За два останні роки в Лісбоні я відходи´в своє на уроки англійської літератури, у коледжі — на пари з композиції, літтворчості та поезії, але Джон Ґульд дав мені більше, ніж усі вони, і то за якихось десять хвилин. Шкода, що ця стаття не збереглася, її варто було б повісити в рамку — з редакторськими правками і всіма ділами, — але я і так добре пам’ятаю, як вона була написана і на що перетворилася після того, як Ґульд «причесав» її своєю чорною ручкою. Ось приклад:

Про письменство. Мемуари про ремесло i_002.jpg

Ґульд зупинився на «часів Кореї» та глянув на мене. «Якого року встановили попередній рекорд?» — запитав він.

На щастя, в мене з собою були нотатки. «1953-го», — сказав я. Ґульд крекнув і повернувся до роботи. Закінчивши з помітками в моєму рукописі, як у прикладі вище, він підвів погляд і вгледів щось на моєму обличчі. Гадаю, він хибно вирішив, що це вираз жаху. Насправді ж це було щире одкровення. Чому, дивувався я, наші викладачі мови та літератури такого ніколи не робили? Я наче розглядав анатомічну модель людини на столі містера Кривди в кабінеті біології.

— Я повикреслював лише погане, — запевнив Ґульд. — Усе переважно добре.

— Я знаю, — сказав я, маючи на увазі перше й друге: так, переважно все було добре — або нормально, годилося — і так, він повикреслював лише погане. — Більше такого не робитиму.

Він засміявся.

— Якщо це так, то більше тобі ніколи не доведеться працювати, щоб заробляти на життя. Натомість будеш займатися цим. Мені треба пояснювати щось із цих поміток?

— Ні, — сказав я.

— Коли пишеш, ти розповідаєш собі історію, — мовив він. — А коли переписуєш, твоє головне завдання — викинути все, що не є історією.

Ґульд сказав іще дещо цікаве того дня, коли я здав перші дві свої статті: пиши при зачинених дверях, а переписуй при відчинених. Іншими словами, на початку написане — тільки для тебе, а потім воно виходить у світ. Щойно зрозумієш, про що історія, і добре її впорядкуєш — принаймні наскільки зможеш, — вона почне належати всякому, хто захоче її прочитати. Чи покритикувати. Якщо дуже пощастить (це вже моя думка, а не Ґульдова, але впевнений, що він би з нею погодився), то більшості захочеться зробити перше, а не друге.

21

Одразу після поїздки з класом до Вашингтона в останній рік школи я влаштувався на роботу на текстильну фабрику «Ворамбо» в Лісбон-Фоллз. Мені не хотілося там працювати — робота була тяжка й нудна, а сама фабрика була задрипаною парашею, що стриміла над забрудненою річкою Андроскоґґін, наче якийсь робітний дім з роману Чарльза Діккенса, — але мені була потрібна зарплата. Моя матір отримувала копійки за роботу економкою в установі для душевнохворих у Нью-Ґлостері, однак твердо вирішила відправити мене в коледж, як мого брата Девіда (Університет Мену, випуск 1966 року, cum laude[61]). У її свідомості власне освіта практично відійшла на другий план. І Дарем, і Лісбон-Фоллз, і Університет Мену в місті Ороно були частиною маленького світу, де всі були сусідами та цікавилися справами одне одного по колективних телефонних лініях[62] на 4–6 абонентів, якими тоді обслуговувалися ведмежі закутки. У великому світі хлопців, які не вступали до коледжу, відправляли на неоголошену війну містера Джонсона[63], і часто вони поверталися додому в ящиках. Моїй матері подобалася Ліндонова «Війна з бідністю»[64] («Оце моя війна», — бувало, казала вона), а не те, що він витворяв у Південно-Східній Азії. Якось я сказав їй, що мені, можливо, було б корисно вступити до війська та побувати там — з цього точно вийшла би книжка, говорив я.

— Не будь дурним, Стівене, — казала вона. — З твоїм зором тебе першим застрелять. Як ти збираєшся писати, якщо загинеш?

Вона справді так вважала і була рішуче налаштована головою та серцем. Усе завершилося тим, що я подавав заявки на стипендії, на позики та пішов працювати на фабрику. Я б точно далеко не заїхав за 5–6 доларів на тиждень, які отримував за статті про турніри з боулінгу та «Перегони в „мильних ящиках“»[65] для «Enterprise».

Протягом останніх тижнів навчання в ЛСШ мій розклад мав такий вигляд: о 7:00 підйом, о 7:30 іду в школу, о 14:00 закінчуються уроки, о 14:58 відмічаюся на третьому поверсі «Ворамбо», вісім годин пакую текстиль у мішки, о 23:02 відмічаюся про кінець зміни, дістаюся додому приблизно за чверть до півночі, з’їдаю тарілку сухого сніданку, падаю на ліжко, встаю зранку, і все повторюється знову. Кілька разів я працював подвійну зміну, потім з годину спав перед школою у «форді ґелексі» 1960 року (Дейвова стара машина), відтак, пообідавши, досипляв на п’ятому та шостому уроках у кабінці медсестри.

З початком літніх канікул стало легше. По-перше, мене перевели в підвал до фарбувальні, де було на десять градусів прохолодніше. Моє завдання полягало у фарбуванні зразків тканини мельтон у пурпуровий та темно-синій кольори. Припускаю, що десь у Новій Англії досі є люди, в яких у шафах висять піджаки, пофарбовані вашим покірним слугою. Це було не найкраще літо в моєму житті, але мене не затягло в машинерію і я не зшив собі пальці докупи на одній з потужних швейних машин, які ми використовували для підперізування нефарбованої тканини.

