Його богатир обурено гойдався — було навіть видно, як він пульсує.

Рита всміхнулася.

— У тебе ж є вільна рука? І в мене є.

Тож вони курили й пестили одне одного. Рита зашарілася, однак продовжувала щебетати про все на світі. Її дихання пришвидшилось, і вона почала ковтати слова.

— Ану, — сказала Рита, забрала в нього цигарку й погасила разом зі своєю. — Подивимося, чи вийде в тебе завершити діло. Як не зможеш, я тебе на шматки порву.

Із завданням він упорався досить вдало для них обох, і вони поснули. Ларрі прокинувся десь після четвертої й подивився на сплячу коханку. Так, досвід мав значення. Він добряче натрахався за останні десять років, але те, що відбулося трохи раніше, трахом не назвеш. То було щось значно краще, хоча й мало декадентський присмак.

«Ну, у неї ж були й інші коханці».

Ця думка сповнила Ларрі хіттю, і він її розбудив.

Отак вони й жили, аж доки вчора не наштовхнулися на покликача страховиськ. Були й інші речі, які його турбували, одначе до них він звик. Ларрі сказав собі, що, якщо від таких речей дурієш, та не божеволієш, у тебе все круто.

Наприклад, два дні тому Ларрі прокинувся близько другої ночі й почув, як Рита набирає у ванній склянку води. Він подумав, що вона вирішила ковтнути ще одну пігулку снодійного. У неї був запас великих жовто-червоних желатинових капсул, які на Західному узбережжі прозвали барбітурою. Потужний дурман. Ларрі вирішив, що вона почала їх приймати задовго до вибуху епідемії.

А ще його діставало, що Рита ходила за ним назирці. Навіть стовбичила біля дверей, коли він приймав душ чи йшов до туалету. Ларрі не любив, коли у ванній був іще хтось, та переконав себе, що є й люди з прямо протилежними звичками. Багато залежало від виховання. Доведеться провести з нею розмову… колись.

А наразі…

Невже йому доведеться тягти її на спині? Господи, він сподівався, що до цього не дійде. Вона здавалася досить сильною. Принаймні спочатку. Це була одна з причин, чому Рита сподобалася йому в день їхньої зустрічі… насправді то була головна причина. «Нема більше правди в рекламі», — гірко подумав Ларрі. Як у біса він мав її доглядати, якщо й про себе подбати не міг? Вейн Стакі з ним би погодився.

— Ні, — сказав Ларрі. — Не розгнівався. Просто… ну, я ж не твій бос. Як не хочеться їсти, треба так і казати.

— Я казала… Я казала, що не дуже…

— Не пизди, — відрубав він налякано й гнівно.

Вона звісила голову й подивилася на свої руки. Ларрі здогадався, що жінка старалася не заплакати, бо йому б це не сподобалося. На мить він так розлютився, що мало не гаркнув: «Я тобі не татусик! І не твій чоловік-мазунчик! Не буду я з тобою панькатись! Господи милий, та ти ж старша років на тридцять!» А тоді йому знову стало за себе соромно (знайоме відчуття, правда, Ларрі?), і він задумався про те, що ж із ним не так.

— Вибач мені, — сказав він. — Я безсердечний виродок.

— Неправда, — озвалася Рита й шморгнула носом. — Просто… я почала усвідомлювати, що сталося. Як от… як от із тим бідолашним у парку… Мені подумалося, що ніхто не ловитиме тих покидьків, ніхто не посадить їх за ґрати. Вони зроблять це ще раз, якщо заманеться. Як тварини в джунглях. І все почало здаватися дійсним, справжнім. Розумієш, Ларрі? Розумієш? — Рита звернула до нього заплакані очі.

— Так, — озвався він.

Проте його досі брали нетерплячка й зневага. Звісно ж, усе по-справжньому, хіба могло бути інакше? Вони були в самому центрі, спостерігали за розвитком подій. Його мати померла, померла просто в нього на очах, і невже Рита натякала, що вразливіша до того, що відбувається? У нього не стало матері, а в неї — мужика, який катав її на «мерседесі», однак якимось дивом її втрата була ніби страшнішою. Так от, хер там. Хер там.

— Будь ласка, не злись на мене, — сказала Рита. — Я буду старатися.

Сподіваюся. Дуже на це сподіваюся.

— Та все гаразд, — мовив Ларрі й допоміг їй підвестися. — Ну ж бо. То як? У нас багато роботи. Ти готова?

— Так, — сказала вона, однак на її обличчі знову з’явився вираз, як тоді, коли він заговорив про яєчню.

— Виберемося з міста, і тобі покращає.

— Справді? — вона глянула на нього безпорадними очима.

— Авжеж, — бадьоро озвався Ларрі. — Авжеж, покращає.

