Темрява означала щось більше, ніж брак освітлення. Серед іншого це означало зупинку кондиціонерів — коли літо перевалювало за середину червня, лише вони уможливлювали проживання в цьому суворому урбаністичному мурашнику. Це означало, що всі, хто тихо помер у своїх помешканнях, тепер гнили в духовках, і коли Ларрі думав про це, йому одразу ж згадувалося страхіття, яке він побачив у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1. Воно йому снилося, і в його снах та моторошна солодка цукерка оживала й манила до себе.

Що ж до особистого рівня, то Ларрі вважав, що Риту бентежило побачене на прогулянці до парку. Коли вони вийшли, вона щебетала й сміялася, а поверталася вже змарнілою.

Покликач страховиськ лежав на одній із паркових доріжок у величезній калюжі власної крові. Біля задубілої простягнутої руки валялися його розтрощені окуляри. Очевидно, у місті дійсно гуляло якесь страховисько. У старого були численні ножові поранення. Ларрі подумав, що той схожий на подушечку для голок, і його мало не знудило.

Рита кричала й кричала, а коли істерика нарешті вщухла, вона наполягла на тому, щоб його поховати. Так вони й зробили. І відтоді Ритин стан не змінився.

— Усе гаразд, — сказав Ларрі. — Ну, трохи обпікся. Шкіра ж ледь почервоніла.

— Принесу «Анґвентин». Бачила в аптечці.

Рита рушила до ванної, та він міцно схопив її за плечі й змусив сісти. Вона підвела до нього очі, обведені темними колами.

— Ні. Натомість ти поїси, — мовив Ларрі. — Яєчня, тост, кава. Потім ми знайдемо мапу й подивимося, як краще вибратися з Мангеттену. Та доведеться йти пішки.

— Так… певне, що доведеться.

Ларрі не хотів більше дивитися на німе благання в її очах, тож пішов на кухню й дістав із холодильника два останні яйця. Він вибив їх у сковорідку, викинув шкаралупу в сміття й заходився збивати яєчню.

— Куди б ти хотіла податися? — запитав Ларрі.

— Що? Я не…

— У який бік? — нетерпляче перебив її він.

Ларрі додав до яєць молока й поставив сковорідку на плиту.

— На північ? У той бік Нова Англія. На південь? Туди йти я сенсу не бачу. Ми могли б податися до…

Здушений схлип. Він розвернувся й побачив, що Рита дивиться на нього — очі блищать, руки вовтузяться на колінах. Вона намагалася себе опанувати, та виходило кепсько.

— У чому річ? — спитав він і рушив до неї. — Що таке?

— Не думаю, що зможу поїсти, — рюмсала вона. — Знаю, ти хочеш мене погодувати… Я спробую… але цей запах…

Ларрі перетнув вітальню, загрюкнув скляні двері балкона й закрив їх на клямку.

— Ось, — невимушено сказав він, сподіваючись, що Рита не помітила його роздратованості. — Так краще?

— Так, — пожвавішала вона. — Набагато краще. Тепер я зможу поїсти.

Він повернувся до плити й помішав яйця, що вже почали підійматися. У шухляді з посудом знайшлася тертушка, тож Ларрі настругав жменьку американського сиру й посипав ним яйця. Ззаду почувся якийсь рух, і наступної миті квартиру заповнив Дебюссі. Як на Ларрі, він був надто легким і розцяцькованим. Легка класична музика йому не подобалася. Якщо вже ставити класичне лайно, то краще хай гримне як слід — Бетховен, Вагнер, типу такого. Нащо бавитись якимись пиздюльками?

Трохи раніше вона спитала в нього, чим він заробляв… невимушено, як людина, для якої гроші на прожиття ніколи не становили проблеми, згадав Ларрі з презирством. «Я був рок-н-рольним співаком, — сказав він тоді й сам здивувався, наскільки безболісно сприйняв минулий час у її мові. — Співав в одному гурті, потім в іншому. А бувало, і записувалися». Вона кивнула, і тему закрили. Бажання розказувати про «Сонце» в нього не виникло — та пісня також лишилась у минулому. Провалля між колишнім життям і теперішнім було таким великим, що Ларрі й не встиг його остаточно збагнути. У тому житті він тікав від продавця кокаїну, а в цьому ховав чоловіка в Центральному парку й сприймав це як належне. Ну майже.

