— Думаєш, вони не померли?

— Ну, могло й таке статися, — доволі манірно відповів Гарольд. — Однак люди в закладах, де інфекційними хворобами займаються на постійній основі, звикають до обережності. Тож якщо установа працює, вони, певне, шукають таких, як ми, — людей із належним імунітетом.

— Гарольде, звідкіля ти все це знаєш?

Вона дивилася на нього з відвертим захопленням, і Гарольд залився щасливим рум’янцем.

— Багато читаю. Ці установи не засекречені. То що скажеш, Френ?

На її думку, ідея була чудова. Вона резонувала з тією не до кінця сформованою потребою в структурі й авторитетах. Френні одразу ж відкинула Гарольдове припущення щодо того, що всі люди в такій установі могли бути мертві. Вони доберуться до Стовінгтона, їх приймуть, проведуть аналізи, з яких з’ясується, чим вони відрізняються від людей, що захворіли та сконали. Їй не спало на думку, чи буде тоді від вакцини бодай якась користь.

— Гадаю, краще знайти дорожній атлас та поглянути, як дістатися туди найшвидше, — сказала Френ.

Його обличчя просвітліло. На секунду Френ здалося, що зараз Гарольд її поцілує, і, певне, у ту блискучу мить вона б це дозволила, та тоді час пішов собі далі. І, згадуючи, вона раділа, що цього не сталося.

В атласі відстань можна було відміряти пальцями, і все здавалося доволі простим. Трасою 1 до I-95[192], I-95 — до 302, а тоді 302-ю на північний захід, крізь приозерні містечка західного Мейну, тією ж дорогою — димоходом Нью-Гемпширу[193], а тоді до Вермонту. Стовінгтон був лише за тридцять миль на захід від Берра, і дістатися до нього можна було вермонтською трасою 61 або I-89.

— І скільки ж це буде разом? — запитала Френ.

Гарольд дістав лінійку, поміряв, а тоді звірився зі шкалою миляжу.

— Ти не повіриш, — похмуро сказав він.

— Що там? Сто миль?

— Понад три сотні.

— О Боже, — зітхнула Френ. — Це нищить мою ідею. Я десь читала, що можна пройти більшість штатів Нової Англії лише за день.

— Це облуда, — мовив Гарольд своїм найученішим голосом. — Так, можна пройти чотирма штатами — Коннектикутом, Род- Айлендом, Массачусетсом і перетнути межу Вермонту — за двадцять чотири години, і то все потрібно зробити як слід. Однак це схоже на загадку з двома переплетеними цвяхами — якщо знаєш як, то розчепиш, а як ні, то нічого не вийде.

— Звідки ж ти такого набрався, га? — Френ була вражена.

— З «Книги рекордів Ґіннесса», — презирливо бовкнув він. — Також відомої як «Домашня «Біблія» юних оґанквітців». Насправді я думав про велосипеди. Або ж… ну, не знаю… можна взяти по скутеру.

— Гарольде, ти геній, — урочисто виголосила Френ.

Гарольд кашлянув і зашарівся: йому це полестило.

— Завтра вранці можемо доїхати на велосипедах до Веллса. Там є салон «Хонди»… Френ, ти їздила на їхніх скутерах?

— Навчуся, якщо сильно не гнатимемо.

— О, їхати швидко було б нерозумно, — серйозно сказав Гарольд. — Ніколи не знаєш — раптом за крутим поворотом поперек дороги стоять розбиті автомобілі?

— Так, таке не вгадати. Та нащо чекати до завтра? Чом би й сьогодні не вирушити?

— Ну, зараз уже за другу. Далі Веллса ми не заїдемо, до того ж потрібно знайти собі належний одяг. Краще зробити це тут, в Оґанквіті, бо ми знаємо, що де розташоване. І, звісно ж, нам потрібна зброя.

От дивина: щойно Гарольд промовив останнє слово, Френні згадала про дитину.

— А нащо нам зброя?

Він подивився на неї кілька секунд, а тоді опустив очі. Його шиєю до обличчя збирався червоний рум’янець.

— Тому що поліції та судів більше не існує, а ти приваблива жінка, і деякі люди… певні чоловіки… можуть… повестися не по-джентльменськи. Ось чому.

Його обличчя стало мало не багряним.

