— Ну, та то ж зовсім інша річ, — похмуро промовив Ральф.
«У тебе все вдасться, — написав Нік. — Не сумнівайся».
— Якщо ти так кажеш, Ніку, то я спробую. Але все ж мені думається, що з тим Андервудом у вас би лучче пішло.
Нік похитав головою й поплескав Ральфа по плечу. Ральф сказав йому «на добраніч» і пішов нагору. Коли він вийшов, Нік довго й замислено дивився на листівку. Якщо Стю і Ґлен бачили список — а на цей момент, певне, побачили — то вони вже знають, що він самовільно викреслив Гарольда Лодера з їхнього списку комітету. Нік не знав, як вони це сприймуть, але те, що вони досі до нього не прийшли — певне, добрий знак. Може, вони захочуть, щоб він щось поміняв, і, якщо буде така необхідність, він поміняє, якщо їм аж так потрібен Гарольд. Якщо буде необхідність, то він віддасть Ральфа. Ральф, власне, не дуже й хоче в той комітет, хоча, хай йому грець, у Ральфа від природи гострий розум і практично безцінна здатність зазирати за ріг проблеми. Такого добре було б тримати в постійному комітеті, і він відчував, що Стю і Ґлен уже набрали повний комітет своїх друзів. Якщо він, Нік, хоче, щоб Лодер не був у списку, то їм просто доведеться з цим змиритися. Щоб акуратно провернути фокус із владою, потрібна єдність у думках. Мамо, скажи, а як дядько кролика з капелюха дістає? Ну, синку, я точно не знаю, але, гадаю, що він міг вдатися до старого трюку «приспати пильність за допомогою печива і напою “За-Рекс”». Він практично завжди спрацьовує.
Він перегорнув сторінку, по якій водив фломастером, коли прийшов Ральф. Він подивився на слова, обведені не раз і не два, а тричі — наче з бажання будь-що втримати їх: «Влада. Організація». Він раптом написав під ними ще одне: місця якраз вистачало. Тепер у потрійному колі було написано:
«Влада. Організація. Політика».
Але він не тому хотів прибрати Лодера з цієї картини, що відчував, ніби Стю і Ґлен Бейтман намагаються перехопити його м’яч. До певної міри, звичайно, це зачіпало його самолюбство. Було б дивно, коли б не так. Адже це він із Ральфом і матінкою Ебіґейл, можна сказати, заснували Вільну зону Боулдера.
«Тут зараз сотні людей, і ще будуть тисячі, якщо Бейтман має рацію, — міркував він, постукуючи олівцем по обведених словах. Що довше Нік на них дивився, то потворнішими вони йому здавалися. — Але коли я, Ральф, матінка, Том Каллен і решта наших прибули сюди, то в Боулдері лишалися з живих істот тільки коти й олені, що прийшли з національного парку від’їдатися по садках… і навіть крамницях. От згадати, як один якось забрів у супермаркет у районі Тейбл Меса і не міг знайти вихід. Він божевільно бігав туди-сюди рядами, все перевертав, падав, підводився і знову бігав.
Ми тут, звісно, новенькі, ми тут ще менш ніж місяць, але ж ми були перші! Так що є трохи ревнощів, але не з цієї причини мені хочеться прибрати Гарольда зі списку. Я прибрав, бо йому не довіряю. Він усе всміхається, але в нього якийсь водонепроникний
(усмішконепроникний?)
відсік між ротом і очима. Між ним і Стю було якесь тертя через Френні, і всі троє кажуть, що все вже скінчено, але в мене щодо цього є питання. Іноді я бачу, як Френні дивиться на Гарольда, і погляд у неї насторожений. Немов вона намагається зрозуміти, чи воно дійсно вже «все». Він досить розумний, але мене хвилює те, що він якийсь нестабільний».
Нік похитав головою. Це ще не все. Не раз він замислювався, чи не збожеволів Гарольд Лодер.
«Здебільшого справа в його посмішці. Я не хочу мати спільні секрети з людиною, яка так шкіриться і має такий вигляд, наче вночі не спала.
Ніякого Лодера. Хай якось це переживуть».
Нік закрив свій блокнот і поклав у нижню шухляду столу. Потім встав і почав роздягатися. Нік хотів прийняти душ. Чомусь він сам собі здавався брудним.
От світ, думав він: не очима Ґарпа[68], а після супергрипу. Новий прекрасний світ. Тільки от ні особливо новим, ні особливо прекрасним він не здавався. Сталося щось таке, наче хтось підклав велику ракету для феєрверка в коробку з дитячими іграшками. Бухнуло — і все розлетілося по кімнаті. Щось зламалось і не підлягає ремонту, щось можна полагодити, але здебільшого речі просто розкидано. Вони, може, ще занадто гарячі, але коли охолонуть, то за них можна взятися.
