Він повернувся нагору. Майк сидів на підлозі, похмуро підбирав шматочки розчавлених яблук, обтрушував і їв їх. На Ніка він навіть не глянув.

Нік підхопив тіло під руки й спробував його підняти. Від нудотного запаху, що здіймався над трупом, його шлунок пішов колесом. Вінс був для нього заважким. Він безпорадно глянув на тіло й усвідомив, що двоє інших в’язнів стоять біля ґрат і спостерігають за ним із сумішшю жаху й зачудування. Нік здогадувався, про що вони думають. Вінс був одним із них — можливо, скиглієм-пустомелею, та однаково їхнім корешем. Він здох, як щур у пастці: помер від якогось лячного, хворобливого набряку, природу якого вони не розуміли. Нік замислився, уже не вперше за той день, коли ж у нього почнуться чхання, лихоманка і на шиї виникнуть оті характерні набряки.

Він схопив Вінса Хоґана за м’ясисті передпліччя й витяг із камери. Вінсова голова нахилилася до нього через власну вагу, і здавалося, що він дивиться на Ніка, безсловесно благаючи бути з ним обережним і сильно не трусити.

На те, щоб спустити кремезний труп крутими сходами, пішло десять хвилин. Важко хекаючи, Нік поклав Вінса на бетон, осяяний флуоресцентними лампами, а тоді хутко прикрив поскубаним армійським укривалом із нар у його камері.

Тоді він спробував поспати, але заснув лише під ранок, коли 23 червня стало вчорашнім днем і настало 24-те. Він завжди бачив дуже яскраві сни. Інколи вони його лякали. Нікові рідко снилися справжні жахіття, та останнім часом сновидіння зробилися зловісними, і йому здавалося, що всі, кого він бачив у тих снах, були кимось іншим, — не тими, ким здавались, — а реальний світ скособочився й став місцем, де за запнутими шторами приносили в жертву немовлят, а в замкнених підвалах безперестанку ревли колосальні чорні механізми.

І, звісно ж, існував іще й дуже особистий страх — страх того, що й він прокинеться хворим.

Та Нікові вдалося трохи поспати, і йому наснився сон, який він уже нещодавно бачив: кукурудзяне поле, теплий запах буйної рослинності й відчуття чогось (або когось) неподалік — чогось доброго, безпечного. Відчуття дому. Та воно почало розчинятися в крижаному жаху, коли Нік зрозумів, що в полях щось сидить і спостерігає за ним. «Ма, до курника заліз тхір!» — подумав він і прокинувся на світанку, весь вкритий потом.

Він поставив варитися каву й вийшов глянути, як там в’язні.

Майк Чайлдресс був у сльозах. На стіні й досі висів гамбургер, а навколо засихав клей із приправ.

— Ну шо, радий? Я тоже заразився. Ти ж цього хотів? Така твоя помста? Послухай мене! Клекочу, як йобаний товарняк!

Та Ніка більше хвилював Біллі Ворнер — він лежав на своїй койці й не рухався. Його шия розбухла та почорніла, а груди рвучко здіймались і опускались.

Він помчав до офісу, зиркнув на телефон, у нападі люті збив його зі столу, і апарат безглуздо повиснув на дроті. Нік вимкнув конфорку й побіг до дому Бейкерів. Здавалося, він тиснув на дзвінок цілу годину. Аж ось спустилася замотана в халат Джейн. На її обличчі знову блищав гарячковий піт. Вона не марила, проте її мова була повільною та змазаною, а губи вкрилися пухирцями.

— Ніку, заходь. Що сталося?

«Учора помер В. Хоґан. Думаю, Ворнер також помирає. Він дуже хворий. Ви бачили д. Соумза?»

Вона похитала головою, затремтіла на легенькому протязі, чхнула та захиталася. Нік обійняв її за плечі й підвів до крісла. «Можете зателефонувати до його офісу?» — написав він.

— Так, звісно. Ніку, подай мені телефон. Здається… уночі трапився рецидив.

Він приніс телефон, і Джейн Бейкер набрала номер Соумза. Вона протримала слухавку біля вуха більш ніж півхвилини, і Нік зрозумів, що ніхто не відповість.

Вона зателефонувала до дому Соумза, а тоді до його медсестри. Ніхто не відповідав.

— Зателефоную до поліції штату, — мовила Джейн, однак, набравши єдину цифру, поклала слухавку. — Гадаю, міжміське сполучення й досі не працює. Набираю «1», а у відповідь «пі-пі-пі». — Вона кволо всміхнулася, а тоді її щоками потекли безпорадні сльози. — Бідолашний. І я бідолашна. Усі бідолашні. Допоможеш мені піднятися нагору? Я почуваюся надто кволою, і дихати важко. Гадаю, скоро я приєднаюся до Джона.

Нік подивився на неї, жалкуючи, що не може нічого сказати.

