Рита припинила кричати й поглянула на нього. Вона тріпнула рукою, ніби Ларрі був лише набридливою мухою.

— Краще облиш, інакше я тебе й справді покину, — сказав він.

Вона просто дивилася на нього. Ларрі не міг поглянути в Ритині очі, тож опустив погляд, проклинаючи її.

— Гаразд, — мовив він, — хай щастить із ґвалтівниками й убивцями.

Він поправив гвинтівку й пішов геть, узявши лівіше, до запрудженого автівками похилого в’їзду 495, що вів до тунелю. Унизу спуску він побачив страшну аварію: очевидно, водій за кермом фургона компанії «Мейфлавер»[179] спробував протиснутися до головного потоку машин, і автівки були розкидані навколо, наче кеглі для боулінгу. Закопчений «пінто» ледь виднівся з-під вантажівки. Водій фургона стирчав із вікна — голова опущена, руки висять. На дверцятах під ним віялом розвернулася суміш засохлого блювотиння та крові.

Ларрі озирнувся. Він був упевнений, що побачить, як Рита йде до нього або стоїть, проводжаючи осудливим поглядом. Та вона зникла.

— Іди на хер! — зневажливо гаркнув Ларрі. — Я ж пробував вибачитися!

Та він не міг зрушити з місця — його немов пронизали сотні злих, мертвих очей, що дивилися з усіх тих машин. Йому пригадався уривок із пісні Боба Ділана: «Я чекав на тебе в непорушному заторі машин… хоча й знала ти, мене чекають деінде… люба Мері, зараз ти де?»[180]

Він бачив, як чотири смуги дороги, що веде на захід, зникають у темній горлянці, яка видніється попереду, і з крижаним жахом зрозумів, що в тунелі Лінкольна не горить жодна флуоресцентна лампа. Зайти туди було все одно, що завітати до автомобільного кладовища. Вони дозволять йому пройти півдороги, а тоді почнуть ворушитися… оживати… він би почув, як із клацанням відчиняються дверцята машин, а тоді захлопуються з тихим стуком… і шаркання їхніх кроків…

Тіло взялося тонкою плівкою поту. У небі хрипко закричав птах, і Ларрі підскочив. «Не будь дурнем, — сказав він собі. — Як дитина. Тобі треба лише йти хідником, і зовсім скоро…»

…тебе задушать ходячі мерці.

Ларрі облизав губи та спробував засміятися. Вийшло погано. Він зробив п’ять кроків до місця, де дорога спускалася до тунелю, та знову спинився. Ліворуч стояв «кедді», «кадилак ельдорадо», і з нього на Ларрі дивилася жінка з чорним тролячим обличчям. Носом вона притислася до скла, і він розквасився, перетворившись на рило. На вікно натекли кров зі шмарклями. Водій лежав на кермі й роздивлявся щось на підлозі. Усі вікна «кедді» були підняті — мабуть, усередині як у парнику. Якби Ларрі відчинив дверцята, жінка полетіла б на землю та розбилася б об асфальт, наче мішок із зопрілими динями, і здійнявся б теплий, вогкий, насичений гниллю чад.

Так само смердітиме й у тунелі.

Раптом Ларрі розвернувся й поквапився туди, звідки прийшов. Вітерець холодив піт на лобі.

— Рито! Рито, послухай! Я хочу…

Слова завмерли в горлянці, щойно він вийшов нагору. Рити й досі ніде не було. Тридцять Дев’ята вулиця зникала в далечині. Він побіг через дорогу, до протилежного хідника — протискувався між бамперів і перекочувався через гарячі капоти автівок. Метал був таким розпеченим, що в нього мало пухирі не повилазили. Та й там нікого не було.

Він склав руки рупором і закричав:

— Рито! Рито!

— Рито… ито… ито… ито… — чулась у відповідь мертва луна.

О четвертій годині над Мангеттеном почали збиратися чорні хмари, і між міських скель покотився грім. У будинки штрикали роги блискавок. Складалося враження, наче Бог намагається вигнати з хованок уцілілих людей. Денне світло стало жовтим, химерним, Ларрі це не подобалось. У нього скрутило шлунок, і коли Ларрі підкурив цигарку, вона тремтіла так само, як чашка кави в Ритиних руках.