Тим часом їхня справа — все посортувати. Те, що вже не годиться, повикидати. Відкласти ті цяцьки, які можна полагодити. Зробити для іграшок нову коробку, гарну, новеньку. Міцну. Від того, як легко все розкидало, — відчуття водночас і до нудоти жаске, і чимось привабливе. Непросто все зібрати знову. Сортувати. Лагодити. Записувати. І, звичайно, викидати непотріб.
Тільки от… чи можна взагалі наважитися повикидати те, що стало непотребом?
Нік зупинився на півдорозі до ванної, голий, з одягом в руках.
О, ніч була така тиха… але хіба не кожна ніч — це симфонія тиші? Чому ж у нього раптом пішли мурашки поза шкірою?
А тому, що він раптом відчув: Комітет Вільної зони має відповідати за збирання зовсім не іграшок. Він несподівано відчув, що вступив до якогось химерного гуртка крою й шиття людського духу: він, Редман, Бейтман, матінка Ебіґейл, так, навіть Ральф зі своїм здоровим радіо й підсилювачами, які розсилають сигнали Вільної зони по всьому вимерлому континенту. У кожного з них голка, і, може, гуртом, вони справляють ковдру, яка зігріє всіх узимку… а може, через невеликий час знову починають шити великий саван для людства — починаючи з ніг і підіймаючись дедалі вище.
——
Після любощів Стю заснув. Останнім часом він недосипав, а всю попередню ніч пиячив із Ґленом Бейтманом і планував майбутнє. Френні вдягнула халат і вийшла на балкон.
Вони мешкали в будинку в центрі, на розі Перл-стрит і Бродвею. Їхня квартира розташовувалася на третьому поверсі, і внизу видніло перехрестя: Перл-стрит ішла зі сходу на захід, а Бродвей — з півночі на південь. Їй тут подобалося. Компас просто перед очима. Ніч стояла тепла і тиха, чорний камінь неба був пощерблений мільйонами зірок. У їхньому слабкому, холодному світлі на заході здіймалися хмарочоси-праски.
Френні провела рукою від шиї до стегон. Халат на ній був шовковий, вдягла вона його на голе тіло. Рука легко пройшла по грудях, а потім, замість того щоб рівно й прямо спускатися до лобка, вона погладила вигин живота, який ще два тижні тому не був такий помітний.
Її вагітність ставала помітна, ще не дуже, але Стю сьогодні ввечері про це сказав. Його питання було доволі невимушене, навіть кумедне.
— А наскільки довго ми можемо цим займатися… е-е… так, щоб не придавити його?
— Її, — весело відказала вона. — Як тобі чотири місяці, шефе?
— Порядок, — відказав він і ковзнув у неї.
До того розмова була серйозніша. Невдовзі після того, як вони дісталися Боулдера, Стю сказав їй, що поговорив про дитину з Ґленом, і Ґлен дуже обережно висловив думку, що збудник супергрипу може ще бути живий. У такому разі дитина може загинути. То була тривожна думка (у Ґлена Бейтмана, подумала вона, завжди дещиця тривожних думок знайдеться), але, якщо мати має імунітет, то..?
А проте чимало з їхніх людей втратили дітей в епідемію.
Так, але це означає…
А що це означає?
Ну, з одного боку, це може означати, що всі ці люди — просто епілог людського роду, його коротка кода. Вона не хотіла, не могла в це вірити. Якщо це правда…
Хтось ішов вулицею, завертав убік, щоб проскочити між сміттєвозом, який стояв двома колесами на тротуарі, і стіною ресторану під назвою «Кухня Перл-стрит». На одному плечі в нього була легка куртка, а в руці — чи то пляшка, чи то вогнепальна зброя з довгим дулом. У другій руці в нього був папірець, можливо, з адресою, судячи з того, як він поглядав на номери будинків. Урешті він зупинився перед їхнім. Зупинився і якийсь час дивився на двері, наче замислився, що робити далі. Френні цей чоловік нагадував приватного детектива з якогось старого телесеріалу. Вона стояла менш ніж у двадцяти футах[69] над його головою і опинилася в делікатній ситуації. Якщо вона гукне цього чоловіка, той може злякатися. Якщо ні, то він почне стукати й розбудить Стюарта. І що це він робить зі зброєю в руці… якщо це справді зброя?