— Гарольде? — несміливо сказала вона й помітила, що він плаче.

— Га! — крикнув Гарольд.

Навіть не крикнув, а вискнув. Вона вирвала Гарольда з його таємного, приватного світу й на мить злякалася, що від переляку й перенапруження його вхопить удар.

Він кинувся до будинку, розкидаючи ногами скошену траву, і Френ усвідомила, як солодко пахне моріжок у спекотному літньому повітрі.

Вона рушила до нього.

— Гарольде, що таке?

Наступної миті він уже тупотів ґанковими сходинками. Задні двері були відчинені. Гарольд забіг до будинку, і вони лунко загрюкнулися за ним. Запанувала тиша, у якій чувся пронизливий крик сойки, і якась дрібна тварина зашаруділа в кущах за кам’яною стіною. Облишена газонокосарка стояла перед клаптиком недостриженої трави, неподалік від альтанки, у якій Френ з Емі колись пили «Кул-ейд»[191] із чашечок від кухонного набору «Барбі», елегантно відстовбурчивши мізинчики.

Френні трохи постояла в нерішучості, та врешті підійшла до дверей і постукала. Ніхто не озвався, але вона чула, як десь там, усередині, плаче Гарольд.

— Гарольде?

Жодної відповіді. Тільки плач.

Вона зайшла до коридору — у ньому було темно, прохолодно й смачно пахло: ліворуч була комора місіс Лодер, і скільки Френні себе пам’ятала, там стояв аромат сушених яблук і кориці — пирогів, які мріють про народження.

— Гарольде?

Вона пройшла коридором до кухні, і Гарольд був там. Він сидів за столом, учепившись руками у волосся та спустивши зелені ноги на знебарвлений часом лінолеум, який місіс Лодер завжди тримала в бездоганній чистоті.

— Гарольде, що сталося?

— Іди геть! — крикнув зарюмсаний хлопець. — Забирайся, я тобі не подобаюся!

— Подобаєшся. Гарольде, ти нормальний. Може, не супер, але нормальний. — Вона замовкла, задумавшись. — Насправді, беручи до уваги всі обставини, мушу сказати, що наразі ти один із моїх улюбленців.

Від цих слів Гарольд іще дужче розревівся.

— У тебе є щось попити?

— «Кул-ейд», — сказав він, чхнув, витер ніс і, не відриваючи погляду від столу, додав: — Він теплий.

— Звісно ж, теплий. Воду ти набрав із міської колонки?

Як і багато інших маленьких містечок, Оґанквіт мав громадську колонку. Її поставили в мерії, та протягом останніх сорока років вважали радше архаїкою, аніж практичним джерелом води. Іноді з нею фотографувалися туристи. Ось, дивіться — громадська колонка в маленькому приморському містечку, ми там відпустку провели. Ой, така славна цікавинка…

— Ага, саме там.

Вона налила їм по склянці й сіла. «Мали б розпивати його в альтанці, — подумала вона. — Можна було б і мізинці відстовбурчити».

— Гарольде, що не так?

Хлопець видав химерний, істеричний сміх. Непевною рукою він узяв свій «Кул-ейд», осушив склянку й поставив її назад на стіл.

— Не так? Невже щось не так?

— Тобто, може, це щось конкретне?

Вона скуштувала «Кул-ейд» і ледве втрималася, щоби не скривитися. Напій не був дуже теплим — певне, Гарольд набрав води зовсім недавно, — але він забув додати цукру.

Урешті він поглянув на неї — обличчя заплакане, і видно, що будь-якої миті він може знову розревтися.

— Я хочу до матері, — просто сказав він.

— Ох, Гарольде…

— Коли це сталося, коли вона померла, я подумав, що не все так погано. — Він стискав склянку й дивився на Френні стомленим, однак пронизливим, дещо моторошним поглядом. — Знаю, тобі це здається жахливим. Та я не здогадувався, як сприйму їхню смерть. Я дуже чутлива людина. Ось чому мене так гнобили кретини з дому жахіть, який місцеві можновладці цинічно прозвали школою. Я гадав, що їхня смерть сповнить мене горем та зведе з розуму, скалічить щонайменше на рік… і, так би мовити, сонце в моєму нутрі… воно… а коли це сталося, моя мати… Емі… батько… «А не так уже й погано», — сказав я собі. Я… вони…

Зненацька він грюкнув кулаком по стільниці. Френні здригнулася.