Він сидів біля з’їзду в тунель, прихилившись до нижньої перекладини поручнів. Наплічник лежав на колінах, а «вінчестер» він притулив до перил. Ларрі думав, що Рита злякається й невдовзі повернеться, одначе цього не сталося. П’ятнадцять хвилин тому він перестав її кликати. Луна діяла йому на нерви.

Загуркотів грім, цього разу вже ближче. Ззаду війнув вітерець та погладив сорочку, що від поту прилипла до спини. Ларрі мусив рухатися — потрібно було або сховатись у приміщення, або підняти дупу й пройти крізь тунель. Якщо йому забракне сміливості, доведеться заночувати в місті та вранці рушити до мосту Джорджа Вашингтона, а він аж за 140 кварталів на північ.

Ларрі спробував тверезо подумати про тунель. Ніщо його там не вкусить. Він забув узяти із собою гарний ліхтар (Господи, неможливо про все подумати), однак у кишені лежав бутановий «Бік»[181], а хідник відгороджено відбійником. А все інше… наприклад, зомбі в машинах… то з ним паніка розмовляла. Коміксів обчитався, чи що? Боятися мерців так само тупо, як і думати, що в шафі сидить бабай. «Ларрі, — повчав він себе, — якщо це все, що є у твоїй голові, у прекрасному новому світі ти й року не протягнеш. Ти…»

Просто в Ларрі над головою небо розпанахала блискавка, і він здригнувся. Наступної миті бахнув грім. Перше липня, подумалося йому, цього дня ведуть кралю до Коні-Айленду[182] та їдять хот-доґи. Кидаєш раз, збиваєш три дерев’яні пляшки й виграєш ляльку «К’юпі»[183]. А ввечері гримлять феєрверки…

Його вдарило холодним дощем: спершу в щоку, а тоді — у потилицю, і за комір потекла вода. Навколо почали падати великі, як десятицентовики, краплі. Ларрі підвівся, закинув рюкзак на плечі, підняв гвинтівку. Він іще не вирішив, куди йому йти — назад, у бік Тридцять Дев’ятої вулиці, чи вперед, до тунелю Лінкольна. Та пускався дощ, і треба ховатися.

Угорі страшно заревів грім, і Ларрі перелякано вискнув — так само, як два мільйони років тому зойкали кроманьйонці.

— Сцикло йобане, — сказав він і побіг донизу, до пащі тунелю.

Хлянув дощ. Він мчав, пригнувши голову. Вода заливала очі. Ларрі промчав повз жінку, яка притислася носом до вікна «ельдорадо», — він намагався не дивитися на неї, та однаково побачив її краєм ока. Дощ вистукував дахами автівок, наче джазовий перкусіоніст. Лило так сильно, що краплі вибухали й утворювали легкий туман.

Завагавшись, Ларрі зупинився перед входом. Йому було страшно. А тоді пішов град, і це його підштовхнуло. Градини були великими й дошкульними. Знову загримів грім.

«Окей, — подумав Ларрі. — Окей, окей, окей. Переконав».

Він зайшов до тунелю Лінкольна.

Усередині було значно темніше, ніж гадалося. Спершу тьмяне біле світло, що струменіло від входу, вихоплювало з темряви обриси скупчення автівок, які стояли бампер у бампер (певне, помирати тут було зовсім невесело, думав Ларрі, а тим часом клаустрофобія крадькома обхопила банановими пальцями його голову — спершу любовно пестила скроні, а тоді почала їх стискати… так, певне, їм тут дійсно було кепсько… та що там «кепсько» — пиздець як хуйово), і біло-зелені кахлі, якими облицьовано округлі стіни. Праворуч виднілося пішохідне поруччя, що тяглося далі, у пітьму. Ліворуч з інтервалом у тридцять-сорок футів стояли опорні колони. «ЛИШАЙТЕСЯ НА СВОЇЙ СМУЗІ» — радив дорожній знак. У стелю було вмонтовано безживні трубки флуоресцентних ламп та порожні очі спостережних камер. Щойно позаду лишився перший поворот, що плавно забирав праворуч, світло почало тьмяніти — тепер Ларрі бачив лише слабкі відблиски хромованих поверхонь. А тоді й вони зникли.

Він намацав запальничку, дістав її та крутнув коліщатко. Світла було дуже мало, і воно не гамувало його нервовість, а радше підживлювало її. Навіть коли Ларрі викрутив полум’я до максимуму, розвиднилося лише в діаметрі шести футів[184].