Папір, на якому він писав, походив із блокнота на пружинці — той блокнот наполовину являв собою щоденник, наполовину — список справ. Нік раптом виявив, що дуже любить складати списки; він подумав, що хтось із його предків був бухгалтером. Коли його щось гнітило й хвилювало, складання списків часто допомагало відновити рівновагу.

Він відкрив перед собою чисту сторінку, безладно малякаючи на берегах.

Йому видавалося, що всі ті речі старого життя, яких їм хотілося й було треба, зберігалися на затихлій електростанції Східного Боулдера, наче припалі пилом скарби в старому серванті. Здавалось, усіх людей, що зібралися в Боулдері, охоплювало неприємне відчуття, приховане зовсім неглибоко: вони почувалися як групка наляканих дітей, які лазять місцевим будинком із привидами, коли стемніло. У чомусь це місто було як моторошне місто привидів. Відчувалося, що вони перебувають тут суто тимчасово. Тут один чоловік на прізвище Імпенінг, який раніше мешкав у Боулдері й працював охоронцем на заводі IBM за містом, на лонгмонтському шосе. Так от, цей Імпенінг, здавалося, був рішуче налаштований каламутити воду. Він весь час розповідав людям, що у 1984 році в Боулдері насипало півтора дюйма снігу до 14 вересня, а в листопаді вдарять такі холоди, що й мідна мавпа може яйця відморозити. Отаким розмовам Нік волів би швидко покласти край. Байдуже, що в армії Імпенінг за такі розмови одразу був би звільнений — то була порожня логіка, коли взагалі логіка. Важливо, що слова Імпенінга не матимуть жодного впливу на людей, які можуть оселитися в будинках, де є світло, а одним натисканням на кнопку вмикається опалення. Якщо цього не станеться до перших морозів, то Нік боявся, що люди просто почнуть розбігатись, і жодні збори, представники й ратифікації на світі їх не зупинять.

За словами Ральфа, на електростанції не було аж таких серйозних неполадок, принаймні на око не помітно. Працівники щось із тамтешніх машин повимикали, решта вимкнулася сама. Два-три з великих турбінних двигунів вибухнули, можливо, внаслідок якогось останнього стрибка енергії. Ральф казав, що треба замінити частину проводки, і гадав, що це до снаги йому з Бредом Кічнером і командою душ на десять-дванадцять. Значно більша команда потрібна, щоб замінити розплавлений і почорнілий мідний дріт з тих турбінних генераторів, які вибухнули, і встановити кілометри нових мідних дротів. На складах у Денвері було чимало мідного дроту, Ральф і Бред якось на тому тижні ходили перевіряти. Маючи вдосталь робітників, вони сподівалися ввімкнути світло до Дня праці.

— Отоді заїбись як погуляємо — такого свята це місто ще не бачило, — казав Бред.

Закон і Порядок. Це теж його хвилювало. Чи можна Стю Редману давати саме це доручення? Він, певне, не захоче цієї роботи, але Нік гадав, що зможе вмовити Стю цим зайнятись, а якщо до того дійде, то зможе заручитися підтримкою Ґлена, товариша Стю. Найдужче його мучили нещодавні спогади, на які надто важко було озиратися, — його власний короткий і жахливий досвід в’язничного сторожа в Шойо. Вінс із Біллі померли, Майк Чайлдресс топтав свою їжу й кричав: «Оголошую, блядь, голодовку! Ніхера не їстиму!»

У нього всередині починало боліти від самої думки про суди, в’язницю… а може, навіть про ката. Господи Христе, це ж люди матінки Ебіґейл, а не темного чоловіка! Але Нік гадав, що темний чоловік не стане морочити собі голову такими дурницями, як суд і в’язниця. У нього кара буде швидка, певна і страшна. Коли понад трасою І-15 на телефонних стовпах висять трупи на поталу птахам, то йому не треба нікого лякати в’язницею.

Нік сподівався, що більшість правопорушень будуть дрібні. Уже сталося кілька випадків пияцтва і хуліганства. Один хлопець, дійсно ще замалий, щоб сідати за кермо, ганяв на машині по Бродвею, розлякуючи людей. Урешті він в’їхав у невеликий хлібовоз і розбив собі лоба — і ще легко відбувся, на думку Ніка. Знайомці того хлопця знали, що той замалий, але жоден з них не мав на нього достатнього впливу, щоб утримати його від такого вчинку.

