«Я помираю», — подумав він, і слова чудернацько задзвеніли в його голові. Вік навіть повірив, що промовив їх уголос, хоча то була лише думка.

Він роззирнувся й побачив, що лежить на лікарняному ліжку — його підняли, аби легені Віка не потонули в мокротинні. Простирадло зафіксовано великими мідними шпильками, поручні піднято. «Пропасниця била, чи що, — подумав він із легким зачудуванням. — Певне, хвицяв, як кінь». І з запізненням: «Де це я?»

Навколо шиї йому пов’язали нагрудник, і тканина була заляпана згустками слизу. Голова боліла, і в ній танцювали химерні, невловимі думки. Вік зрозумів, що це залишки марення… і що воно повернеться. Він захворів, і настало лише тимчасове полегшення — про одужання не йшлося.

Він підніс до голови правицю і, скривившись, відсмикнув її, як від розпеченої плити. Палає вогнем, ще й трубками напхали. Дві прозорі трубочки стирчать із носа. Одна зміїться з-під лікарняного простирадла — вона веде до пляшки на підлозі, і він точно знає, куди встромили другий кінчик. Ще дві кріпляться до пляшок, що звисають із підставки біля ліжка, а далі вони з’єднуються літерою «Y», нижній кінчик якої встромили в його руку трохи нижче від ліктя. Парентальне живлення.

Йому подумалося, що на цьому можна й зупинитися, та були ще й дроти. Кріпилися до голови. До грудей. До лівиці. Ще один прифігачили до його пупа. І, наче цього замало, щось загнали просто в дупу. Що то в біса таке? Гівнорадар?

— Гей!

То мав бути гучний, обурений крик. Та з нього вичавилося лише жалюгідне шепотіння дуже хворої людини. Вилізло в оточенні мокротиння, яке його душило.

Це з ним балакало марення. Ірраціональна думка, яка нахабно вискочила наперед, метеором затуливши раціональне мислення. Та Вік однаково мало не повірив. Зовсім скоро тяма знову полишить його. Ця думка сповнила Віка панікою. Поглянувши на кістляві палички, що лишилися від його рук, він прикинув, що втратив, мабуть, фунтів із тридцять, хоч і так був сухарем. Ця капость… чим би вона не була… вб’є його. Гадка про те, що він може померти, белькочучи божевільну дурню, як старий маразматик, нажахала його.

— Грип не в неї, а в мене, — прошепотів Вік, знову пробившись до поверхні. — У мене.

Він дивився на двері й думав, що, навіть як на лікарняні, вони страшенно кумедні. У них заокруглені обриси, окреслені металевими заклепками, а поріг зроблено в шести з лишком футах над кахляною підлогою. Навіть такий тесля-самоук, як Вік Пелфрі, упорався б

краще. Вони були

Якась частка тієї думки кілком увігналася в його мозок. Вік зібрав рештки сил і трохи підвівся, аби роздивитися двері. Так і є. Точно. Сталеві двері. Чому це він у лікарні, та ще й за сталевими дверима? Що сталося? Він справді помирав? Йому що, час подумати про зустріч із Творцем? Господи, та що ж таке трапилося? Вік відчайдушно кинувся на стіну сірого туману, та крізь неї чулися тільки слабкі, далекі голоси — голоси, чиїх власників він не пригадував.

Сонце спустилося досить низько, щоб спрацювали датчики світла (у цьому випадку — датчики темряви). У Віковій кімнаті загорілися лампочки. Коли розвиднілося, він побачив за подвійним склом ряд по-урочистому серйозних облич, що спостерігали за ним, і закричав — подумав, що то люди, які розмовляли в його голові. Одна з постатей — чоловік у білому лікарняному одязі — замахала до когось за межами його поля зору, та Вік уже здолав страх. Він був заслабким, аби довго боятися. Але раптовий переляк, який викликала безшумна поява світла та вигляд облич, що витріщалися на нього (у білих одежинах вони здавалися присяжними-привидами), вичистили трохи болота з думок, і Вік згадав, де він. В Атланті. В Атланті, штат Джорджія. Прийшли люди та забрали його — його, Гепа, Норма, Нормову дружину та їхніх дітей. Забрали й Генка Кармайкла. Стю Редмана. Бог знає, кого ще. Вік був обурений та наляканий. Так, у нього текло з носа, він чхав, та це точно була не холера, чи що там за напасть згубила бідолаху Кемпіона і його сім’ю. Ще його трохи лихоманило, і він згадав, як Норм Брюетт зашпортнувся, коли піднімався на трап літака, і довелося йому допомагати. Дружина Норма була налякана, вона плакала, і малий Боббі Брюетт теж ревів, ревів і кашляв. Хрипким, гучним кашлем. Як під час крупу. Літак чекав на них на невеликому майданчику біля Брейнтрі, та щоб вибратися за межі Арнетта, їм довелося проїхати дорожній пост на трасі 93, де чоловіки саме ставили колючий дріт… тягли його просто в пустелю…

Над дивними дверима загорілася червона лампа. Почулося шипіння, а тоді зашуміла помпа. Вона вирубилась, і двері відчинилися. До кімнати зайшов чоловік у величезному білому комбінезоні з прозорим віконцем проти обличчя. За ним виднілася людська голова, що гойдалася, наче ув’язнена повітряна кулька. За спиною в нього були дихальні балони, і, коли він говорив, голос здавався металевим і кастрованим, позбавленим людськості. То міг бути голос із якоїсь відеогри — проїбався востаннє, а тобі: «Спробуй знову, Космічний Кадете».

— Містере Пелфрі, як ви почуваєтеся? — проскреготав прибулець.

Та Вік не міг відповісти. Він поринув назад, у зелені глибини. За віконцем у захисному комбінезоні він бачив свою мамцю. Як тоді, коли батя востаннє відводив їх із Джорджем до ізолятора. Вони були змушені віддати її до ізолятора, аби вся рідня не заразилась. А сухоти заразні. Можна й дуба дати.

Тож він говорив із мамцею… сказав, що буде хорошим хлопчиком і заведе коня… сказав, що Джордж забрав у нього смішні картинки… спитав, чи їй краще… спитав, чи скоро вона повернеться додому… А тоді чоловік у білому комбінезоні зробив йому укол — він занурився глибше, і слова стали нерозбірливими. Чоловік у білому комбінезоні глянув на обличчя за склом і похитав головою.

Він клацнув підборіддям по кнопці внутрішнього зв’язку, що містилася всередині шолома, і сказав:

— Якщо це не спрацює, втратимо його ще до півночі.

Магічна година Віктора Пелфрі добігла кінця.

— Просто закатайте рукав, містере Редман, — мовила гарненька медсестра з темним волоссям. — Це ж займе лише хвилинку.

У рукавицях вона тримала манжету для вимірювання кров’яного тиску. І всміхалася йому за пластиковою маскою так, наче їм обом була відома якась кумедна таємниця.

— Ні, — відказав Стю.

На мить її усмішка стала не такою певною.

— Та це ж лише тиск поміряти. Лише на одну хвилинку.

— Ні.

— Це наказ лікаря, — діловито сказала вона. — Будь ласка.

— Якщо це наказ лікаря, дайте мені з ним поговорити.

— На жаль, він зараз зайнятий. Мені лише треба…

— Зачекаю, — спокійно відказав Стю й навіть не поворушився.

— Я лише виконую свою роботу. Ви ж не хочете, щоб у мене були проблеми, правда? — Цього разу вона подарувала йому чарівно-жалісну усмішку. — Дайте мені тільки…