Ларрі виклав яйця на тарілку, зробив на додачу чашку розчинної кави, добряче хлюпнувши туди молока й щедро сипнувши цукру (сам Ларрі жив за кредо далекобійників: «Як хочеш чашку цукру з вершками, нащо просити кави?»), і поніс усе до столу. Рита сиділа на пуфі, розвернувшись обличчям до стереосистеми та взявшись за лікті. Дебюссі точився з колонок струмком розплавленого масла.

— Сніданок подано! — покликав Ларрі.

Слабко всміхнувшись, вона підійшла ближче, подивилася на яйця, наче бігун, який оцінює перешкоди, і взялася до їжі.

— Смачно, — сказала Рита. — Ти мав рацію. Дякую.

— Їж на здоров’ячко, — відказав Ларрі. — Слухай. Ось що я пропоную. Пройдемо П’ятою та Тридцять Дев’ятою й повернемо на захід. Далі тунелем Лінкольна до Нью-Джерсі. Можемо рушити трасою 495 на північний захід, до Пассаїку, а тоді… Як яйця, нормально? Не зіпсувались?

Рита всміхнулася.

— Такі, як треба. — Вона вкинула до рота шматок яєчні, запила кавою. — Дуже смачно. Продовжуй, я слухаю.

— Від Пассаїку шуруємо на захід, доки дороги не звільняться, а тоді знайдемо автівку. Потім можна завернути на північний схід і поїхати до Нової Англії. Зробимо невеликий гак, розумієш? На перший погляд маршрут довший, та гадаю, що так ми оминемо чимало заторів. А тоді можемо підшукати будиночок десь у Мейні, біля океану. У Кіттері, Йорку, Веллсі, Оґанквіті, у Скарборо чи Бут Гарбор. Що думаєш?

Ларрі говорив, замислено дивлячись у вікно, і тепер розвернувся, щоб глянути на Риту. Побачене перелякало його — Ларрі здалося, що вона втрачає розум. Рита усміхалася, однак то була гримаса болю й жаху. На обличчі в неї виступили великі круглі краплини поту.

— Рито? Господи, Рито, що?..

— …вибач… — вона підхопилася, перекинувши стілець, і чкурнула геть.

Рита зачепила пуф, і він покотився на ребрі, наче велика шашка. Вона мало й сама не впала.

— Рито?!

Наступної миті вона була вже у ванній, і до нього долинув болісний звук — то вертався сніданок. Ларрі роздратовано ляснув по стільниці, а тоді підвівся й рушив за нею. Господи, як же він ненавидів, коли блюють. Завжди хотілося й самому ригнути. Від млосного запаху американського сиру в нього скрутило шлунок. Рита сиділа на блідо-блакитних кахлях, підклавши під себе ноги й кволо схиливши голову над унітазом.

Вона витерлася жмутком туалетного паперу й благально звела на нього очі. Обличчя в неї геть побіліло.

— Пробач мені, Ларрі, я просто не змогла. Чесно. Мені дуже шкода.

— Господи, якщо ти знала, що так буде, нащо взагалі виделку брала?

— Бо ти хотів, щоб я поїла. І я не хотіла тебе сердити. Але ж ти розгнівався, правда? Розсердився на мене.

Його думки повернулися до минулої ночі. Вона так відчайдушно кохалася з ним, що вперше за весь час Ларрі подумав про її вік, і йому стало дещо бридко. Його немов на тренажер посадили. Здійснивши акт самозахисту, Ларрі швидко кінчив, і трохи згодом вона відвалилася від нього, захекана й невдоволена. Пізніше, коли він уже провалювався в сон, Рита пригорнулася до нього, і Ларрі знову почув запах саше, дещо дорожчий різновид того аромату, що супроводжував його матір, коли вони ходили в кіно, і вона шепотіла йому слова, що постійно будили його й не давали як слід заснути впродовж двох годин: «Ти ж не кинеш мене, правда? Не полишиш мене саму?»

До цього Рита була чудовою в ліжку, неймовірно чудовою. Вона відвела його до цього помешкання в день їхньої зустрічі — одразу після того, як вони пообідали. Те, що трапилося потім, відбулося цілком природно. Ларрі пам’ятав, як його кольнула відраза, коли він побачив її обвислі груди та блакитні виразні вени (вони нагадали йому варикозні вени власної матері), та все це вилетіло з голови, щойно Рита осідлала його, обхопивши ногами з дивовижною силою.

— Повільніше, — засміялася вона. — Будуть останні першими, а перші — останніми[177].

Ларрі вже наближався до піку, коли Рита зіштовхнула його та взяла цигарки.

— Що ти в біса робиш? — здивувався Ларрі.