Із заднього ряду чувся чийсь кашель.

У дальшому кутку вітальні стояв високий маятниковий годинник. Френні Ґолдсміт усе життя слухала його цокання. Воно було візитівкою кімнати, і Френні її ніколи не любила, а в певні дні (як-от сьогодні) активно ненавиділа.

Її улюбленою кімнатою була батькова майстерня. Вона розташовувалася в сараї, який з’єднував будинок і комору. Туди можна було потрапити через дверцята заввишки в неповні п’ять футів, і вони ледве виднілися з-за старого кухонного каміна. Двері випромінювали добро: маленькі й потаємні, вони вабили магнетизмом тих дверей, про які читаєш у казках та фентезі. Коли Френні підросла, їй доводилося пригинатись, як і батькові. Мати ж не заходила до майстерні, доки в цьому не виникало необхідності. То були двері з «Аліси в Країні див», і деякий час вона потай гралася, уявляючи, як відчинить їх, а майстерні Пітера Ґолдсміта там не буде. Натомість вона побачить підземний прохід до Країни див або Гобітону — вузький, проте затишний тунель із круглими земляними стінами та ґрунтовою стелею, обплетеними міцним корінням, і якщо стукнутись об них головою, вискочить чимала ґуля. Тунель, пропахлий не вологою землею та бридкими жуками й хробаками, а корицею та свіжими яблучними пирогами; тунель, через який можна пролізти до вітальні Беґ Енду й потрапити на святкування сто першого дня народження Більбо Беґґінса.

Чарівний затишний тунель там так і не з’явився, та для Френні Ґолдсміт, дівчинки, яка зросла в цьому домі, самої майстерні (іноді батько називав її «інструментарнею», а мати — «тією дірою, куди твій батько залазить випити пива») було досить. Дивні знаряддя й химерні штуки. Велетенська шафа з безліччю вщерть повних шухляд. Цвяхи, шурупи, уламки, наждачний папір із різною зернистістю, рубанки, важелі, ватерпаси та інші речі, назв яких вона не знала ні тоді, ні тепер. У майстерні панувала темрява, і єдиними джерелами світла були запилюжена лампочка на сорок ватів, що звисала зі стелі, та настільна лампа на шарнірному кронштейні, яскравий круг світла від якої завжди був спрямований на заклопотані батькові руки. Там стояли запахи пилу, мастила й тютюнового диму, і Френні вважала, що має існувати правило: кожен батько повинен курити. Люльку, сигари, цигарки, марихуану, гашиш, листя салату, будь-що. Адже запах диму був невід’ємним складником її дитинства.

Навіть зараз, у двадцять один рік, вона могла пригнутися, зайти досередини, стати між батьківським столом і старим каміном Бена Франкліна[63] (узимку він випромінював пекельний жар) і відчути, як воно — бути маленькою Френні Ґолдсміт. То було ілюзорне відчуття, і до нього майже завжди домішувалися сумні спогади про братика Фреда, якого вона майже не пам’ятала й чиє дорослішання обірвалося так грубо й раптово. Вона стояла й чула запахи плісняви, оливи, що просякнула все навколо, та слабкий аромат батькової люльки. Їй рідко пригадувалось, як це — бути маленькою, такою дивовижно маленькою, та тут спогади повертались, і вона раділа.

Та наразі вітальня.

Вітальня.

Якщо майстерня, чиїм символом був фантомний запах батькової люльки (коли у Френні боліло вухо, тато інколи вдував їй туди трохи диму, та спершу просив пообіцяти, що вона нічого не скаже Карлі: матір би пропасниця вхопила), асоціювалася з добром, то вітальня була втіленням усього, що воліла б забути будь-яка дитина. Говори лише тоді, коли до тебе звертаються! Легше розбити, ніж полагодити! Що це за вбрання? Зараз же підіймайся до себе й перевдягнися! Думай хоч трохи! Френні, не скубай плаття! Гості вирішать, що в тебе воші. Що подумають дядечко Ендрю й тітонька Карлен? Який сором! У вітальні віднімало мову; у вітальні свербіло, та не можна було почухатись; у вітальні лунали диктаторські накази, точилися нудні балачки; тут родичі щипали тебе за щоки, тут боліло, було заборонено чхати, доводилося ковтати кашель та (свят-свят!) позіхи.

