Однак що це за команда? Глухонімий та розумово відсталий? Яка їм користь один від одного? Ось перед вами парубок, що не може говорити, і ще один, який не вміє думати. Це нечесно. Гаразд, у Томовій голові є кілька звивин, та читати він не вміє, і Нік не тішив себе ілюзіями: ще трохи, і він утомиться грати в шаради з Томом Калленом. Не те що Томові це набридне. Ой, та де там.

Він спинився на тротуарі якраз перед входом до парку й засунув руки в кишені. «Гаразд, — подумав. — Сьогодні заночую тут, разом із Томом. Одна ніч нічого не означає. Принаймні зготую йому гарну вечерю».

Така думка його трохи збадьорила, і він пішов подивитися, куди дівся Том.

Тієї ночі Нік спав на парковій лавці. Він не знав, де ночує Том, одначе перше, що він побачив, коли прокинувся наступного ранку (трохи припав росицею, та однаково гарно виспався) і перетнув міський майдан, був Том, що схилився над цілим автопарком іграшкових автівок від «Корджі» та великою пластиковою заправкою «Тексако».

Певне, Том вирішив, що раз можна вдиратися до «Аптеки Нортона», то нічого страшного, якщо він залізе й в інший магазин. Він сидів на бордюрі біля крамниці дешевих товарів спиною до Ніка. На хіднику вишикувалося близько сорока модельок. Біля них лежала викрутка, якою Том розкрутив виставковий стенд. На тротуарі стояли «ягуари», «мерседес-бенци», «роллс-ройси», колекційна модель «бентлі» з капотом лаймового кольору, «ламборґіні», «корд», модифікований «понтіак-бонвіль», «корвет», «мазераті» та, Боже-бережи-нас, «мун» 1933 року випуску. Том схилився над ними, як науковець, і возив їх у гараж, із гаража, закочував на іграшкову заправку. У ремонтному гаражі працював один із підйомників, і періодично Том ставив на нього модельку, вмикав моторчик, щоб підняти платформочку, та вдавав, ніби щось лагодить. Якби Нік мав слух, він почув би, як у цілковитій тиші лунають звуки, якими Том Каллен супроводжує свої фантазії: «бр-р-р-р» — машина заїжджає на пластиковий асфальт; «чк-чк-чк-дінь!» — працює колонка; «ш-ш-ш-ш-ш» — піднімається й опускається ліфт. А ще звучали перемовини хазяїна станції та крихітних людей в іграшкових машинках: «Повний бак, сер? Звичайний? Ще б пак! Мем, дайте-но пройдуся лобовим склом. Гадаю, це ваш карбік несправний. Піднімемо вашу красуню й поглянемо, що там коїться. Вбиральня? Звісно! Отамо, зразу за рогом!»

А над цією картиною висів блакитний купол, який Бог підвісив над цим клаптиком Оклахоми.

«Я не кину його, — подумав Нік. — Не зможу і все». Зненацька його охопив гіркий, раптовий сум. Почуття було глибоким та сильним, і на мить Нікові здалося, що він зараз заплаче.

«Вони пішли до Канзас-Сіті, — подумав він. — Ось що сталося. Усі вони пішли до Канзас-Сіті».

Нік перейшов через вулицю й поплескав Тома по руці. Том підскочив і озирнувся через плече. Його губи напнула широка й винувата усмішка, а з-за коміра виповз рум’янець.

— Так, знаю, це для маленьких дітей, а я вже дорослий, — сказав він. — Знаю-знаю, Бозя мій свідок. Мені це татко казав.

Нік знизав плечима, усміхнувся й розвів руками. Том полегшено зітхнув.

— Тепер це моє. Бо як схочу, візьму собі. Ви ж зайшли до аптеки та взяли, що схотіли, — от і я так можу. Ой, та ж можу! Чи треба віднести назад? Боже-Боже…

Нік похитав головою.

— Моє, — щасливо промовив Том.

Він повернувся до гаража, однак Нік знову торкнувся його руки.

— Шо?

Нік потяг його за рукав, і Том доволі охоче підвівся. Нік підвів його до місця, де стояв його велосипед. Показав на себе. Тоді на велосипед. Том кивнув.

— Атож. Це ваш велик. А той гараж «Тексако» — мій. Я не чіпатиму вашого велика, а ви — мого гаража. Атож, не чіпатиму!

Нік похитав головою. Показав на себе. На велосипед. Тоді вдалечінь. На довершення пометляв пальцями: па-па.

Том завмер. Нік терпляче стояв поряд.

— Ви вже їдете, містере? — нерішуче промовив Том.

Нік кивнув.

— Я не хочу, щоб ви їхали! — вибухнув Том. Він дивився на Ніка широкими яскраво-блакитними очима, що сяяли від сліз. — Ви мені подобаєтеся! Я не хочу, щоб і ви поїхали до Канзас-Сіті!

Нік підтягнув його до себе та обійняв за плечі. Показав на себе. На Тома. На велик. За межі міста.

— Я вас не доганяю, — сказав Том.

Нік терпляче повторив свою пантоміму. Цього разу він довершив її, помахавши, немов прощається з Меєм, а тоді в пориві натхнення підняв Томові руку й помахав нею також.

— Ви хочете, щоб я їхав із вами? — Від захоплення його обличчя розцвіло в усмішці: Том не вірив власним вухам.

Нік полегшено кивнув.

— Звісно! — вигукнув Том. — Том Каллен поїде! Том… — Він завагався, і його обличчя трохи посумнішало. — А можна взяти із собою гаражик? — сторожко спитав Том.

Нік на хвильку задумався, а тоді кивнув: «Так, можна».

— Окей! — усмішка повернулася, наче сонце вийшло з-за хмар. — Том Каллен поїде!

Нік указав на Тома, тоді на велосипед.

— На такому я ще не катався, — засумнівався Том, роздивляючись перемикач швидкостей і високе й вузьке сідло. — Думаю, краще не тре’. Том полетить із такого файного велика.

Та Ніка підбадьорили його слова. «На такому я ще не катався» означало, що на великах Том уже їздив. Проблема в тому, щоб знайти простіший велосипед. Том його вповільнить, цього не уникнути, та, певне, не так уже й сильно. І поспішати ж нікуди. Сни — то лише сни. Однак щось йому підказувало, що час підтискає, — це відчуття було невиразним, але сильним, сприймалося, як підсвідомий наказ.

Нік підвів Тома до іграшкової заправки. Указав на неї, тоді всміхнувся й кивнув до Тома. Той одразу ж присів біля модельок, потягнувся до них, та його рука зависла в повітрі. Він збентежено глянув на Ніка — у його очах стояла підозра.

— Ви ж не поїдете без Тома Каллена, правда?

Нік упевнено похитав головою.

— Окей, — сказав Том і спокійно розвернувся до іграшок.

Перш ніж Нік устиг спинитися, він скуйовдив волосся цього дорослого чоловіка. Том звів очі й сором’язливо всміхнувся. Нік усміхнувся у відповідь. Ні, він не може його просто кинути. Це точно.

Стояв уже майже полудень, коли він урешті знайшов велосипед, який, на його думку, мав підійти Томові. Він не очікував, що справа так затягнеться, та, на його подив, більшість людей позамикали будинки, гаражі та інші хазяйські будівлі. Тож він зазирав у брудні, заплетені павутинням вікна гаражів і сподівався, що знайдуться потрібні колеса. Добрих три години він тюпав від вулиці до вулиці, стікаючи потом. У потилицю било сонце. Він навіть повертався до «Вестерн авто» (раптом погано дивився?), та марно: три велики на вітрині були стандартними, на три швидкості, а все решта валялося розібраним.

Урешті він знайшов те, що шукав, у маленькому гаражі на південній околиці міста. Будівля була замкнена, та Нік знайшов вікно, досить велике, щоб у нього пролізти. Він розбив шибку каменем і обережно повибирав уламки зі старої замазки, що сама вже мало не розсипалася на порох. Усередині гаража було пекельно жарко, і повітря повнилося волохатим, густим запахом пилу й мастила. Велосипед, старомодний хлопчачий «Швінн», стояв поряд із десятирічним універсалом «мерседес» із лисими шинами та потрісканими порогами.

«З моїм щастям виявиться, що тарантайка давно вже не їздить, — подумав Нік. — Нема ланцюга, шини пробиті чи ще щось». Однак цього разу йому поталанило. Велосипед котився як слід. Шини були тугі, з хорошим протектором, і всі болти зі спицями трималися купи. Велику бракувало кошика, і цьому треба було зарадити, однак була захисна накладка для ланцюга, а між граблями й лопатою для відкидання снігу на стіні знайшовся неочікуваний бонус — там висів майже зовсім новий ручний насос марки «Бріґґс».

Нік порився ще та знайшов на полиці бляшанку з мастилом «3 в 1»[238]. Незважаючи на задуху, він сів на потріскану цементну підлогу та обережно змастив ланцюг і обидві зірочки. Коли це було завершено, він надів ковпачок на баночку й акуратно поклав її в кишеню штанів.