Він раптом підняв голову й подивився вгору — може, щоб перевірити, чи горить світло. Френні й далі дивилася вниз. Їхні погляди зустрілися.

— Боже милосердний! — закричав чоловік на тротуарі. Він несамохіть зробив крок назад, потрапив ногою в канаву і впав на сідниці.

— Ой! — одночасно вигукнула Френні і теж відсахнулася на своєму балконі. За її спиною у глиняній вазі на підставці ріс великий хлорофітум. Френні, не бачачи, зачепила рослину. Та похитнулася, майже прийняла рішення пожити ще трохи — і раптом кинулася на плитку балкону з гучним тріском.

Стю в спальні хропнув, перевернувся на другий бік і продовжив спати.

На Френні — що, мабуть, можна було передбачити — напав сміх. Вона затисла рот обома руками й щосили стиснула ними губи, але сміх усе одно прорвався тихим хрипким шепотом. Оце так грація, подумала вона й знову зайшлася безгучним сміхом у долоні. Коли б він припхався з гітарою, можна було б цю чортову вазу на нього скинути. «О соле міо…» — БАБАХ! Від стриманого сміху в неї аж живіт заболів.

Знизу почувся змовницький шепіт.

— Гей, там… на балконі… цить!

— «Цить», — прошепотіла до себе Френні. — Яка краса — «цить!»

Їй конче треба вийти, доки вона не почне іржати, як коняка. Френні ніколи в житті не вдавалося як слід стримати сміх, якщо він уже її розбирав. Вона швидко пробігла темною спальнею, схопила більш солідний (і скромний) халат із гачка на дверях ванної і побігла коридором, долаючи сміх, утримуючи обличчя, наче гумову маску. Вона вискочила на сходовий майданчик і пройшла один проліт униз, доки сміх вирвався на волю. І ще два поверхи вона пробігла з диким реготом.

Чоловік — молодий, як вона тепер помітила, — уже підвівся і обтрушувався. Він був худий і доброї тілобудови; більша частина його обличчя заросла бородою, яка при світлі дня могла виявитися білявою чи, може, рудуватою. Під очима в нього були темні кола, але на губах грала сумна усмішечка.

— Що ти там перевернула? — спитав він. — За звуком — так наче рояль!

— То був вазон із квіткою, — пояснила Френні. — Він… він… — але тут її знову розібрав сміх, і вона змогла лише показати на нього пальцем і схопитися за живіт, який уже болів. По її щоках бігли сльози. — Ти мене насмішив! Розумію, що це дико невиховано — так казати про людину, яка щойно зустрілася, але… мамо моя! Насмішив-таки!

— За старих часів, — посміхнувся він, — я б після цього одразу подав на тебе в суд десь так на чверть мільйона, не менше. Травма хребта… Ваша честь, я подивився вгору — і ця молода жінка дивилася на мене. Так, я переконаний: вона зробила гримасу. Так, гримаса точно була. Справу буде вирішено на користь позивача! А також на користь суду! Далі буде десятихвилинна перерва…

Вони трохи посміялися разом. Чоловік був одягнений у чисті линялі джинси й темно-синю сорочку. Літня ніч була тепла й лагідна, і Френні вже раділа, що вийшла надвір.

— Чи ти часом не Френ Ґолдсміт?

— Часом я. А тебе я не знаю.

— Ларрі Андервуд. Ми сьогодні щойно приїхали. Власне, я шукаю такого собі Гарольда Лодера. Він стверджує, що мешкає в будинку 261 по Перл-стрит зі Стю Редманом, Френні Ґолдсміт і ще якимись людьми.

Від цих слів сміх як рукою зняло.

— Гарольд був у цьому будинку, коли ми щойно приїхали в Боулдер, але доволі давно звідси пішов. Він зараз на Арапаго, це в західній частині міста. Коли хочеш, дам його адресу й поясню, як дістатися.

— Буду вдячний. Але почекаю до завтра, тоді до нього вирушу, певне. Я другий раз так ризикувати не буду.

— Ти знайомий з Гарольдом?

— І так, і ні: так само, як і з тобою. Хоча, правду кажучи, я тебе уявляв зовсім по-іншому. Як таку блондинку-валькірію з картини Френка Фразетти[70], може, з парочкою 45-каліберних пістолетів на поясі. Але в кожному разі радий знайомству.

Він простяг руку, і Френні, заскочено всміхаючись, її потисла.

— Боюся, я геть не уявляю, про що ти говориш.

— Сідай-но на бордюрчик, розкажу.

Френні сіла. Примарний вітерець прокотився вулицею, женучи перед собою папірці й ворушачи листя в’язів перед будинком суду в трьох кварталах від них.

— У мене є дещо для Гарольда Лодера, — сказав він. — Але це має бути сюрприз, так що якщо побачиш його раніше — мовчок і теде.

— Добре, домовилися, — сказала Френні, ще дужче заінтригована.

Ларрі підняв свою зброю — і то виявилася зовсім не зброя, а довгошия пляшка вина. Він розвернув її під кутом, так що можна було прочитати напис на етикетці: «Бордо» вгорі, а нижче дата — 1947 рік.