У центрі кімнати, де панував дух матері, стояв годинник. Дідусь Карли, Тобіас Давнз, зробив його в 1889 році, і мало не одразу годинник дістав статус сімейної реліквії, що кочувала країною впродовж наступних років — його ретельно пакували, страхували й пересилали зі штату до штату. Він з’явився на світ у Буффало, штат Нью-Йорк, у майстерні Тобіаса — місці, яке, без сумніву, було не менш брудним та прокуреним, ніж приватний барліг Пітера, одначе якби хтось таке зауважив Карлі, вона б одразу відмахнулася від цього як від цілковито недоречної ремарки. Тож коли рак, серцевий напад або прикрий випадок відрубував гілку родинного дерева, годинник мігрував до наступної домівки. Він стояв у вітальні вже тридцять шість років — відколи Пітер та Карла Ґолдсміти оселилися в цьому будинку. Тут його поставили, тут він і стояв, цокаючи та байдуже відмірюючи час. Якщо вона того схоче, одного дня годинник перейде до неї, розмірковувала Френні, дивлячись на побіліле, шоковане обличчя матері. Але я не хочу його! Не хочу й не прийму!

У цій кімнаті стояли засушені квіти в скляних футлярах. Підлога була встелена сизим килимом із візерунками тьмяно-рожевих троянд. В одній стіні був елегантний еркер, який виходив на схил, що спускався до траси 1, на межі з якою ріс високий живопліт із бирючини. Коли на розі побудували заправку «Екксон», Карла довго й нудно діймала чоловіка, доки той його не посадив. Щойно Пітер це зробив, вона почала допікати, щоб він примусив живопліт рости швидше. Френні здавалося, що, якби це допомогло, мати погодилася б і на радіоактивні міндобрива. Бирючина підросла, і скарг поменшало. Френні гадала, що за рік-два, коли живопліт нарешті закриє заправку, що загиджувала своїм бридким фасадом краєвид із вікна вітальні, їх зовсім не стане.

Принаймні з цього приводу.

Трафаретні візерунки на шпалерах — велике зелене листя й рожеві квіти приблизно того ж тону, що й троянди на килимі. Антикварні американські меблі та подвійні двері з темного махагонієвого дерева. Камін для самої показухи: на червоній та чистенькій, не заплямованій сажею цеглі лежало те саме березове поліно. Френні подумалося, що зараз та дровина вже так висохла, що, коли її підпалити, спалахне, як газета. Над поліном висів великий казанок, у якому й дитина помістилася б. Він належав ще її прапрабабусі й довічно висів над так само довічним рубанцем. Довершувала картину Довічна Кремнієва Рушниця над камінною полицею.

Сегменти байдужого часу.

Один із її перших спогадів був про те, як вона напісяла на сизий килим із тьмяними трояндами. Їй було зо три рочки, і до туалету її ще як слід не привчили. Певне, до вітальні також не пускали, аби не нашкодила. Проте якимсь чином Френні туди пробралася, і коли побачила, як мати не біжить, а летить до неї, аби запобігти жахіттю, від переляку зробила те, чого так боялася мати: сечовий міхур не витримав, і пляма, що розпливлася під її дупцею, змінила колір килима із сизого на темніший — колір шиферу. Побачивши це, мати заверещала. Пляму вивели, та після скількох ретельних чисток? Бог знає, а от Френні Ґолдсміт — ні.

Саме у вітальні мати провела з нею довгу гнівну розмову після того, як застала Френні з Норманом Берстейном, коли вони роздивлялись один одного в коморі, — їхній одяг лежав однією купкою на копиці сіна. А чи сподобалося б їй, спитала тоді Карла, якби вона взяла Френні та провела голяка трасою 1? Гарно було б? Шестирічна Френні уявила це й розплакалася, проте якимсь чином на істерику не зірвалася.