У десять років вона каталася на велосипеді і, коли озирнулась, аби крикнути щось до Джорджетт Макґвайр, врізалася в поштову скриньку на стовпчику. Подерла лоб, розбила ніс, зчесала обидва коліна й від шоку навіть відключилася на кілька секунд. Коли Френні прийшла до тями, пошкутильгала під’їзною доріжкою додому, заплакана й перелякана від вигляду такої кількості власної крові. Френні пішла б до батька, та оскільки він був на роботі, почвалала до вітальні, де мати саме пригощала чаєм місіс Веннер та місіс Прінн. «Геть звідси!» — скрикнула мати, і наступної миті кинулася до Френні, пригорнула її та повела дочку до кухні, де можна було спокійно бруднити долівку кров’ю, при цьому туркочучи: «Ой, Френні, ой, лишенько, що сталося, ой, бідолашний носик!» Однак Френні так і не змогла забути, що першими материними словами того дня було не «Ой, Френні!», а «Геть звідси!». Перш за все її турбував стан вітальні, де тягся байдужий час, а кров була поза законом. Певне, місіс Прінн також цього не забула: крізь сльози Френні побачила, як обличчям жінки майнув такий вираз, наче їй дали ляпаса. Після того випадку місіс Прінн стала заходити значно рідше.

У сьомому класі в табелі їй зробили примітку про погану поведінку, і, звісно ж, мати запросила її до вітальні на розмову. У дванадцятому класі її тричі не випускали на перерву за те, що вона передавала записки, і це питання також розбирали у вітальні. Там вони з Френні дискутували про її плани на майбутнє — плани, які завжди виявлялися трішечки недолугими; там вони обговорювали її цілі — цілі, які завжди виявлялися запростими; там вони перебирали її скарги, — скарги, які завжди виявлялися ну зовсім безпідставними, а окрім цього, ще й плаксивими, капризними та невдячними.

Саме у вітальні стояла братова труна — на підставці, заквітчаній трояндами, хризантемами й конваліями, і їхні аромати ширилися кімнатою під акомпанемент ритмічного цокання годинника з апатичним циферблатом, що вимірював сегменти байдужого часу.

— Ти завагітніла, — вдруге повторила Карла Ґолдсміт.

— Так, мамо.

Голос у Френні був хрипким і беземоційним, та вона придушила бажання облизати губи, натомість міцно стулила їх. «У батьковій майстерні є дівчинка в червоному платтячку, і вона завжди буде там — сміятиметься й ховатиметься під столом із лещатами, прикрученими до одного боку стільниці, або ж скручуватиметься калачиком, притискаючи подерті колінця до грудей, — якраз позаду великої шафи з тисячею шухляд, нашпигованих інструментами. Те дівча — дуже щаслива дитина, — думала Френні. — Та в материній вітальні живе ще менша дівчинка, і вона дзюрить на килими, наче паршиве цуценя. Наче паршива маленька сучка. Ця дівчинка також нікуди не зникне, як би мені цього не хотілося».

— Ох, Френні, — випалила мати й притиснула руку до щоки, наче ображена стара діва. — Як це сталося?

Таке ж запитання поставив Джессі. Саме це її й розлютило — точнісінько таке ж запитання поставив і він.

— Мамо, ти народила двох дітей, тож, гадаю, тобі відомо, як це сталося.

— Припни язика! — скрикнула Карла.

Її очі широко розчахнулись і обпекли Френні палючим поглядом, який завжди лякав її в дитинстві. Карла миттю скочила на ноги (ще одна її лячна звичка, яку Френні також пам’ятала ще з дитинства) — висока жінка з ретельно доглянутим, акуратно підрівняним і зачесаним назад волоссям, висока жінка в зеленій сукні та бездоганних бежевих панчохах. Вона підійшла до каміна. Карла завжди так робила, коли дізнавалася про біду. Там, на полиці, якраз під рушницею, лежав великий альбом. Карла була генеалогом-аматором, і в тому альбомі містилася вся її родинна історія… принаймні до 1638 року — саме тоді з безіменного натовпу в Лондоні виринув перший прабатько їхнього роду. Він протримався на плаву достатньо, аби його занесли до церковних архівів як Мертона Давнза, каменяра. Чотири роки тому це родовідне дерево опублікували в «Новоанглійському генеалогові» — складала його саме Карла.

І тепер вона гладила книгу з іменами, довідатися про які було так непросто. То був її прихисток — безпечна територія, на яку не ступав ніхто зайвий. Френ замислилася, чи не було серед тих предків злодіїв? Алкоголіків? Самотніх матерів?

— Як же ти могла так учинити зі мною, з батьком? — врешті спитала Карла. — Хто то був? Той хлопчисько, Джессі?

— Так, Джессі. Він і є батько.

Карла здригнулася від того слова.

— Як ти могла? — повторила вона. — Ми все зробили, щоб виховати тебе належним чином. Це просто… просто…

Вона закрила обличчя руками й заплакала.

— Як ти могла? — рюмсала вона. — Це таку дяку ми отримуємо за всю нашу турботу? Ти йдеш собі і… і… злягаєшся з якимось хлопчиськом, наче сучка в тічці! Погане дівчисько! Погане дівчисько!

Вона зайшлася плачем, прихилившись до камінної полиці, однією рукою прикривши очі, а другою так само ковзаючи по зеленій палітурці. Тим часом годинник спокійно відлічував час.

— Мамо…

— Замовкни! Ти вже все сказала!

Френні незграбно підвелася. Ноги здавалися дерев’яними, та, певне, це було не так — вони тремтіли. З очей у Френні також побігли сльози, але вона не зважала. Вона не збиралася дозволити цій кімнаті завдати їй чергової поразки.

— Я піду.

— Ти їла за нашим столом! — зненацька закричала на неї Карла. — Ми любили тебе… підтримували… і ось що ми маємо! Погане дівчисько! Погане дівчисько!

Засліплена слізьми, Френні зашпортнулася — права ступня зачепилася за ліву гомілку. Втратила рівновагу й полетіла, виставивши руки. Скронею вдарилась об журнальний столик, а одна рука зачепила вазу з квітами, і та вивернулася на килим. Посудина не розбилася, однак із неї полилася вода, і сизий килим став сірим, як шифер.

— Дивись! — закричала Карла мало не переможним голосом.

Від сліз у неї з’явилися синці під очима, і волога прорізала в макіяжі дві світлі доріжки. Вигляд вона мала змарнілий та напівбожевільний.

— Дивись, ти зіпсувала килим, бабусин килим…

Френні сиділа на підлозі й очманіло терла голову. Вона й досі плакала. Їй хотілося сказати матері, що то лише вода, та нерви в неї геть розхитались, і вона вже не знала, так це чи ні. Справді вода? А може, сеча? Що з двох?

Рухаючись із тією ж моторошною швидкістю, Карла Ґолдсміт підхопила вазу й затрусила нею перед лицем дочки.

— Що плануєте робити, міс? Плануєте лишитися тут? Невже ти думаєш, що житимеш і їстимеш у нашому домі, а сама будеш вештатися з місцевими кобелями? Бачу, вгадала. Так ось дзуськи! Дзуськи! Я цього не потерплю. Не по-терп-лю!

— Не буду я тут лишатися, — пробурмотіла Френні. — Ти думала, мені захочеться жити з вами?

— І куди ж ти подінешся? До нього переїдеш? Сумніваюся.

— Гадаю, до Боббі Ренґартен у Дорчестер або до Деббі Сміт у Соммерсворт.

Поступово Френні опанувала себе й зіп’ялася на ноги. Вона ще плакала, проте вже сама почала злитися.

— Хоча це не твоє діло, — докинула Френні.

— Не моє діло? — відлунила Карла, усе ще тримаючи вазу. Обличчя в неї зблідло до пергаментно-білого кольору. — Не моє діло? Те, чим ти займаєшся під дахом цього будинку, не моє діло? Ти невдячна мала лярва!

Вона ляснула Френні по лицю — так ляснула, що в дівчини хитнулася голова. Френні перестала терти ґулю й натомість узялася терти щоку, дивлячись на матір і не вірячи.

— Отака дяка за те, що ми влаштували тебе в гарну школу, — сказала Карла й показала зуби, розтягнувши губи в безжальний, страшний вишкір. — Тепер ти ніколи не довчишся. Вийдеш заміж і…

— Я не збираюся за нього заміж. І школу кидати також не буду.

Карла вибалушила очі. Вона дивилася на дочку, як на божевільну.

— Це ти про що? Про аборт? Ти хочеш зробити аборт? Хочеш стати не лише волоцюгою, а й убивцею?

— Дитину я залишу. Доведеться пропустити весняний семестр — довчуся наступного літа.

— І на який кошт учитимешся? На мої гроші? Якщо така твоя думка, то доведеться тобі її змінити. Така сучасна дівчина не потребує батьківської допомоги, чи не так?