— Найкраще з витриманого бордо цього століття, — оголосив Ларрі. — Ну принаймні так казав мій старий друг. Руді його звали. Прийми й упокой Господи його душу.

— Але 1947 рік… це ж сорок три роки тому. Воно… цей саме… не зіпсувалося?

— Руді казав, що гарне бордо не псується. Хай там як, а я його від самого Огайо віз. Коли вже це вино погане, то це погане вино здалеку.

— І це для Гарольда?

— Це і ще отаких купа, — він витяг щось із кишені куртки і дав їй. Френні не треба було читати напис, щоб зрозуміти, що то за штука. Вона розреготалася.

— Батончик «Пейдей»! — вигукнула вона. — Гарольдів улюблений… але як ти здогадався?

— То ціла історія.

— Так розкажи!

— Розкажу. Жив собі колись такий Ларрі Андервуд, і приїхав він із Каліфорнії до Нью-Йорка навідати свою любу матусю. Це була не єдина причина його приїзду, але решта були дещо неприємніші, то хай буде красива і шляхетна причина, гаразд?

— Чом би й ні? — погодилася Френні.

— І дивіться, якась зла чаклунка чи то якісь довбодятли з Пентагону напустили на країну велику чуму, і не встигнеш сказати: «Ось прийшов Капітан Трипс» — як майже всі у Нью-Йорку померли. І матуся Ларрі теж.

— Співчуваю. Мої тато з мамою теж.

— Так — усі мами і тати. Коли б ми всі надіслали іншим листівки зі співчуттями, то всі листівки б на це пішли. Так от, Ларрі виявився одним із щасливців. Він вибрався з міста з дамою на ім’я Рита, яка не була дуже готова до того, що сталося. І Ларрі, на жаль, теж не був готовий їй із тим допомогти.

— Ніхто готовий не був.

— Тільки дехто швидше пристосувався. Хай там як, а Ларрі з Ритою прямували до узбережжя штату Мейн. Вони дісталися до Вермонта, і тут дама отруїлася снодійним.

— О, Ларрі, як шкода.

— Ларрі це дуже тяжко пережив. Власне, він це сприйняв як мовби Божий присуд щодо сили свого характеру. Та й до того ж йому вже один-двоє тямущих людей казали, що його найнезнищенніша риса характеру — ясна смужка егоцентризму, що просвічується, як та флуоресцентна Мадонна на приладовій панелі «кадилака» 59-го року.

Френні трохи посовалася на бордюрі.

— Маю надію, я тебе не змусив занудьгувати, але це все стояло в мені вже довгий час, і таки це пов’язане з тією частиною історії, де з’явиться Гарольд. Окей?

— Окей.

— Дякую. У мене таке враження, що відколи ми зупинилися перед цією привітною бабусею сьогодні, я шукаю дружнього лиця, щоб поділитися з ним. Я гадав, це буде Гарольд. Хай там як, а Ларрі рушив далі в Мейн, бо більше не знав куди йти. Йому тоді почали снитися дуже кепські сни, але оскільки він був сам-один, то не знав, чи сниться те саме ще комусь. Він просто розцінив це як симптом наростання нервового зриву. Але врешті він дістався до маленького прибережного містечка Веллс, де зустрів жінку на ім’я Надін Кросс і хлопчика, якого, як оце виявилося, звати Лео Роквей.

— Веллс… — тихо здивувалася Френні.

— Ну от, і троє мандрівників щось ніби підкинули монетку, куди йти трасою US-1. Випала решка, і вони рушили на південь, а тоді потрапили…

— В Оґанквіт! — у захваті втрутилася Френні.

— Точно. І там на сараї з напису здоровими літерами я вперше дізнався про Гарольда Лодера і Френсіс Ґолдсміт.

— Гарольдів напис! О, Ларрі, йому буде так приємно!

— Ми поїхали за його вказівками до сараю коло Стовінгтона, а звідти — до Небраски, а на будинку матінки Ебіґейл прочитали про Боулдер. Дорогою людей зустрічали. Серед них була і Люсі Свонн, моя жінка. Я був би радий тебе з нею познайомити. Тобі вона, мабуть, сподобається… Ну а потім сталося таке, чого Ларрі не дуже хотілося. Його невеличка групка з чотирьох зросла до шести. Ті шестеро зустріли ще чотирьох у штаті Нью-Йорк, і вони теж приєдналися. Коли ми дісталися до Гарольдового напису у дворі матінки Ебіґейл, нас було вже шістнадцять, і, від’їжджаючи, ми підібрали ще трьох. Ларрі очолював весь цей веселий балаган. Ніяких виборів чи що не було. Просто так склалося. І йому насправді й не хотілося відповідальності. То був тягар. Він ночами через це не спав. Почав пити тамс і ролейдс[71]. Але просто чудасія, як голова сама себе обмежує. Я не міг скинути це з себе. То було питання самоповаги. І я — він — завжди боявся, що круто облажається, що встане як-небудь зранку — а хтось так помре вві сні, як тоді Рита у Вермонті, і всі стоятимуть і показуватимуть на нього пальцем: «Це ти винен! Ти нічого не придумав, як зарадити — і це сталося через тебе!» Про таке я просто й говорити не міг ні з ким, навіть із Суддею…