— Чому я не можу сказати, що думаю?! — крикнув Гарольд. — Я завжди вмів висловлюватися! Адже це робота кожного письменника — бути ковалем власної мови, різати до самих кісток, то чому я не можу висловити свої ж почуття?!

— Гарольде, припини. Я знаю, як тобі зараз.

Він ошелешено витріщився на неї.

— Знаєш?.. — Гарольд похитав головою. — Ні, цього не може бути.

— Пам’ятаєш, як ти приходив до мене? Коли я могилу копала? Я тоді мало не здуріла. Забувала, чим займалася. Хотіла посмажити картоплі й мало дім не спалила. Тож якщо тобі кращає, коли косиш моріжок, — чудово. Однак ти згориш, якщо коситимеш у самих плавках. Ти вже добряче обпікся, — критично зауважила вона, глянувши на його плечі.

Задля ввічливості вона сьорбнула того бридкого «Кул-ейду».

Гарольд витер рота.

— Вони мені навіть не дуже подобалися, — мовив він. — Та здавалося, що відчуття горя однаково з’явиться. Це як із сечовим міхуром: як повний — справляєш потребу. Тож якщо помирає близький родич, тебе має вхопити горе.

Вона кивнула — порівняння дивне, однак влучне.

— Мати завжди захоплювалась Емі. Була її товаришкою, — по-дитячому скиглив він, сам не усвідомлюючи, як жалюгідно це виглядає. — А батька я просто жахав.

Френ розуміла, чого так. Бред Лодер був кремезним, м’язистим чоловіком, який працював начальником на суконній фабриці в Кенненбанку. Певне, він навіть не знав, що й думати про свого гладкого, дивакуватого сина. І як він його взагалі породив?

— Одного разу він відвів мене вбік, — вів далі Гарольд, — і спитав, чи я часом не педик. Саме так і спитав. Я перелякався й заплакав, а він ляснув мене по обличчю та сказав, що як буду таким клятим розмазнею, то мені краще негайно вшиватися з міста. А Емі… гадаю, можна спокійно твердити, що їй було начхати. Соромив її в очах друзів. Як приводила їх, ставилася до мене так, наче я був чимсь на кшталт брудної кімнати.

Пересиливши себе, Френні допила «Кул-ейд».

— Тож коли їх не стало, мені було байдуже. Думав, зі мною щось не те. «Горе не рефлекс», — заспокоював я себе. Та вийшло, що сам себе ошукав. З кожним днем мені бракувало їх дедалі більше. Насамперед матері. Якби ж я міг її просто побачити… коли я потребував мами, поряд її не було… вона була надто зайнята — робила щось для Емі чи з Емі, однак ніколи мене не кривдила. Тож коли цього ранку в мене з’явилися такі думки, я вирішив підстригти моріжок. Щоб викинути це з голови. Та не вийшло. Я почав косити траву дедалі швидше… наче хотів перегнати смуток… а тоді ти прийшла. Френ, я виглядав так само божевільно, як почувався?

Вона потяглася до Гарольда й торкнулася його руки.

— Гарольде, у твоїх почуттях немає нічого неприродного.

— Ти певна? — Він знову глянув на неї великими дитячими очима.

— Так.

— Ти будеш моїм другом?

— Так.

— Слава Богу, — сказав він. — Слава Богу…

Його рука була мокрою, і щойно Френ подумала про це, Гарольд неохоче забрав її, ніби почувши думки дівчини.

— Хочеш іще «Кул-ейду»? — скромно запитав він.

Френні скористалася своєю найкращою дипломатичною усмішкою.

— Може, трохи згодом, — сказала вона.

В обід вони влаштували собі пікнік у парку: сендвічі з арахісовим маслом та желе, тістечка «Твінкі», по великій пляшці коли на кожного. Напої вони остудили в озері, і смакувала газованка чудово.

— Я розмірковував над тим, що далі робити, — мовив Гарольд. — Ти доїдатимеш оте «Твінкі»?

— Ні, уже наїлася.

Гарольд проковтнув її тістечко за раз. Його припізніле горе на апетит не вплинуло, помітила Френ, а тоді вирішила, що не можна бути такою злою.

— То що вирішив?

— Думаю поїхати до Вермонту, — невпевнено мовив він. — Хочеш зі мною?

— Чому до Вермонту?

— Там є державний центр із дослідження інфекційних хвороб та всіляких пошестей. У містечку під назвою Стовінгтон. Потужності в них не такі, як в Атланті, та їхати значно ближче. Я подумав, що, коли вижили люди, які й досі працюють над цим грипом, багато хто з них буде там.