«Він говорить про зґвалтування, — подумала Френ. — Про зґвалтування. Та кому схочеться мене ґвалтувати? Я-ж-вагітна. Але тут навіть Гарольд нічого не пояснить. І якби ти відкрила рота й сказала потенційному ґвалтівникові: «Будь ласочка, не робіть цього, бо я-ж-вагітна», — невже ти гадаєш, що почуєш у відповідь: «Йой, дамочко, перепрошую, піду-но зґвалтую іншу дівку»?»

— Гаразд, — сказала вона. — Зброя так зброя. Однак сьогодні ще можна встигнути до Веллса.

— Перед від’їздом я волів би зробити одну річ, — мовив Гарольд.

Дах на коморі Мозеса Річардсона був вибухово гарячим. Коли вони видерлися на горище із сіном, Френні вся змокріла, та коли піднялися хисткою драбиною на дах, піт котився справжніми струмками — блузка потемніла та обліпила її груди.

— Гарольде, ти справді гадаєш, що це так потрібно?

— Не знаю.

У руках він тримав відро білої фарби й широку щітку, досі запаковану в целофан.

— Але комору видно з траси, і гадаю, якщо сюди хтось поїде, то саме цією дорогою. Хай там як, а це точно не зашкодить.

— Зашкодить, якщо впадеш і потрощиш кістки.

Від спеки в неї розболілася голова, і кола, яку вони випили за обідом, так хлюпала в животі, що її мало не нудило.

— Полетиш, і тобі кінець.

— Не полечу, — знервовано відказав Гарольд і глянув на неї. — Френні, у тебе кепський вигляд.

— Це через спеку, — прошепотіла вона.

— Господи, то спускайся. Полеж під деревом. Подивися, як людина-муха виробляє карколомні трюки на небезпечному похиленому на 10 градусів даху комори Мозеса Річардсона.

— Давай без жартів. Я й досі думаю, що це дурня. Небезпечна дурня.

— Так, проте я почуватимуся краще, якщо це зроблю. Ну ж бо, Френ, спускайся.

«Нічого собі, він робить це для мене», — подумала вона.

Він стояв перед нею, спітнілий і наляканий, зі старим павутинням на гладких голих плечах, із животом, що звисав над поясом обтислих синіх джинсів, однак налаштований не налажати й зробити все правильно.

Френ стала навшпиньки та цьомнула його в губи.

— Будь обережним, — сказала вона й швиденько полізла донизу, відчуваючи, як у животі хлюпочеться кола — хльоп-хльоп, угору-вниз, бр-р-р-р. Вона спускалася хутко, однак устигла помітити щастя в його вражених очах.

Френні злізла прицвяхованими перекладинами на засмічену сіном підлогу комори ще швидше, бо відчувала, що її зараз знудить, і хоча вона знала, що це від спеки, коли й дитини, що б подумав Гарольд, якби почув звуки блювання? Вона хотіла зробити це на вулиці, щоб він себе не накручував. І встигла. Ледь-ледь.

Гарольд спустився у чверть на четверту. Спечена шкіра горіла червоним, а руки були забризкані білою фарбою. Поки він працював, Френ задрімала під в’язом, що ріс у присадку Річардсона, та покуняти як слід не вдалося, бо вона дослухалася до того, як скрипить ґонт, і чекала, що він затріщить і пролунає відчайдушний крик бідолашного товстуна Гарольда — пролетить дев’яносто футів[194] і розіб’ється об тверду землю. Та, дякувати Богу, вона цього не почула, і наразі він гордо стояв перед нею з трав’янисто-зеленими ногами, білими руками й червоними плечима.

— Нащо ти фарбу спускав? — поцікавилася вона.

— Не хотів її там лишати. Вона могла загорітися від спеки, і не стало б нашого напису.

Френні знову зачудувалася з того, як старався Гарольд — він не хотів налажати навіть із найменшою дрібничкою. Це було трохи лячно.

Вони поглянули на дах комори. Свіжа фарба блищала й різко контрастувала з вигорілим зеленим ґонтом, а слова нагадували Френ написи, які частенько траплялися на дахівках комор у південних штатах: щось на кшталт «ІСУС ВАС СПАСЕ» або «ПЕРЕКУСИ ЧЕРВОНИМ ІНДІАНЦЕМ». Гарольд написав дещо інше: