Батько обійняв її за плечі.

— А на Френні смішки напали.

— Ага. Точно. Ти й справді знаєш мене як облуплену.

— Трохи є.

— Вони — себто смішки — вигулькнули нізвідки. У голові постійно крутилося «нечупара, нечупара, усі ми прийшли на нечупару». Думки мали певний ритм, схожий на пісні, що крутять по радіо. І мене вхопили смішки. Не через вірші пана Енсліна, доволі гарні вірші… та й не через зовнішність. Усе тому, як вони дивилися на нього.

Френні зиркнула на батька, аби перевірити, як він сприймає її оповідь. Батько лише кивнув, щоб вона продовжувала.

— Коротше, мені треба було звідти забратися. Я справді мусила вийти. І Джессі розлютився на мене. Знаю, у нього було на це повне право… я вчинила по-дитячому й поводилася по-дитячому, авжеж… та зі мною таке часто буває. Не завжди. Коли справді треба, я тримаю себе в руках…

— Так.

— Та інколи…

— Інколи до тебе стукає Король Сміх, і ти з тих, хто завжди йому відчинить, — докінчив за неї Пітер.

— Певне, так і є. Хай там як, а Джесс геть інакший. Якби ми одружилися… він би приходив додому, а я вже впустила якогось небажаного гостя. Таке траплятиметься не щодня, та досить часто, аби він казився. Тоді я б спробувала… і, гадаю…

— Гадаю, з ним ти була б нещасною, — сказав Пітер і міцніше пригорнув дочку.

— Мабуть, — озвалася вона.

— У такому разі не дай матері змінити твою думку.

Вона заплющила очі — з душі впав іще важчий тягар. Він зрозумів. Якимсь дивом.

— Що б ти сказав, якби я вирішила зробити аборт? — спитала вони трохи згодом.

— Думаю, саме про це ти й хотіла зі мною побалакати.

Френні злякано глипнула на батька.

Він подивився на неї у відповідь — немов запитально, з легкою усмішкою, звівши ліву брову. Та на його обличчі читалася цілковита серйозність.

— Певне, ти правий, — повільно промовила Френні.

— Слухай, — сказав він, а тоді, попри власні слова, замовк.

Проте вона слухала: чувся спів горобців із цвіркунами, високо в небі гудів літак, хтось кликав Джекі до хати, торохкотіла газонокосарка, а на трасі 1 розганялася автівка, ревучи склотекстолітовим глушником.

Вона вже хотіла спитати в нього, чи все гаразд, та він узяв її за руку й почав говорити:

— Френні, ти не винна, що в тебе такий старий батько. Я одружився лише в п’ятдесят шостому. — Він замислено подивися на дочку, залиту вечірнім світлом. — У ті часи Карла була інакшою. Вона була… та чорт, почнемо з того, що вона й сама була молодою. І не мінялася, доки твій братик Фредді не віддав Богові душу. До того дня вона була молодою. А коли помер Фредді, вона зупинилася. Тому… Френні, я знаю, як звучать мої слова, та не думай, що я наговорюю на матір. Одначе мені здається, що відтоді, як не стало Фредді, Карла… перестала рости… розвиватися. Вона взяла свій світогляд, вкрила його трьома шарами лаку, залила бетоном і сказала собі, що так і треба. Зараз вона схожа на сторожа в музеї, де виставляють її моделі цього світу, і як побачить, що хтось лізе до них, одразу цілиться нижче пояса. Вона була інакшою людиною. Тобі доведеться повірити мені на слово, та вона не завжди була такою.

— А якою вона була, татусю?

— Певно… — Його погляд полинув у далечінь. — Вона була дуже схожою на тебе, Френні. І смішки її також хапали. Ми часто їздили до Бостона дивитися матчі «Ред Сокс», і під час сьомих інінгів відлучались, аби хильнути пива біля яток.

— Мама… пила пиво?

— Ще й як. І майже весь дев’ятий інінг вона просиджувала в жіночому туалеті, а тоді шпетила мене за те, що через мене проґавила найкращі моменти, хоча це вона завжди тягла мене по пиво.

Френні спробувала уявити, як мати тримає стаканчик «Нарраґансетту», дивиться на батька й сміється, немов дівчисько на побаченні. Спробувала, та просто не змогла.

