— Чуваче, без проблем. Без образ, окей? Просто спитав. Як мужик маєш мене зрозуміти. Гарного дня. Не попадайся.

Невдовзі після зустрічі з тим чоловіком (істерично хихочучи, Рита наполягала на тому, щоб вони називали його Джоном Берзфордом Тіптоном[178] — ім’ям, яке для Ларрі нічого не означало) вони підійшли до перетину П’ятої й Тридцять Дев’ятої вулиць. Було вже близько полудня, і Ларрі запропонував пообідати. На розі стояла кулінарія, та коли вони прочинили двері, на них дмухнуло таким смородом, що Рита відсахнулася.

— Я туди не зайду. Інакше весь апетит згублю, — промовила вона вибачливим тоном.

Ларрі гадав, що всередині знайдеться трохи в’яленого м’яса, салямі чи пепероні, та після того, як за чотири квартали перед тим до них підійшов «Джон Берзфорд Тіптон», йому не хотілося полишати її навіть на кілька хвилин. Тож вони пройшли півкварталу на захід, знайшли лавку та поїли сушених фруктів із в’яленим беконом. Потім намастили сиром крекери «Рітц», закусили ними та запили все холодною кавою з термоса.

— Цього разу я дійсно зголодніла, — гордо сказала Рита.

Ларрі всміхнувся. Йому полегшало. Було приємно просто рухатися, якось діяти. Він говорив Риті, що за містом їй стане краще. Тоді він просто намагався її заспокоїти. А тепер, побачивши, як зміцніла власна сила духу, зрозумів, що не збрехав. У Нью-Йорку було як на цвинтарі, де ще не всі мерці заспокоїлися. Що швидше вони заберуться з міста, то краще. Можливо, Рита знову стане такою, як у день їхньої зустрічі в парку. Другорядними дорогами дістануться до Мейну, а тоді облаштуються в літній садибі якогось заможного курваля. Зараз на північ, а у вересні-жовтні — на південь. Бутбей Гарбор улітку, Кі Біскейн узимку. Чудово звучить. Поринувши в думки, Ларрі підвівся, повісив на плече вінчестер і не помітив, як Рита скривилася від болю.

Тепер вони рушили на захід, і їхні тіні волочилися позаду — спершу вони скидалися на приплюснутих жаб, а тепер, у розповні дня, почали видовжуватися. Вони пройшли авеню Америк, потім Сьому, Восьму, Дев’яту, Десяту. Вулиці були мовчазні й загачені — застиглі пістряві ріки автівок, серед яких переважали жовті таксі. Багато машин перетворилися на катафалки: гнилий водій схилився над кермом, пасажир обм’як, немов утомився від простою в заторі й заснув — усюди те саме. Ларрі замислився, чи не сісти їм на мотоцикли, щойно виберуться з міста. Мотоцикли — транспорт маневрений, і можна буде спробувати об’їхати загачені ділянки на шосе, бо мертвих автівок на дорогах точно траплятиметься чимало.

Однак це якщо припустити, що Рита вміє керувати мотоциклом. А з огляду на все, радше виявиться, що ні. Співжиття з Ритою ставало морокою. Принаймні в певних аспектах. Та якщо до такого дійде, вона зможе сісти й позаду.

На перехресті Тридцять Дев’ятої й Сьомої вулиць вони побачили молодика в самих обрізаних під шорти джинсах — він лежав на даху таксі «Дінь-дінь».

— Він що, помер? — спитала Рита.

Зачувши її голос, юнак сів, озирнувся й помахав до них. Вони помахали у відповідь. Молодик спокійно влігся назад.

Коли вони перетнули Одинадцяту авеню, було кілька хвилин по другій. Ларрі почув позаду болісний крик і побачив, що Рита вже не йде поряд.

Вона присіла на коліно й трималася за ногу. Тоді Ларі вперше помітив, що жінка взута в дорогі сандалі з відкритими носаками — вони коштували доларів вісімдесят і годилися хіба для прогулянки П’ятою авеню. Вітрини пороздивлятися. А для їхньої пішої мандрівки…

Ремінці повпиналися в її щиколотки й протерли шкіру. Ногами бігла кров.

— Ларрі, мені шко…

Він ривком поставив її на ноги.

— Про що ти думала?! — заволав їй в обличчя Ларрі.

Вона жалюгідно зіщулилась, і його вколов сором, та водночас і злісна радість.

— Невже гадала, що втомишся та зловиш таксі додому?!

— Я й не думала…

— О Ісусе! — Він запустив руку у волосся. — Авжеж, не думала. Рито, у тебе йде кров. Давно болить?

Вона заговорила так тихо, що він ледве її розчув навіть у надприродній тиші:

— Заболіло… ну, певне, десь на розі П’ятої та Сорок Дев’ятої.

