Позавчора вона відвела Ґаса до пляжного будинку Генсонів. Френні злякалася, що, коли зволікатиме й далі, Ґас уже не зможе пересуватись і місцем його довічного ув’язнення (певне, її предки скористалися б саме таким евфемізмом — страшним, однак влучним) стане спекотна маленька буда біля пляжного паркінгу.
Вона здогадувалася, що Ґас помре того вечора. Його бив жар, він марив, мов божевільний, двічі випадав із ліжка й тинявся спальнею старого містера Генсона, перевертаючи речі, перечіплявся, падав, знову підводився. Він гукав до людей, яких там не було, говорив із ними, дивився на них, а його емоційний стан змінювався від веселощів до переляку. Френні навіть почало здаватися, що невидимі співрозмовники Ґаса справжні, а вона — привид. Дівчина благала Ґаса, щоб він повернувся до ліжка, але для нього її не існувало. Френні доводилося повсякчас відступати вбік, бо, якби вона не зійшла з дороги, Ґас збив би її з ніг та пройшовся просто по ній.
Урешті він повалився на ліжко, і енергійне марення перейшло в непритомність — Ґас важко дихав, хапаючи ротом повітря, і Френ подумала, що це вже передсмертна кома. Та коли вона зазирнула до нього наступного ранку, він сидів у ліжку й читав ковбойський роман у м’якій палітурці, який знайшов на полиці. Ґас подякував їй за те, що вона про нього піклується, і дуже переймався тим, що міг кепсько поводитися минулого вечора.
Коли Френ сказала, що нічого такого він не виробляв, Ґас із сумнівом оглянув гармидер у спальні й подякував їй на доброму слові. Френні зварила суп, і він з апетитом поїв, а коли Ґас пожалівся, як важко читати без окулярів, які він розбив минулого тижня, коли чергував на барикаді біля південного виїзду з міста, вона забрала в Ґаса книжку, відмахнувшись від його слабких заперечень, і прочитала йому чотири розділи роману, який написала ота жінка з Гейвена. Звався роман «Набої на Різдво»[188]. У шерифа Джона Стоунера виникли проблеми з хуліганами, які мешкали в містечку Рорін-Рок, штат Вайомінг, та ще сильніше його переймало те, що він не міг знайти різдвяного дарунка для своєї молодої дружини.
Френні пішла від нього з оптимістичнішим настроєм — здавалося, Ґас одужує. Та минулого вечора йому погіршало, і за чверть до восьмої ранку, лише півтори години тому, він помер. Під кінець він був при своєму розумі, та не здогадувався, що все так погано. Ґас казав, що хотів би випити газованки з морозивом — такою його з братами пригощав тато на День незалежності й на Свято праці, коли в Банґорі був ярмарок. Та до того часу в Оґанквіті вже зникло світло (якщо точніше, згідно з електронним годинником його не стало 28 червня, о 21:17), і знайти морозиво було неможливо. Френні замислилася, чи немає в когось із місцевих електрогенератора на бензині й холодильника, під’єднаного до запасної мережі. Вона навіть подумала, чи не знайти Гарольда Лодера та спитати про це в нього, однак тоді Ґасове дихання зробилося хрипучим та геть безпорадним. Однією рукою Френні тримала голову хворого, а другою — рушник біля його підборіддя, щоб прибирати густе харкотиння. А потім усе скінчилося.
Френні накрила Ґаса чистим простирадлом та лишила його в спальні старого Джека Генсона, з якої відкривався вид на океан. Тоді вона пішла сюди й відтоді запускала поверхнею озера пласкі камінці та ні про що не думала. Проте підсвідомо розуміла, що це хороший різновид бездумності, не схожий на дивну апатію, яка оповила її наступного дня після смерті батька. Відтоді Френні вже майже оговталася. У «Квіткарні Натана» вона взяла трояндовий кущ та обережно посадила його на могилі Пітера. Френні гадала, що, мовлячи батьківськими словами, кущ прийметься як слід. Після того як вона була при Ґасі, коли він помирав, відсутність думок дозволяла голові відпочити. Це було не зрівняти з тією прелюдією до божевілля, яку Френні пережила трохи раніше. Тоді вона немов пройшла сірим, брудним тунелем, у якому роїлися тіні — не так видимі, як відчутні. Вона не хотіла туди повертатися.
Та скоро доведеться замислитися над подальшими діями, і вона гадала, що в тих думках мало б з’явитися місце й для Гарольда Лодера. Не просто тому, що вони з ним єдині живі люди в окрузі — Френні не уявляла, що стане з Гарольдом, якщо за ним ніхто не дивитиметься. Вона не вважала себе найпрактичнішою людиною у світі, та якщо вона тут, доведеться згодитися. Гарольд і досі їй не дуже подобався, та принаймні він намагався бути тактовним, і виявилося, що в нього є трохи порядності — химерної, однак справжньої.
