— Здається, я вас не знаю, — шкірячись, промовив Гарольд, коли вони тисли один одному руки. Руку Ларрі було стиснуто й порухано вгору-вниз рівно три рази. Йому це нагадало рукостискання з Джорджем Бушем, коли старий проводив президентську кампанію. Це було на політичному з’їзді, де він двічі побував на пораду матері, давненько. Якщо немає грошей на кіно, сходи до зоопарку. Як нема й на зоопарк, сходи подивитися на політика.

Але усмішка в Гарольда була заразлива, і Ларрі й собі всміхнувся. Дитина перед ним чи ні, політичне це рукостискання чи ні, але та усмішка справила на нього враження абсолютно щирої — та й ось, через стільки часу, через стільки обгорток від цукерок, перед ним сам живий Гарольд Лодер.

— Ні, не знаєте, — сказав Ларрі. — Але я знаю вас.

— Правда?! — вигукнув Гарольд і заусміхався ще ширше. Якщо ще ширше, засміявся про себе Ларрі, то в нього кутики рота зійдуться на потилиці й нижня третина голови просто відпаде.

— Я йшов вашими слідами з Мейну, — промовив Ларрі.

— Що, правда?

— Правда-правда, — Ларрі зняв торбу з плечей. — Ось я дещо вам приніс.

Він дістав пляшку бордо і вручив Гарольдові.

— Бути не може! — промовив Гарольд, вражено роздивляючись пляшку. — Сорок сьомий рік?!

— Хороший рік був, — сказав Ларрі. — І ось ще таке.

І вклав у руку Гарольдові всі шість «Пейдеїв». Одна з цукерок вислизнула крізь пальці на траву. Гарольд нахилився її підібрати, і в цей момент Ларрі помітив тінь того попереднього виразу обличчя.

Потім Гарольд підвівся, і на його обличчі була усмішка.

— Як ви здогадалися?

— Я йшов за вашими написами… та обгортками від цукерок.

— А щоб мене! Заходьте в дім! Треба щось на зуб покласти, як мій тато любив казати. Ваш хлопчик колу буде?

— Авжеж. Лео, будеш…

Він роззирнувся, але Лео вже поряд не було. Він повернувся на тротуар і роздивлявся якісь тріщини на дорозі, наче вони його дуже цікавили.

— Агов, Лео, колу будеш?

Лео пробурмотів щось, що Ларрі не почув.

— Гучніше! — роздратовано крикнув він. — Нащо тобі Бог голос дав?

Ледь чутно Лео промовив:

— Мабуть, я сходжу перевірю, чи повернулася мама Надін.

— Якого? Ми ж щойно сюди прийшли!

— Я хочу назад! — вигукнув Лео, підводячи очі від дороги. Сонце дуже виразно відбилося в його очах, і Ларрі подумав: «Боже мій, та що це? Він ледь не плаче!»

— Секундочку, — сказав він Гарольдові.

— Звичайно, — усміхнувся Гарольд. — Діти, бува, соромляться. Я теж такий був.

Ларрі підійшов до Лео й нахилився, щоб їхні очі були на одному рівні.

— Що таке, хлопче?

— Я просто додому хочу, — відповів Лео, не глянувши йому в очі. — Хочу до мами Надін.

— Ну ти… — Ларрі не знав, що сказати.

— Хочу назад піти, — Лео кинув короткий погляд на Ларрі, блиснувши очима повз нього — у бік Гарольда, який стояв позаду на своєму газоні. Потім хлопчик знову опустив очі. — Будь ласка…

— Тобі Гарольд не подобається?

— Не знаю… з ним усе нормально… я просто додому хочу.

Ларрі зітхнув.

— Дорогу сам знайдеш?

— Звісно.

— Добре. Але я був би радий, коли б ти пішов з нами, коли попив. Я так давно чекав зустрічі з Гарольдом. Ти ж знаєш, правда?

— Та-ак.

— І ми б тоді назад разом пішли.

— Я в цей дім не піду, — прошипів Лео, і на мить знову перетворився на Джо з порожнім і диким поглядом.

— Добре, — квапливо погодився Ларрі. — Іди просто додому. Я прийду перевірю, чи ти повернувся. І на проїзну не виходь.

— Добре, — і раптом Лео ледь чутно прошепотів: — А чому ти зі мною не підеш? Просто зараз? Разом би пішли. Ну, будь ласка, Ларрі! Добре?

— Господи, та, Лео, чого…

— Та нехай, — сказав Лео. І не встиг Ларрі бодай щось іще сказати, хлопчик уже швидко йшов геть. Ларрі провів його поглядом. Тоді розвернувся до Гарольда, стурбовано насупившись.

— Та все добре, — сказав Гарольд. — Діти — вони чудні.

