— Ви що, глухі, чи що? — сказав він.

Судячи з поведінки того чоловіка, він чув Тома лише тоді, коли дивився на нього. І незнайомець нічого йому не сказав, навіть «привіт». Іноді люди не озивалися до Тома, бо щось у його обличчі підказувало їм, що в нього негаразд із головою. Тоді особа, що промовчала, здавалася йому розлюченою, сумною або ласкавою. Дехто заливався рум’янцем. А цей чоловік повівся інакше: він показав Томові кільце, складене з великого та вказівного пальців, і Том знав, що це означає «окей»… однак незнайомець не заговорив.

Руки до вух — похитав головою.

Руки до рота — похитав головою.

Руки до шиї — похитав головою.

У кімнаті спалахнуло світло; з’явилася потрібна асоціація.

— Боже милосердний! — вигукнув Том.

Обличчя його пожвавилося. Червоні очі засвітилися. Забувши про правопорядок, він кинувся до аптеки містера Нортона. Мовчун бризкав на вату щось, схоже запахом на «Бактин»[236], і протирав нею лоба.

— Гей, містере! — крикнув Том, заскочивши всередину.

Мовчун не озирнувся. Том спантеличено зупинився, та наступної миті все згадав. Він постукав чоловіка пальцем по плечу, і Нік озирнувся.

— Ви глухонімий, так? Не чуєте! Не говорите! Так?

Нік кивнув. Томова реакція здалася йому дивовижною: той підскочив і навіжено заплескав у долоні.

— Додумався! Ур-ра мені! Сам додумався! Ур-ра Томові Каллену!

Нік широко всміхнувся. Він не пригадував, щоб його вада приносила комусь стільки щастя.

Перед міським судом був невеликий майдан, і на ньому стояла статуя озброєного морського піхотинця в уніформі часів Другої світової війни. Табличка біля підніжжя монумента свідчила, що його поставлено на честь хлопців округу Гарпер, які здійснили «САМОПОЖЕРТВУ В ІМ’Я БАТЬКІВЩИНИ». Нік Андрос і Том Каллен сиділи в тіні меморіалу та їли з картопляними чіпсами «Пряну шинку Андервуда» й «Пряну курятину Андервуда». У Ніка над лівим оком красувався хрестик із двох лейкопластирів. Він читав по губах Томове мовлення (було складнувато, бо Том говорив із повним ротом) і думав, що страшенно втомився їсти всіляку консервацію. Чого йому справді хотілося, так це великий стейк із гарніром.

Том не змовкав, відколи вони сіли перекусити. Він постійно повторювався, постійно приправляв слова вигуками на кшталт «Боже милосердний!» та «Ой!». Нік нічого не мав проти. До зустрічі з Томом він навіть не здогадувався, як скучив за іншими людьми, не усвідомлював, як боявся, що лишився сам на цілій землі. Якось йому навіть подумалося, що хвороба могла вбити всіх, окрім глухонімих. Він подумки всміхнувся: тепер він зможе загадуватися, чи не померли всі, крім глухонімих і розумово відсталих. О другій годині дня та думка видалася Нікові кумедною, але коли вона з’явилася йому тієї ночі, було не до сміху.

Йому було цікаво, куди, на думку Тома, поділися всі люди. Він уже встиг вислухати кілька історій: про Томового татуся, що кілька років тому втік із якоюсь офіціанткою; про те, як Том працював помічником на фермі Норбатта і як два роки тому містер Норбатт вирішив, що Том «справляється досить гарно», щоб йому можна було довірити сокиру; про те, як одного вечора на нього наскочили «старші хлопці» і як Том «так одбився, що мало їх до смерті не забив, а одного положили в лікарню з переломами, ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «перелом»», отакого наробив Том Каллен»; про те, як він знайшов свою матір удома в місіс Блейклі — обидві були вже мертві, і Том нишком утік. «Ісус не прийде по душу померлого, поки хтось дивиться», — сказав він, і Нік подумав, що Ісус у Тома — це хтось на кшталт Санта Клауса навпаки, бо замість того, щоб приносити дарунки, він затягував мерців у камін і летів із ними до раю. Однак Том і словом не обмовився про те, що в Меї панує цілковита пустка, не зауважив, що ніхто вже не їздить трасою, яка пронизує місто.

