Раптом Джек захотів до мами — до її темних синіх очей. Він не міг пригадати, коли ще йому так відчайдушно хотілося до неї; можливо, у ранньому дитинстві. «Люлі-люлі», — чув він її спів у голові, й голос той був голосом невловимого вітру. «Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий-от джаз». Він пам’ятає, як його колисали та як мама викурювала одну за одною «Герберт Тарейтон»; певно, коли читала сценарій, або «блакитні сторінки», як вона любила висловлюватись. Джек запам’ятав: «блакитні сторінки». «Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову. Тсс… спи. Люлі-люлі».

Чайка дивилася на нього. З несподіваним жахом, що скував горло, мов гаряча солона вода, він збагнув, що чайка справді дивилася на нього. Ці чорні очі (чиї?) бачили його. І Джек знав цей погляд.

Шматок сирого м’яса досі стирчав у дзьобі чайки, і поки хлопчик дивився на неї, вона проковтнула його. Вона дивно роззявила дзьоб, неначе шкірилася.

Джек відвернувся та побіг. Він схилив голову, солоні сльози обпікали очі, кросівки заривалися в пісок, і якби хтось здійнявся високо вгору, на висоту чаїного польоту, то серед сірого дня побачив би тільки хлопчика та його сліди; Джек Сойєр, дванадцятирічний та самотній, забувши про Спіді Паркера, біг назад до готелю. Його голос змішувався зі сльозами й вітром, а він і далі заперечно кричав і кричав: «Ні, ні, ні».

Засапано Джек зупинився на узвишші пляжу. Сильний гострий біль у лівому боці штрикав його між ребрами. Він сів на котрусь із лавок, призначених для літніх людей, і відкинув волосся з очей.

Візьми себе в руки. Якщо Сержант Ф’юрі йде з восьмою секцією, хто має очолити Горластих Командос[14]?

Джек усміхнувся — йому справді стало трохи ліпше. Звідси, з п’ятдесяти футів над рівнем океану, усе видавалося не таким уже й кепським. Можливо, через зміну атмосферного тиску чи чогось такого. Те, що трапилося з дядьком Томмі, — жахливо, але він упевнений, що переживе це і сприйме світ таким, яким він є насправді. Принаймні так казала мама. Дядько Морґан сильно набридав їм останнім часом, проте, з іншого боку, дядько Морґан набридав їм завжди.

«А що з мамою… з нею буде все гаразд, чи не так?» — міркував він, сидячи на лавці та длубаючи кросівком у піску біля помосту. Насправді, з його матір’ю все добре. І це цілком можливо. Врешті-решт, ніхто ж не казав їй, що в неї невиліковна хвороба. Ні, якби в неї був рак, вона б не привезла його сюди. Найімовірніше, вони зараз були б у Швейцарії, приймали б холодні мінеральні ванни та наїдалися б козячими гландами[15] чи щось на кшталт цього. Вона б учинила саме так. Тож, можливо…

Повільний сухий шепіт увірвався в думки Джека. Він поглянув униз, і його очі розширилися. Пісок під лівим кросівком заворушився. Дрібні білі піщинки закрутились у маленьке коло діаметром з палець. Посередині кола пісок опустився і утворилася ямка завглибшки два дюйми. Краї ямки також рухалися колом проти годинникової стрілки.

«Такого не може бути, — миттю подумав Джек, але серце мало не вискочило з грудей, пришвидшилось дихання. — Такого не буває, це лишень міраж або краб».

Але це не був ані краб, ані міраж. І місце це не було таким, яке він з острахом уявляв, нудьгуючи, і вже достоту воно не скидалося на краба. Із сухим шурхотом пісок почав закручуватись швидше, наводячи його на думки про статичну електрику та досліди з лейденською банкою[16] на уроці фізики минулоріч. Проте найбільше це нагадувало довгий і уривчастий подих; останнє зітхання смертника.

Ще більше піску сипалося всередину та закручувалося; тепер це нагадувало вир, такий собі перевернутий вихор. З’явилася яскрава жовта обгортка від жуйки… зникла-з’явилася, зникла-з’явилася — хлопчик щораз бачив її знову і знову. У міру того як більшав вихор, Джек міг краще прочитати напис. Спершу «Дж», тоді «Джу», ще за мить «Джусі Ф». Вихор збільшувався, і пісок стягнуло з обгортки. Швидко та грубо, наче ворожа рука зірвала покривало із застеленого ліжка. «Джусі Фрут» — прочитав він, і обгортку понесло вгору.