Після їхньої зустрічі чотири дні тому він полишив Френ у спокої — певне, з поваги до її горя. Та вона іноді бачила, як він безцільно катається на «кадилаку» Роя Бренніґена. І двічі, коли вітер дув у потрібному напрямку, у вікно її спальні долинало клацання його друкарської машинки — те, що було досить тихо, аби почути той тріск (будинок Лодерів стояв майже за півтори милі[189] від її домівки), немов підкреслювало реальність того, що сталося. Її трохи смішило, що Гарольд знайшов собі «кадилак», однак не замінив звичайну друкарську машинку однією з тих майже безшумних електричних «торпед».
«Не те щоб зараз вона стала йому в пригоді», — подумала Френ. Вона підвелася та обтрусила шорти. Морозиво й електронні друкарські машинки відійшли в минуле. Від цього її взяла сумна ностальгія, і Френні знову зловила себе на тому, що спантеличено розмірковує, як такий катаклізм міг відбутися лише за кілька тижнів.
Знайдуться й інші люди — байдуже, що казав Гарольд. Якщо владна система тимчасово вийшла з ладу, їм доведеться відшукати вцілілих та відновити її. Їй навіть на думку не спало запитати, чому «влада» така важлива, — так само як вона не подумала, чому автоматично відчула відповідальність за Гарольда. Вона сприймала це як належне. Організація та порядок — необхідні речі.
Вона вийшла з парку й повільно рушила Головною вулицею до дому Лодерів. Було вже тепло, та морський бриз освіжав повітря. Зненацька Френні заманулося піти на пляж, знайти гарненький шматок водорості й погризти її.
— Господи, яка ж ти бридка, — промовила вона вголос.
Та, ясна річ, вона була не бридкою, а просто вагітною. Ото й усе. Наступного тижня схочеться сендвічів із бермудською цибулею. І зверху мазнути хріном зі сметаною.
Френ зупинилася на розі, за квартал від домівки Гарольда. Коли вона востаннє згадувала про свій «делікатний стан»? До цього вона наштовхувалася на думку я-ж-вагітна за всілякими химерними кутками — думка ховалася там, наче неприємний бруд, який забули прибрати: краще віддати цю блакитну сукню в хімчистку, і то до п’ятниці (ще кілька місяців, і доведеться сховати її в шафу, бо я-ж-вагітна); краще прийняти душ зараз (за кілька місяців я буду схожа на кита, що миється в душовій кабінці, бо я-ж-вагітна); краще замінити мастило в автівці, а то поршні повискакують чи ще щось (цікаво, що б сказав Джонні в «Сітґо», якби дізнався, що я-ж-вагітна?). Та, певне, вона вже призвичаїлася до цієї думки. Урешті-решт, вона вже на третьому місяці — позаду близько третини строку.
Уперше Френні замислилася, хто допоможе з пологами, і їй зробилося трохи тривожно.
З-за дому Лодерів чувся монотонний тріск ручної газонокосарки — клац-клац-клац. Френні завернула за ріг і зненацька побачила таку дивну картину, що лише подив не дав їй зареготати.
Гарольд, одягнений в обтислі блакитні плавки, підстригав моріжок. Біла шкіра блищала від поту. Довге волосся теліпалося навколо шиї (та, до честі Гарольда, його помили в не дуже далекому минулому). Над резинкою плавок навіжено підскакували складки жиру. Гладкі ноги позеленіли від скошеної трави. Спина в нього розчервонілася, але важко було сказати, від зусиль чи сонячних опіків.
Однак Гарольд не просто стриг траву — він ганяв нею. Заднє подвір’я Лодерів спускалося до старої та мальовничої кам’яної стіни, і посеред нього стояла шестикутна альтанка. Раптом Френні відчула неочікувано болючий укол ностальгії — вона згадала, що, коли вони з Емі були ще дітьми, там відбувалися їхні чайні церемонії. Тоді вони ще плакали над кінцівкою «Павутиння Шарлотти»[190] та безтурботно вбивалися за Чакі Мейо — найпривабливішим хлопцем їхньої школи. Зелене й мирне подвір’я Лодерів здавалося шматочком Англії, та наразі до пасторальної сцени вдерся дервіш у блакитних плавках. Вона чула, як важко хекає Гарольд, і їй зробилось не по собі. Він добіг до північно-східного кутка подвір’я, де росли кущі шовковиці, що відмежовували його від угідь Вілсонів, їхніх сусідів, та помчав схилом донизу, згорбившись над Т-подібною ручкою газонокосарки. Стрекотали леза. Трава летіла на Гарольда зеленим струменем, забризкуючи ноги. Він викосив із половину подвір’я — те, що лишилося, було квадратом, посеред якого стояла альтанка. Гарольд домчав до стіни, а тоді розвернувся й погнав назад. На мить його затулила альтанка, а тоді він вигулькнув з-за неї, схилившись над інструментом, немов гонщик «Формули-1». Він побачив її на півдорозі до будинку. Тієї ж миті Френні розкрила рота.