Нік обережно поклав руки Томові на груди, спинивши потік слів.

— Що? — спитав той.

Нік махнув рукою, обвівши широким колом усі будинки центру міста. Він бурлескно зобразив спантеличеність: наморщив лоба, схилив голову набік, почесав потилицю. Тоді пройшовся двома пальцями по траві й на довершення запитально поглянув на Тома.

Він злякався: Томове обличчя обм’якло — він ніби помер сидячи. Очі, які ще мить тому сяяли всім, що він хотів розповісти, затуманилися, перетворившись на дві скляні кульки. Щелепа відвисла, і Нік побачив на язику розмочену крихту картопляної чіпсини. Руки мляво лежали на колінах.

Нік сторожко простяг до нього правицю. Та перш ніж він устиг торкнутися, Том здригнувся. Повіки затріпотіли, і очі повільно наповнилися життям, наче відро — водою. Губи розтяглися в усмішку. Це було так, ніби над його головою зринула повітряна кулька з написом «ЕВРИКА».

— Вам цікаво, куди поділися всі люди! — вигукнув Том.

Нік енергійно закивав головою.

— Ну, думаю, вони поїхали до Канзас-Сіті. Ой, та точно. Вони завжди бідкаються, яке в нас маленьке містечко. Нічо не відбувається. Нудота. Навіть каток для ролерів прогорів. Лишився тіко драйв-ін, але там показують саму туфту. Матуся завжди казала, що люди їдуть, та не вертаються. Як-от мій татко втік з офіціанткою з кафе Бумера, і звали її ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «Діді Пекалотт». Тож думаю, що всім разом набридло, і вони поїхали. Певне, до Канзас-Сіті, Боже-Боже… Отуди й поїхали. Окрім моєї матусі та місіс Блейклі. Ісус забере їх до раю, на небеса, та заколише на віки вічні.

І Том знову взявся за свої монологи.

«Поїхали до Канзас-Сіті, — подумав Нік. — Та могло б бути й так. Усіх забрала рука Господня, а потім або заколисала на нудні віки вічні, або опустила на землю в Канзас-Сіті».

Він прихилився до пам’ятника, і його повіки затріпотіли, перетворивши Томове мовлення на візуальний еквівалент сучасної поезії, без великих літер, як-от вірші е. е. каммінґса[237]:

Минулої ночі він не виспався, бо заночував у сараї та снилася чортівня, а тепер, попоївши, він хотів лише…

Нік заснув.

Прокинувшись дещо очманілим (як часто буває, коли засинаєш посеред дня), Нік одразу подумав, чому він так спітнів. Сів і одразу все зрозумів. Була вже за чверть п’ята — він проспав понад дві з половиною години, і сонце вийшло з-за меморіалу. Та це ще не все. Увійшовши в альтруїстичний шал, Том Каллен накрив Ніка, щоб він не змерз. Двома ковдрами й пледом.

Він скинув укривала, підвівся, потягнувся. Тома ніде не було видно. Нік повільно рушив до вулиці, що вела на майдан. Він думав про те, що робити з Томом, як із ним бути… і чи взагалі бути. Розумово відсталий харчувався продуктами з «Ей енд Пі» — супермаркету на іншому боці майдану. Том сказав, що не цурається заходити туди, роздивлятися наліпки та брати, що заманеться (вибрати їжу йому допомагали наліпки на упаковках), бо двері відчинені.

Нік замислився, що б Том робив, якби там було замкнено. Певно, коли б він уже дуже зголоднів, то забув би про правила. Принаймні на деякий час. Та що б із ним стало, коли б їжа скінчилася?

Однак Ніка турбувало дещо інше — те, як радо зустрів його Том. Він розумово відсталий, та не настільки, щоб не відчувати самотності. Томова мати й жінка, яку він вважав своєю тіткою, померли. Батько давно втік. Його начальник, містер Норбатт, і всі місцеві нишком утекли до Канзас-Сіті, поки він спав, — залишили його напризволяще, і він тинявся Головною вулицею, як неприкаяний привид. При цьому Том ліз туди, куди не треба. Як-от із віскі. І якби він знову напився, могла б статися якась страшна прикрість. Поряд не було нікого, хто б міг про нього подбати, тож він міг запросто поранитись і… і все, кінець.