Влада. Організація. Він записав ці слова у свій блокнот і два рази обвів. Те, що над ними матінка Ебіґейл, не робить цих людей непідвладними слабкостям, дурості чи впливу поганої компанії. Нік не знав, чи вони діти Божі, але точно розумів, що коли Мойсей спустився з гори, то ті, хто поклонявся золотому тельцеві, страждали хернею. А їм треба було серйозно розглядати ймовірність того, що когось можуть зарізати за грою в карти чи застрелити через жінку.

Влада. Організація. Він знов обвів ці слова — і вони стали як в’язні за потрійною загорожею. Як гарно їм поруч… і який жалюгідний у них зараз вигляд.

——

Невдовзі зазирнув Ральф.

— До нас завтра ще якась компанія приїжджає, Нікі, а через день — цілий кортеж. У другому — понад тридцять.

«Добре, — написав Нік. — Незабаром і лікар у нас буде. Якщо вірити закону великих чисел».

— Ага, — сказав Ральф, — стаємо типовим Їй-Богу-Містом.

Нік кивнув.

— Я поговорив із чуваком з гурту, який сьогодні приїхав. Звати Ларрі Андервуд. Розумний хлопака, Ніку. Голова варить будь здоров.

Нік підняв брови й намалював у повітрі знак питання.

— Ну, побачимо, — сказав Ральф. Він знав, що означає цей знак: розкажи ще щось про це, якщо можеш. — Старший від тебе років на шість-сім, мо’, на вісім-дев’ять молодший за Редмана. Але він з тих, хто каже, що нам треба бути насторожі. Ставить правильні питання.

«?»

— По-перше, хто тут головний — мовив Ральф. — По-друге, що далі. А потім — хто буде це робити.

Нік кивнув. Атож, питання посутні. Але чи він така особа, як треба? Ральф може мати рацію. А може й помилятися.

«Спробую з ним зустрітися завтра, два слова сказати», — написав Нік на папірці.

— Так, тобі це треба зробити. Він путящий, — Ральф почовгав. — Я ще трохи поговорив із матінкою, перед тим як цей Андервуд із компанією прийшли, «здрастуйте» сказали. Поговорив з нею так, як ти хотів.

«?»

— Каже, що треба діяти далі. Ворушитися. Каже, що люди байдикують і хтось має бути за старшого й казати їм, де стати і що робити.

Нік відкинувся на стільці й тихо засміявся. Тоді написав:

«Не сумніваюся, вона так відчуває. Погомоню завтра зі Стю + Ґленом. Ти надрукував листівки?»

— А, оті! Так, блін, — відгукнувся Ральф. — Ото до вечора провозився, Боже ж мій.

Він показав Ніку зразок плаката, який ще сильно пахнув типографською фарбою; шрифт був великий і привертав увагу. Графіку Ральф оформив сам:

МАСОВІ ЗБОРИ!!!

ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ КОМІТЕТ

ВИСУВАЄМО І ОБИРАЄМО!

8:30, 18 серпня 1990 року

Місце: парк Каньйон-бульвар + «Bandshell», якщо погода ГАРНА

Глядацька зала в парку Чотоква, якщо погода ПОГАНА

ПІСЛЯ ЗБОРІВ — ЧАСТУВАННЯ

Нижче були намальовані дві примітивні мапи — для новеньких і тих, хто не дуже добре дослідив Боулдер. Далі доволі дрібно значився список осіб, який Стю з Ґленом узгодили напередодні:

Тимчасовий комітет:

Нік Андрос

Ґлен Бейтман

Ральф Брентнер

Річард Елліс

Френ Ґолдсміт

Стюарт Редман

Сьюзен Стерн

Нік показав на повідомлення про частування й звів брови догори.

— А, то Френні прийшла й сказала, що ми ймовірніше всіх зберемо, якщо їм щось пообіцяємо. Вони з подругою Патті Кроґер організують. Буде печиво і «За-Рекс»[67], — Ральф зробив гримасу. — Якби мені запропонували на вибір пити «За-Рекс» або волячі сцяки, я б іще поміркував… Можеш моє випити, Нікі.

Нік усміхнувся.

— Тільки от одне, — серйозніше промовив Ральф, — ви, хлопці, мене в комітет поставили. Я знаю, що значить це слово. Воно означає: «Вітаємо, уся найважча робота на вас!» Ну, я не те щоб заперечую, я все життя працював будь здоров. Але в комітетах мають бути ті, хто все придумує, а з придумкою в мене не дуже.

У своєму блокноті Нік швидко накидав великий радіопристрій, а на його тлі вежу з радіопередавачем, від якого навсібіч розліталися блискавки.