Спершу вони вирушили за припасами.

«Спорттовари» на Мангеттені були зачинені, але Ларрі знайшов довгу залізну трубу й розбив вітрину. Сигналізація загорлала на порожню вулицю, хоча в цьому не було жодної потреби. Ларрі вибрав собі великий наплічник і прихопив трохи меншу сумку для Рити. Вона спакувала для них дві зубні щітки й по два комплекти одягу (узяти більше він не дозволив) і тепер несла все в льотній сумці «ПанАм», що знайшлася в шафі. Ті зубні щітки видалися йому трохи абсурдними. Рита вбралася для прогулянки в модні вкорочені брюки з білого шовку та легку блузку. Ларрі йшов у линялих джинсах та білій сорочці з підкоченими рукавами.

Вони склали до наплічників тільки сухо заморожені продукти. Ларрі сказав, що безглуздо навантажуватися ще чимось, зокрема й одягом, адже все, що потрібне, можна просто підібрати на іншому березі річки. Рита апатично погодилась, і його знову штрикнула її байдужість.

Після внутрішньої суперечки Ларрі прихопив із собою малокаліберний «вінчестер» та двісті патронів. То була чудова гвинтівка. Він зняв із запобіжника на гачку цінник і недбало впустив його на підлогу — там значилася ціна в чотириста п’ятдесят доларів.

— Ти впевнений, що нам це стане в пригоді? — насторожилася Рита.

Вона й досі мала при собі сумочку з пістолетом.

— Гадаю, краще взяти, — відповів Ларрі.

Він думав про страшну смерть покликача страховиськ, та йому не хотілось цього казати.

— А, — кволо озвалась вона, і по очах Ларрі зрозумів, що вона думала про те саме.

— Як рюкзак, не заважкий?

— Ой, ні. Зовсім. Справді.

— Ну, з часом поважчає. Скажеш, як втомишся, трохи понесу.

— Зі мною все буде гаразд, — усміхнулася Рита.

Вони повернулися на хідник. Вона подивилася в обидва боки.

— Ми йдемо з Нью-Йорка.

— Так.

Рита повернулася до Ларрі.

— Я дуже рада. Почуваюся так… ох, наче в дитинстві. «Сьогодні ми йдемо в похід», так казав мій батько. Пам’ятаєш, як це було?

Ларрі всміхнувся у відповідь, згадавши вечори, коли мати казала йому: «Ларрі, у «Крéсті» показують той вестерн, що ти хотів глянути. З Клінтом Іствудом. То як?»

— Здається, справді пригадую, — відповів він.

Вона стала навшпиньки, потягнулася, поправила наплічник.

— Подорож починається, — а тоді додала так тихо, що Ларрі не зрозумів, чи правильно розчув: — «Дорога в’ється й нас веде…»

— Що?

— Це з Толкіна, — сказала Рита. — З «Володаря перснів». Для мене ця пісня завжди означала початок пригод.

— Що менше пригод, то краще, — сказав Ларрі, та мимоволі зрозумів, що вона має на увазі.

Рита й досі дивилася на вулицю. Біля перехрестя дорога скидалася на вузький і загачений автівками каньйон, що пролягав між високими скелями з бетону та скла. Було таке враження, наче всі мешканці міста вирішили припаркуватися на вулиці.

— Я літала на Бермудські острови, Ямайку, в Англію, Монреаль, Сайґон та Москву. Але не була в поході із самого дитинства — відтоді, як батько водив мене з Бесс до зоопарку. Ходімо, Ларрі.

Для Ларрі Андервуда то був незабутній похід. Він зловив себе на думці, що Толкіна Рита процитувала доволі влучно, адже землі в його міфічних творах показані крізь призму часу й збудженої, мало не божевільної уяви: люди, ельфи, енти, тролі, орки… У Нью-Йорку такі тварюки не водилися, однак багато чого змінилося й набуло химерних рис, і його було важно сприймати за дійсність. З вуличного ліхтаря на перетині П’ятої й Східної П’ятдесят Четвертої вулиць, у людному донедавна районі, звисав чоловік. На шию мерцеві почепили плакат із єдиним словом: «МАРОДЕР». На шестигранній урні для сміття (на боках були немов щойно приклеєні реклами якоїсь бродвейської вистави) лежала кішка з кошенятами — годувала малят і ніжилася на теплому вранішньому сонці. Усміхаючись на всі зуби, до них підійшов молодик із валізою та сказав Ларрі, що заплатить мільйон доларів, якщо йому дозволять побавитися з жінкою. Хвилин п’ятнадцять. Очевидно, той мільйон лежав у валізі. Ларрі зняв гвинтівку з плеча й сказав йому нести свої гроші в інше місце.