— Двадцять їбучих кварталів боліло, а ти й слова не сказала?!

— Я гадала… воно… перестане… не болітиме… я не хотіла… ми так гарно йшли… майже вибралися… я думала…

— Нічим ти не думала, — огризнувся він. — І скільки ж ми так протупаємо? Твої чортові ноги мають такий вигляд, наче тебе, блядь, розп’яли.

— Ларрі, не лайся на мене, — вона розрюмсалася. — Прошу, не треба… мені так боляче, коли ти… будь ласка, не лайся.

Ларрі перебував у стані лютого шалу, і пізніше він ніяк не міг уторопати, чому від вигляду Ритиної крові в нього вибило всі пробки. Та наразі це не мало жодного значення.

— Блядь! Блядь! Блядь! — волав він їй просто в обличчя.

Слова відлунювали від висотних квартирних будинків, розмиті й беззмістовні.

Рита затулила обличчя руками й заплакала, схиливши голову. Це його розізлило ще дужче — певне, тому, думав він, що вона справді не хотіла нічого бачити: вона б радше закрилася руками й дозволила Ларрі вести її. Чому б ні? Адже хтось завжди піклувався про нашу героїню — Маленьку Риту. Хтось кермував автівкою, хтось скуплявся, мив унітаз, рахував податки. Тож поставимо того нудотно-солодкавого Дебюссі, закриємо очки наманікюреними пальчиками, а Ларрі все владнає. Подбай про мене, Ларрі, бо коли я побачила мертвого покликача страховиськ, то вирішила, що вже не хочу нічого бачити. Це все аж надто паскудне для людини мого походження й виховання.

Ларрі відсмикнув її руки.

— Поглянь на мене.

Рита замотиляла головою в різні боки.

— Чорт забирай, Рито, подивися на мене.

Урешті вона послухалась і примружено глянула на нього — так, ніби гадала, що зараз він опрацює її кулаками й словами. Насправді Ларрі дійсно був би не проти.

— Хочу пояснити тобі деякі життєві реалії, бо ти їх наче не розумієш. Так от, нам доведеться пройти ще двадцять, а то й тридцять миль. І якщо до тих мозолів потрапить якась інфекція, можна заробити зараження крові й померти. Тож тобі краще вийняти палець із дупи й бодай спробувати мені допомогти.

Він тримав Риту вище від ліктя й помітив, що великі пальці майже повністю вгрузли в її плоть. Ларрі відпустив її. Він побачив червоні відмітини на її руках, і злості не стало. Ларрі знову взяв сумнів, він відступив назад і зрозумів, що перегнув палицю. Ларрі Андервуд завдає повторного удару. Якщо він такий розумний, чому не поглянув, у що вона взулася, із самого початку?

«Бо це її проблема», — пролунала в голові сердита захисна думка.

Ні, неправда. Його проблема. Бо Рита нічого не знала. Якщо він збирався взяти Риту із собою (наскільки було б легше без неї, він почав замислюватися тільки сьогодні), мав би розуміти, що йому доведеться відповідати не тільки за себе.

«Хай мені грець, якщо так», — знову почулося те бурчання.

«Ти лише береш», — уже материн голос.

«Я гадала, ти хороший хлопець! Покидьок!» — оральна гігієністка з Фордхему кричить до нього з вікна.

«Бог забув про якусь запчастину. Ти лише береш».

«Брехня! Чорт, це БРЕХНЯ!»

— Рито, — сказав він. — Пробач мені.

Вона сіла на хідник. Блузка-безрукавка, білі брюки до колін і сиве, старече волосся. Рита схилила голову та взялася за натерті ноги. На Ларрі вона не дивилася.

— Вибач мені, — повторив він. — Я… слухай, я не мав права такого казати.

Звісно ж, мав, та байдуже. Вибачаєшся, і все налагоджується. Увесь світ живе за таким законом.

— Можеш іти, Ларрі, — мовила Рита. — Не буду тебе затримувати.

— Я ж сказав, що мені шкода, — у його голосі почулися комизливі нотки. — Добудемо тобі нове взуття й білі шкарпетки. А тоді…

— А тоді нічого. Іди собі.

— Рито, вибач…

— Повториш це ще раз, і я закричу. Ти — лайно, і твої вибачення не приймаються. А тепер іди.

— Я ж сказав, що мені…

Вона задерла голову й закричала. Ларрі відсахнувся, почав озиратися — раптом її хтось почув? Чи не біжить до них полісмен, щоб поглянути, що накоїв цей молодик? Що він зробив із літньою дамою, яка сидить на тротуарі без взуття? Культурна затримка, відсторонено подумав Ларрі. Оце так сміх.