.

І знову його охопила давня незатишна думка, що ним керують і маніпулюють, немов якісь невидимі нитки прив’язують його з матір’ю до цього занедбаного місця край моря. Вони хочуть, щоб він був тут, але хто вони? А може, це просто божевілля? Внутрішнім зором Джек далі бачив згорбленого божевільного стариганя, котрий щось нашіптував собі під ніс і котив униз тротуаром порожній магазинний візок.

Квиління чайки розрізало повітря, і Джек вирішив, що поговорить про свої переживання зі Спіді Паркером, хай навіть Спіді подумає, що Джек здурів, хай навіть покепкує з нього. Проте в глибині душі Джек знав, що Спіді не сміятиметься. Вони були близькими друзями, і Джек розумів, що старому доглядачеві можна розповідати все.

Але він був іще не готовий до цього. Бо все скидалося на суцільне божевілля, у якому він сам до кінця не розібрався. З неохотою Джек повернув від «Дивосвіту» й по піску побрів до готелю.

Це сталося наступного дня, хоча Джек Сойєр не порозумнішав. Минулої ночі йому наснився найстрашніший сон у житті. У ньому жахливе створіння — карликовий монстр із гнилою зотлілою шкірою та кривими очиськами — прийшло за його матір’ю.

— Твоя мати от-от помре, Джеку. Ти заспіваєш «алілуя»? — прокумкала потвора, і Джек знав, як знають уві сні, що вона радіоактивна і якщо він доторкнеться до неї, то також загине.

Джек прокинувся в холодному поту на найвищій ноті сну й голосного крику. І лише рівномірне гуркотіння прибою нагадало йому, де він перебуває. Минула не одна година, перш ніж він знову заснув.

Зранку він хотів розказати цей сон матері, але Лілі похмуро ховалася від нього за стіною цигаркового непривітного диму. Лише коли він під вигаданим приводом зібрався йти з кав’ярні готелю, вона ледь усміхнулася.

— Подумай, що ти хочеш на вечерю.

— А можна?

— Можна. Будь-що, крім фаст-фуду. Я не для того приїхала з Лос-Анджелеса до Нью-Гемпшира, щоб труїтися хот-догами.

— Можемо сходити в якийсь рибний ресторанчик у Гемптон-Біч, — сказав Джек.

— Чудово. Іди пограйся.

«Іди пограйся, — подумав з непритаманною йому гіркотою Джек. — О так, матусю, ти просто молодець! Круто. А з ким? Мамо, чому ти тут? Чому ми тут? Наскільки ти хвора? Чому ж ти не хочеш розказати мені про дядька Тома? І що на думці в дядька Морґана? Що?..»

Питання, питання. І жодне з них не варте ані шеляга, бо ніхто не міг дати на них відповіді.

Хіба що Спіді…

Але це було смішно; як міг чорношкірий стариган, котрого він нещодавно зустрів, вирішити хоч одну із цих проблем? А втім, думка про Спіді Паркера витанцьовувала на краю Джекового мозку, поки він повільно брів дощаним помостом до депресивно порожнього пляжу.

«Край світу тут, правда?» — знову подумав Джек.

Над головою в сірому небі кружляли чайки. За календарем досі тривало літо, але в Аркадія-Біч воно закінчувалося ще на День Пам’яті. Тиша була такою ж сірою, як і небо.

Він поглянув на свої кросівки. Вони були в липкому мазуті. «Пляжний бруд, — подумав він. — Якась гидота». Він навіть не уявляв, де так замастився, і з огидою відійшов від берега.

Чайки з криками стрілою летіли до землі. Котрась із них закиглила особливо голосно, і Джек почув майже металевий звук, немов тріснув поміст. Він озирнувся й побачив, як пташка незграбно приземлилася на купу каміння. Чайка, як робот, швидко покрутила головою, переконалася, що вона сама, і зістрибнула з дощок на гладенький утрамбований пісок, на який кинула молюска. Мушля розбилася, мов яйце, і Джек побачив усередині сире м’ясо, яке ще ворушилося, чи, можливо, йому тільки здавалося…

Не хочу цього бачити.

Та перед тим, як він відвернувся, жовтий вигнутий дзьоб чайки вп’явся в м’ясо, тягнучи його, наче гумку. Джек відчув, що шлунок зав’язало в слизький вузол. Здавалося, він чує, як у голові горлають роздерті тканини — жодної конкретики, лише тупий крик плоті в агонії болю.

Він знову спробував відвести погляд від чайки, але не зміг. Крізь роззявлений дзьоб на мить промайнула брудно-рожева горлянка пташки. Молюск втягнувся назад у свою розламану мушлю, і чайка деяку мить дивилася на нього; її смертельно чорні очі підтверджували жахну істину: помирають батьки, помирають матері, помирають дядьки, навіть якщо ті вчилися в Єльському університеті, зодягнені в костюми-трійки, вони скидаються на непорушні кам’яні стіни Севіл Ров.[13] Можливо, діти також помирають… та кінцем усьому може бути дурнувате й бездумне волання живих тканин.

— Агов! — голосно крикнув Джек, заклопотаний думками й не контролюючи дій. — Агов, може, досить?

Чайка вп’ялася у свою здобич, спостерігаючи за хлопчиком чорними маленькими намистинками-очима. Мить по тому вона заходилася знову порпатися в м’ясі. «Хочеш трохи, Джеку? Воно все ще сіпається! Боже милостивий, таке свіже, навряд чи воно знає, що вже померло!»

Сильний жовтий дзьоб знову встромився в м’ясо та потягнув. Потя-я-ягну-у-ув… Шматок молюска відірвався. Чайка здійняла голову до сірого вересневого неба, ковтнула. І знову Джекові здалося, що пташка спостерігає за ним. Так очі деяких картин завжди стежать за тобою, в якій би частині кімнати ти не стояв. Очі… він знав ці очі.