— І вона ніяк не вагітніла, — спантеличено проговорив він. — Ми ходили до лікаря — хотіли дізнатися, чи з кимось із нас щось не те. Та лікар сказав, що все в порядку. А тоді, у шістдесятому, з’явився твій братик Фред. Вона полюбила нашого хлопчика всім серцем, Френ. Адже Фредом звали її батька. У шістдесят п’ятому в неї трапився викидень, і ми вирішили, що на тому все скінчено. Та потім, у шістдесят дев’ятому, народилася ти — на місяць раніше, але цілком здорова. І я полюбив тебе всією душею. У кожного з нас було по дитині. Та свою вона втратила.

Він замовчав, поринувши в сумні думки. Фред Ґолдсміт загинув у 1973 році. Йому було тринадцять, а Френ — лише чотири. Чоловік, який збив Фреда, був п’яним. На його сумлінні було багато порушень дорожнього руху, зокрема перевищення швидкості, небезпечна їзда та їзда в нетверезому стані. Фред протягнув п’ять днів.

— Гадаю, «аборт» — надто прилизана назва, — сказав Пітер Ґолдсміт; його губи формували слова так повільно, наче вони йому боліли. — На мою думку, це звичайнісіньке дітовбивство. Мені шкода таке казати, шкода, що я такий… дерев’яний, заскнілий чи як там… та це питання вирішувати тобі. Бо закон дозволяє. Я ж казав, що в тебе не батько, а дід.

— Татусю, ніякий ти не дід, — прошепотіла вона.

— Френні, я старий! — мало не гримнув він. Зненацька його обличчя спотворив відчай. — Старигань, який повчає юну дочку, наче мавпа, що вчить ведмедя, як поводитися за столом. Сімнадцять років тому п’яний водій позбавив життя мого сина, і Карла так і не оговталась. І я завжди розмірковував про аборт із думкою про Фреда. Нічого не можу із собою вдіяти. Я так само безпорадний, як і ти зі своїми смішками, Френні. Твоя мати виступить проти аборту зі стандартних причин. «А як же моральні засади?» Ось що вона казатиме. Говоритиме про принципи, яким дві тисячі років. Про право на життя. На цьому ґрунтується вся західна духовність. Я читав усіляких філософів. Знаюся на них не гірше, ніж домогосподарка — на подарункових сертифікатах від крамниць «Сірса та Ройбака»[50]. Твоя мати надає перевагу «Рідерз Дайджесту», та в результаті моїми словами керують почуття, а її — духовні засади та мораль. Перед моїми очима стоїть Фред. Йому розчавило всі нутрощі. У нього не було жодних шансів. Поборники права на життя мітингують із плакатами, на яких зображено металеві столи з кавалками плоті, які лишилися від ненароджених дітей, то й що? Невже вони коли-небудь бачили красиву смерть? Перед моїми очима стоїть Фред: усе потрощене, замотане в білі бинти. Сім днів пролежав він у тому ліжку. Життя варте небагато, та аборти його геть знецінюють. Я читаю більше від неї, та в результаті її слова виявляться правдивішими. Наші думки й наші дії… якщо вони правильні, то дуже часто ґрунтуються на усталених принципах. Це не вкладається в моїй голові. Клубком у горлі стоїть. Складається враження, що вся правильна логіка випливає з ірраціонального. З віри. Заплутав тебе, доню?

— Я не хочу йти на аборт, — стиха промовила вона. — Але з власних причин.

— Ану?

— Дитина — це частина мене, — сказала вона, ледь помітно піднявши голову. — І байдуже, якщо це лише моє его.

— Віддаси до притулку?

— Не знаю.

— А хочеш?

— Ні. Хочу залишити.

Він замовчав. Френні здалося, що вона відчула його незгоду.

— Думаєш про університет, так? — спитала вона.

— Ні, — сказав Пітер і підвівся.

Він поклав руку на поперек і з насолодою скривився, коли хруснула спина.

— Думав про те, що ми вдосталь наговорились. І що тобі не варто вирішувати все одразу.

— Мама повернулася, — сказала вона.

Він обернувся, відстежуючи її погляд, і побачив, як на під’їзну доріжку завертає їхній універсал. Хромоване оздоблення зблиснуло останніми рештками денного світла. Карла помітила їх, посигналила та радісно помахала.

— Мушу їй розповісти, — мовила Френні.

— Так. Але, Френні, спершу подумай день-два.

— Гаразд.

Вони позбирали реманент і разом рушили до універсала.

У тьмяному світлі, яке накриває землю між заходом сонця й повною темрявою, в одну з кількох хвилин, які кінорежисери звуть магічною порою, Вік Пелфрі прийшов на деякий час до тями, виринувши із зеленого марення.