Він поволі пішов бетонованою доріжкою і розвернувся помахати господареві, але той уже зник у будинку. Двері були зачинені. У будинку було дуже прохолодно, бо Гарольд опустив жалюзі — і це було приємно, але, стоячи надворі, Ларрі раптом подумав, що це перший будинок із заштореними, закритими жалюзі вікнами, до якого він у Боулдері заходив. Ну, звичайно, подумав Ларрі, у Боулдері ще повно зашторених будинків. То будинки мертвих. Коли вони захворіли, то відгородилися шторами від світу. Зашторили вікна й померли — так перед смертю схильна ховатися будь-яка тварина. Живі — може, підсвідомо визнаючи оцей факт смерті, — відкривали віконниці навстіж і розсували всі штори й фіранки.

Від вина в нього трохи заболіла голова, і він спробував переконати себе, що йому стало трохи холодно від цього, що це таке собі невеличке похмілля, заслужена кара за те, що бухав гарне вино, як дешевий мускатель. Але він не міг до кінця себе в цьому переконати — ні, не виходило. Він окинув поглядом вулицю й подумав: «Дякую Тобі, Боже, за тунельний зір. Дякую, Боже, за вибіркове сприйняття. Бо без цього ми б жили точно як в оповідках Лавкрафта».

Думки в нього почали плутатися. Раптом він відчув чітке переконання, що Гарольд підглядає за ним крізь свої жалюзі, а руки в нього стискаються хваткою душителя, а посмішка перетворюється на вишкір ненависті… «У кожного пса є свій щасливий день». Водночас йому пригадалася ніч у Беннінгтоні, сон на вуличній сцені, прокидання з моторошним відчуттям чиєїсь присутності… а потім почулися (чи то примарилися?) запорошені кроки, тихий стукіт підборів, що віддалявся на захід.

Годі. Не дуркуй.

«Бут-Гілл — цвинтар, де лежать ті, хто помер у своїх черевиках… — спливла несподівана асоціація в голові Ларрі. — Та Бога ради, просто припини, краще б я не думав про померлих, про мерців за всіма цими жалюзі й шторами, у темряві, як у тунелі, у тунелі Лінкольна, Христе-Боже, а якби вони всі заворушилися, завозилися, Боже милосердний, зупини це…»

І раптом він згадав, як у дитинстві ходив із мамою в Бронкський зоопарк. Вони зайшли до будинку мавп, і сморід ударив його в ніс аж фізично, наче якийсь кулак. Він розвернувся тікати, але мати його зупинила.

— Просто нормально дихай, Ларрі, — порадила вона. — Мине п’ять хвилин, і ти цей гидкий запах перестанеш помічати.

Він залишився, не повіривши мамі, просто борючись із нудотою (навіть у сім років він найдужче не любив блювати), і виявилося, що вона має рацію. Коли він згодом поглянув на годинник, то виявив, що пробув у мавп півгодини, і не міг зрозуміти, чому жінки, які заходили у двері, раптом затикали носи й кривилися. Він сказав про це мамі, й Еліс Андервуд засміялася.

— А, так тут і зараз погано пахне. Просто тобі не чути.

— А як це вийшло, мамо?

— Не знаю. Кожен може до цього принюхатись. А тепер просто скажи собі: «Зараз я знову відчую СПРАВЖНІЙ запах мавп’ятника!» — і глибоко вдихни.

Він так і зробив, і сморід справді з’явився, навіть сильніший і гірший, ніж був спочатку, і з’їдені перед тим хотдоги й пиріг з вишнями знову полізли вгору здоровенним нудотним клубком, і Ларрі кинувся до виходу на свіже повітря, і зміг — насилу — втримати все всередині.

«Оце вибіркове сприйняття, — подумав він тепер, — і вона знала про це, хоч і не знала, як воно називається». Не встигла ця думка набути завершеної форми в його голові, як він почув материн голос: «А тепер просто скажи собі: “Зараз я знову відчую СПРАВЖНІЙ запах Боулдера!”» І він відчув його — от, власне, справді відчув. Він відчував запах з-за зачинених дверей, засунутих штор і опущених жалюзі, і то був запах повільного розкладу, який тривав навіть у цьому майже порожньому місті.

Він пішов швидше, ще не біг, але майже до бігу прискорював кроки, відчуваючи цей фруктовий, густий дух, до якого він — як і всі — свідомо призвичаївся, бо запах стояв усюди, він надавав забарвлення їхнім думкам, і ніхто не опускав жалюзі, навіть кохаючись, бо мертві лежать за опущеними жалюзі, а живим ще хочеться бачити світ.

Воно теж стало лізти нагору — цього разу не сосиски з пирогом, а вино й цукерка «Пейдей». Бо з такого мавп’ятника йому не вибігти, хіба що перебратися на безлюдний острів, де ніхто ніколи не жив, і хоч він і тепер найдужче у світі не любив блювати, зараз це з ним станеться…

— Ларрі? З тобою все гаразд?