— Ну, оцей точно чудний, але, гадаю, має право. Він багато пережив.

— Не сумніваюся! — відказав Гарольд, і лише на мить Ларрі відчув недовіру: швидке співчуття Гарольда до незнайомої дитини видалося йому таким ерзацом, як яєчний порошок.

— Ну то прошу до хати! — сказав він. — Знаєте, а ви, можна сказати, мій перший гість. Френні зі Стю кілька разів заходили, але хіба вони рахуються? — його вишкір став усмішкою, трохи печальною, і Ларрі раптом стало шкода цього хлопчика — адже Гарольд таки був ще хлопчик. Він самотній, і ось перед ним Ларрі, той самий старий Ларрі, від якого доброго слова не діждешся, і судить про нього, щойно вперше побачив. Це несправедливо. Час уже йому перестати отак по-свинськи не довіряти людям.

— Дуже приємно, — відказав він.

Вітальня була маленька, але затишна.

— Я тут меблів нових наставлю, як облаштуюся. Сучасних: хром, шкіра, — похвалився Гарольд. — Як у тій рекламі: «На фіг бюджет. У мене є “MasterCard”».

Ларрі від душі розреготався.

— У підвалі мають бути гарні келихи, зараз принесу. Цукерками я, певне, когось пригощу, з вашого дозволу — я зав’язав із солодким, хочу схуднути, — а от вино неодмінно треба покуштувати: зараз нагода особлива. Ви ж від самого Мейну їхали за нами, е-е, і орієнтувалися на мої — наші — написи. Це справді щось! Обов’язково розкажіть мені все. А поки сідайте-но в оце зелене крісло — найкраще з поганих.

Під час цього спічу в Ларрі виникла одна непевна думка: «А він і балакає як політик — швидко, гладенько, до ладу».

Гарольд пішов, і Ларрі вмостився в зеленому кріслі. Почув, як відчинилися двері, потім Гарольд важко потупав східцями вниз. Ні, таки не найкраща вітальня у світі, але з пухнастим килимом і хорошими сучасними меблями виглядатиме славно. Найкраще в ній — камін і димар, обкладені камінням. Гарна робота, зроблена старанною рукою. Тільки от один камінець наче відстає. Ларрі здалося, що камінь випав і його поставили на місце трохи недбало. Залишити це так — то все одно що не докласти деталь, збираючи пазл, чи криво повісити картину.

Він підвівся й вийняв камінь. Гарольд іще возився внизу. Ларрі хотів був покласти камінь на місце, та помітив у дірці книжку. Обкладинка в неї була трохи запорошена, але все одно на ній добре читалося золоте тиснення: «Головна книга».

Трохи соромлячись, наче нишпорив спеціально, він поклав камінь на місце, щойно почув тупіт Гарольда сходами вгору. Цього разу камінь ліг ідеально, і коли Гарольд увійшов у вітальню з великим келихом у кожній руці, Ларрі знову сидів у зеленому кріслі.

— Хвилинку мав прополоснути їх у раковині внизу, — пояснив Гарольд. — Запорошилися трохи.

— Виглядають чудово, — відзначив Ларрі. — Тільки, слухайте, не можу поклястися, що бордо не перестояло. Може виявитися, що оцту собі наллємо.

— Хто не ризикує, — посміхнувся Гарольд, — той і не виграє.

Від цього вишкіру Ларрі стало незатишно: він раптом подумав про ту книгу — чи вона належала Гарольду, чи попередньому господареві? А якщо записник Гарольда, то що ж може там бути?

——

Вони відкоркували пляшку бордо і виявили, на обопільну втіху, що вино пречудове. За півгодини обидва приємно захміліли — Гарольд трохи сильніше, ніж Ларрі. І при цьому усмішка на обличчі Гарольда залишилася: власне, вона поширшала.

Вино трохи розв’язало йому язик, і Ларрі промовив:

— Ось ці плакати. Великі збори вісімнадцятого. Як так вийшло, що ти в той комітет не потрапив, Гарольде? Я гадав, такій людині, як ти, там цілком природно бути.

Усмішка Гарольда стала ще більшою, блаженною.

— Ну, я страшенно молодий. Мабуть, вони подумали, що мені досвіду бракує.

— На мою думку, це дуже прикро.

А він що, справді? Оця усмішка. Темний, ледь помітний підозріливий вираз очей. Справді? Ларрі не міг точно сказати.

— Ну що ж, хтозна, що чекає нас попереду? — промовив Гарольд, щосили шкірячись. — У кожного пса є свій щасливий день.

——

Ларрі пішов приблизно о п’ятій. Попрощалися вони з Гарольдом дружньо: той тиснув Ларрі руку, шкірився, запрошував заходити ще. Але якось Ларрі відчував, що коли він більше ніколи не завітає, то Гарольдові це буде до одного місця.