— Думаю, трохи полежу, якщо допоможеш.

Він провів її нагору й написав: «Я повернуся».

— Дякую, Ніку. Ти гарний хлопчик… — Вона вже засинала.

Нік вийшов із будинку й зупинився на хіднику, розмірковуючи, що робити. Якби він умів водити автомобіль, можна було б щось спробувати. А так…

На моріжку біля дому навпроти лежав дитячий велосипед. Нік підійшов до нього, подивився на будинок із запнутими шторами (він сильно скидався на будинки з його снів), а тоді підійшов до дверей і постукав. Ніхто не вийшов, хоча стукав він кілька разів.

Нік повернувся до велосипеда. Він був замалим, та якщо не зважати на те, що коліна битимуться об кермо, їхати було можна. Так, вигляд він матиме дурнуватий, однак Нік сумнівався, що в Шойо лишилося бодай кілька людей… а коли й лишилося, то навряд чи їм до смішків.

Він сів на велосипед і незграбно поїхав Головною вулицею, проминув тюрму й покотив трасою 63 на схід — туди, де Джо Рекхем бачив військових, перевдягнутих у шляховиків. Якщо вони й досі там і якщо то справді солдати, Нік змусить їх подбати про Біллі Ворнера й Майка Чайлдресса. Себто якщо Біллі ще живий. Якщо ці чоловіки взяли Шойо під карантин, то вони мають відповідати за хворих мешканців міста.

До місця, де проводили дорожні роботи, він добирався цілу годину: велосипед скажено виляв із боку в бік, раз у раз перетинаючи розділову смугу посеред дороги, а коліна монотонно стукались об кермо. Та коли він туди доїхав, солдати, шляховики — чи хто вони там такі — уже зникли. У кількох місцях іще курилося, в одному блимав вогонь. Стояло двоє помаранчевих козлів для пиляння. Дорога була розрита, та Нік вирішив, що, коли не жаліти підвіски авто, можна й проїхати.

Краєм ока він уловив чорний миготливий рух, і тієї ж миті війнув вітер — звичайнісінький м’який подих літа, однак його вистачило, щоб донести до Нікового носа нудотний сморід гнилої плоті. Чорним рухом виявився мушиний рій — він то збирався докупи, то знову розлітався. Нік підвів велосипед до канави збоку дороги. У ній, крім нової блискучої труби з гофрованої сталі, лежали трупи чотирьох чоловіків. Шиї та роздуті обличчя почорніли. Нік не роздивився, чи то солдати, проте вирішив не наближатися. Він сказав собі, що треба сідати на велосипед, — тут нема чого боятися, бо в канаві самі мерці, а мерці тобі нічого не зроблять. Коли Нік був за двадцять футів від канави, він однаково зірвався на біг, а коли сів на велосипед і поїхав до Шойо, накотилася паніка. На околиці міста він наскочив на камінець і впав — перелетів через кермо, стукнувся головою й зчесав долоні. Кілька секунд він просто сидів посеред дороги. Його всього трусило.

Наступні півтори години того ранку, вчорашнього ранку, Нік стукав у двері й дзвонив у дзвінки. Мав же хтось лишитися, казав він собі. Адже сам почувався нормально, не міг він бути одним таким. Трапиться хтось: чоловік, жінка або ж підліток з учнівським дозволом на водіння, — хто скаже: «О, та звісно. Відвезімо їх до Кемдена — якраз вліземо в мій універсал», — або щось подібне.

Та на його стук і дзвінки відповіли з десяток разів. Двері відчинялися настільки, наскільки дозволяла довжина ланцюжка, і в шпарину визирало хворе, проте сповнене надії обличчя, помічало Ніка, і надія помирала. Лице заперечливо хиталося з боку в бік, і двері зачинялися. Якби Нік умів говорити, він би зауважив, що раз вони можуть ходити, то зможуть і кермувати. Що коли вони відвезуть в’язнів до Кемдена, то й самі зможуть звернутися до тамтешньої лікарні. І їх би полікували. Та він не міг говорити.

Деякі питали, чи не бачив він лікаря Соумза. А один чоловік у гарячковому маренні рвучко розчахнув двері свого дому-ранчу[122], вирвався на ґанок у самих трусах і спробував схопити Ніка. Він белькотів, що зробить те, «що мав би зробити з тобою ще в Х’юстоні». Хворий думав, що Нік — це хтось на ім’я Дженнер. Він ганявся за Ніком, кульгаючи ґанком туди-сюди, наче зомбі з третьосортного фільму жахів. Його промежина страшно роздулась, і штани виглядали так, наче туди заштовхали цілу диню. Урешті він гепнувся на ґанок, і Нік із калатанням серця дивився на нього з подвір’я. Чоловік слабко погрозив йому кулаком, а тоді заповз до будинку, не завдавши собі клопоту зачинити двері.