Це його так вразило, що з горла в нього вирвалося раптове «Ай!» — і він підскочив. До нього звертався Лео: хлопчик сидів на бордюрі у трьох кварталах від будинку Гарольда. Він грався м’ячиком для пінг-понгу, набиваючи його об тротуар.

— Що ти тут робиш? — спитав Ларрі. Серце поволі сповільнювало биття.

— Я хотів піти додому разом з тобою, — сором’язливо промовив Лео. — А до того в дім іти не хотів.

— Чому ж? — спитав Ларрі і сів на бордюр коло Лео.

Лео знизав плечима і знову став дивитися на м’ячик. Той тихо стукався об асфальт: «пок! пок!» — і повертався в його долоню.

— Не знаю.

— Лео!

— Що?

— Для мене це дуже важливо. Бо мені Гарольд подобається… і не подобається. Якесь подвійне почуття в мене до нього. У тебе таке до людини бувало?

— Ні, в мене до нього тільки одне почуття.

Пок! Пок!

— Яке?

— Боюся, — просто відповів Лео. — Може, додому вже підемо, до мами Надін і мами Люсі?

— Давай.

Вони рушили вздовж Арапаго. Якийсь час мовчали; Лео й далі кидав м’ячик об землю і вправно ловив.

— Вибач, що змусив тебе так довго чекати, — сказав Ларрі.

— Та нічого.

— Ні, правда, коли б я знав, я б швидше до тебе прийшов!

— А в мене справа була. Я оце знайшов у того на газоні. М’ячик для понг-пінгу.

— Пінг-понгу, — мимохідь поправив Ларрі. — А як ти гадаєш, чому Гарольд жалюзі опустив?

— Щоб ніхто не міг зазирнути, мабуть, — сказав Лео. — Щоб він щось таємне міг робити. А воно як у мертвих, правда?

Пок! Пок!

Вони йшли далі, дісталися рогу Бродвею й завернули на південь. Тепер вони бачили на вулицях інших людей: жінки дивились у вітрини на сукні, чоловік із кайлом повертався звідкись, інший невимушено сортував риболовні снасті у розбитій вітрині спортивної крамниці. Ларрі побачив Діка Воллмена зі свого гурту, який їхав на велосипеді в інший бік. Той помахав Ларрі й Лео. Вони — йому.

— Щось таємне… — замислився Ларрі вголос, уже не намагаючись випитати в хлопчика.

— Може, він молиться темному чоловікові, — кинув Лео, і Ларрі смикнувся, наче його вдарило струмом. Лео не помітив цього. У нього м’ячик виконував подвійний стрибок: відскакував від тротуару, бився об стіну, і тоді Лео його ловив: пок-поп!

— Ти так справді вважаєш? — спитав Ларрі, намагаючись не показувати свого хвилювання.

— Не знаю. Але він не такий, як ми. Багато усміхається. Але я думаю, в ньому якісь черви сидять і змушують його всміхатися. Такі білі, здорові, які мозок виїдають. Як опариші.

— Джо… Тобто, Лео…

Очі Лео — далекі, відсторонені, китайські — раптом проясніли. Хлопчик усміхнувся.

— Диви, там Дейна. Вона мені подобається. Привіт, Дейно! — закричав він і замахав їй. — Жуйка в тебе є?

Дейна, яка змащувала зірочку на десятишвидкісному велику, тендітному, як павучок, озирнулася й усміхнулася. Вона сунула руку в кишеню блузки й дістала п’ять пластинок «Джусі Фрут» — наче карти в грі. Лео з радісним сміхом помчав до неї, стискаючи в руці м’ячик, його довге волосся маяло. Ларрі провів його поглядом. Оця думка про черву за усмішкою Гарольда… звідки в Джо (та ні ж бо, Лео він, принаймні я так вважаю) така тонка думка — і така страшна? Хлопчина був у якомусь напівтрансі. І не тільки він: скільки разів він, Ларрі, сам раптово зупинявся серед вулиці і якусь мить дивився в нікуди, а потім ішов далі? Усе змінилося. Наче всі людські чуття загострилися, збільшилися на одиницю.

Страшно, просто жах.

Ларрі заворушив ногами, пішов туди, де Дейна частувала Лео жувальною гумкою.

——

Того вечора Стю і Френні прали в маленькому дворику за будинком. Вона набрала в мілкий тазик води, натрусила туди ледь не півпачки «тайду» і стала все мішати ручкою від швабри, доки вийшла неприємного вигляду піна. Френ не була впевнена, чи все правильно робить, але хай їй грець, якщо вона піде до матінки Ебіґейл і зізнається у своїй невмілості.