Пісок крутився дедалі швидше й немовби шипів від люті. «Хххххх-хааааааааххххх», — Джек витріщився на видиво спершу зачаровано, а тоді налякано. Пісок розверзався, як велике темне око — це було око чайки, що кинула молюска на скелю, а тоді пожирала живе м’ясо, немовби канцелярську гумку.

— Хххххх-хааааааааххххх, — насміхався смерч мертвим сухим голосом. І він лунав не в голові хлопця. Хоч як сильно Джек хотів би, щоб це була гра його уяви, але голос лунав насправді: — Вставна щелепа випала, Джеку, коли «Дике Дитя» збило його, зуби розлетілися врізнобіч, трах-тарарах! Чи ти закінчив Єльський університет, чи ні, а коли старе добре «Дике Дитя» налетить на тебе та виб’є вставні зуби, Джекі, тобі кінець. І матері теж…

Після цього він знову побіг — наосліп, не озираючись; вітер здував волосся з його лоба, а широко розплющені очі наповнювалися страхом.

Джек ішов через тьмяний вестибюль готелю настільки швидко, наскільки міг. Хоча бігти йому заважав навколишній інтер’єр. Тут було тихо, як у бібліотеці, сіре світло падало крізь високі сегментовані вікна й пом’якшувало кольори вицвілих килимів. Однак, дійшовши до конторки адміністратора, хлопчик усе-таки трохи підбіг. Одразу біля арки, обшитої деревом, з’явився згорблений денний портьє з попелясто-сірим обличчям. Він нічого не сказав, але опущені кутики вуст виказали його незадоволення. Неначе Джек наважився бігти в церкві. Хлопчик витер лоб рукавом і примусив себе повільно піти до ліфта. Натиснувши на кнопку, він спиною відчув злий погляд портьє. За цей тиждень він лише раз бачив, щоб портьє всміхнувся: коли впізнав його матір. Усмішка відповідала лише мінімальним вимогам ввічливості.

— Це ж яким старим треба бути, щоб пам’ятати Лілі Кавано, — сказала вона Джекові, щойно вони опинилися в номері.

Були часи, і то недавно, коли її впізнавали через один із тих п’ятдесяти фільмів, у яких вона знімалася в 50—60-х роках. Її називали Королевою «бешок», хоча вона вибрала собі інше прізвисько — Королева автокінотеатрів. Байдуже, хто це був — таксист, офіціантка чи жіночка, що продавала блузки в магазині «Сакс»[17] на бульварі Вілшир, — це завжди підносило її настрій на декілька годин. Але тепер ця маленька втіха втратила для неї свою принадність.

Джек пританцьовував перед нерухомими дверима ліфта, а в його вухах лунав знайомий голос, що піднімався з піщаного виру. На мить він побачив Томаса Вудбайна — вірного, доброго дядька Томмі Вудбайна, котрий був його опікуном і надійним захисником від негараздів і проблем. Мертвий дядько лежав розчавлений на бульварі Ла Сьєнеґа. Його зуби розсипались, мов поп-корн, і валялись за двадцять футів від тіла у канаві. Джек знову клацнув по кнопці. Та мерщій же!

Потім він побачив дещо гірше: двоє позбавлених емоцій чоловіків тягнуть його матір до машини, що чекала на узбіччі. Раптом Джеку захотілося відлити. Він іще раз ударив долонею по кнопці, і сіролиций згорблений чоловік за реєстраційною стійкою флегматично та з осудом форкнув. Другою рукою Джек натиснув на одне магічне місце трохи нижче живота, аби зменшити тиск на сечовий міхур. Тепер він розчув, як повільно спускався ліфт. Заплющив очі й звів ноги докупи.

Мати виглядала невпевнено, розгублено і збентежено, а чоловіки штовхали її в машину, мов змучену коллі. Проте цього не відбувалося насправді; він знав, що це спогад, частина його згадки, одне з марив, що трапилося не з матір’ю, а з ним самим.

Двері ліфта з червоного дерева розійшлися, демонструючи нечіткі обриси кабіни, у якій Джек зустрівся з власним поглядом у старому дзеркалі, поцяткованому рудими плямами. Той епізод семирічної давності знову закружляв поряд. Він побачив, як око одного з чоловіків стало жовтим, відчув, як рука іншого обернулася на щось кігтисте, важке і нелюдське… він заскочив у ліфт, наче його штрикнули виделкою.