На 4 липня[66] фабрика зачинилася на цілий тиждень. Працівники, які пропрацювали на «Ворамбо» п’ять або більше років, отримали тиждень оплачуваних вихідних. А тим, хто працював менш ніж п’ять років, запропонували роботу в бригаді, яка мала зверху донизу почистити фабрику, включно з підвалом, якого не чіпали років 40–50. Я, певно, погодився би працювати в тій бригаді — платили півтори ставки, — але всі місця були зайняті задовго до того, як бригадир дійшов до старшокласників, яких у вересні вже не буде. Коли я наступного тижня повернувся на роботу, один із фарбувальників сказав, що це була жесть, і шкода, що мене тут не було. «Щури в підвалі завбільшки з котів, — казав він. — А деякі, бляха, здоровенні, як собаки».

Щури завбільшки з собак! Ох, йо!

Одного дня наприкінці фінального семестру в коледжі, коли випускні іспити вже були позаду і не було чим зайнятися, я згадав історію фарбувальника про щурів під фабрикою — завбільшки з котів, а деякі, бляха, здоровенні, як собаки, — і почав писати оповідання «Нічна зміна». Робив це знічев’я одного травневого дня, але за два місяці журнал «Cavalier»[67] купив це оповідання за 200 доларів. Перед тим я вже встиг продати два оповідання, але вони в сумі принесли якихось 65 доларів. А цей раз одним махом вийшло втричі більше. Мені аж подих забило, серйозно. Я став багатим.

22

Улітку 1969 року я влаштувався за програмою роботи й навчання[68] в бібліотеку Університету Мену. Це була прекрасна і водночас паскудна пора. У В’єтнамі Ніксон[69] реалізовував свій план припинення війни, суть якого, здавалося, полягала в тому, щоб дотла розбомбити Південно-Східну Азію. «Знайомтесь, новий бос, — співали „The Who“, — такий самий, як старий бос»[70]. Юджин Мак-Карті[71] поринув у поезію, щасливі хіпі носили штани-кльош і футболки з написами на кшталт «УБИВАТИ ЗАРАДИ МИРУ — ВСЕ ОДНО ЩО ТРАХАТИСЯ ЗАРАДИ ЦНОТИ». Я носив чудовий комплект бакенбардів-матончопсів[72]. «Creedence Clearwater Revival» співали «Green River»: босоногі дівчата танцюють у місячному сяйві; а Кенні Роджерс усе ще був із «The First Edition». Мартін Лютер Кінг і Роберт Кеннеді вже були мертві, але Дженіс Джоплін, Джим Моррісон, Боб «Ведмідь» Гайт[73], Джимі Гендрікс, Кесс Елліот[74], Джон Леннон та Елвіс Преслі усе ще жили й творили музику. Я мешкав зовсім поряд із кампусом у «Кімнатах Еда Прайса» (сім баксів на тиждень плюс додатковий комплект постільної білизни). Люди висадилися на Місяць, а я потрапив у Список декана[75]. Скільки див і чудес.

вернуться

61

З пошаною (латина) — найнижча з трьох відзнака за успішність, вищу від середньої; інші дві відзнаки — magna cum laude — з великою пошаною та summa cum laude — з найбільшою пошаною.

вернуться

62

Місцева телефонна лінія, якою користуються кілька абонентів. Такі лінії позбавляли розмови приватності, ставали засобом пліткування й розваг, а також давали спосіб швидко повідомити цілі райони про надзвичайну ситуацію; багато років були культурним атрибутом сільської місцевості.

вернуться

63

Ліндон Б. Джонсон (1908–1973) — 36-й президент США (1963–1969), за правління та згідно із вказівками якого почалося повномасштабне втручання США в збройний конфлікт між Північним і Південним В’єтнамом, яке призвело до початку В’єтнамської війни.

вернуться

64

«War on Poverty» — неофіційна назва законодавчих ініціатив Джонсона, спрямованих на подолання бідності, розширення можливостей для освіти, збільшення соціальних гарантій для бідних та безробітних, фінансову й медичну допомогу старшим людям.

вернуться

65

«Soap Box Derby» — молодіжна гоночна програма, заснована у США 1934 року. Учасники змагаються в перегонах на «мильних ящиках» — безмоторних автомобілях, які початково виготовлялися в домашніх умовах, зокрема з ящиків з-під мила. Пік популярності змагань припав на 1950—1960-ті роки.

вернуться

66

День незалежності США.

вернуться

67

Американський чоловічий журнал, який почав виходити у 1952 році. За оригінальним задумом видавців, у кожному номері друкувалися оповідання та уривки рекомендованих авторів. У 1950—1960-ті роки в журналі публікувалося багато видатних письменників. Поступово «Cavalier» перетворився на журнал у форматі «Playboy».

вернуться

68

Federal Work-Study Program — фінансована федеральним урядом США програма, яка допомагає студентам заробляти кошти на власну вищу освіту через влаштування на роботу на неповний день.

вернуться

69

Річард Мілгауз Ніксон (1913–1994) — 37-й президент США (1969–1974).

вернуться

70

«Meet the new boss / Same as the old boss» — рядки з пісні «Won’t Get Fooled Again», у якій критикується революція та влада.

вернуться

71

Eugene Joseph «Gene» McCarthy (1916–2005) — американський політик, поет і конгресмен. Активно виступав проти війни у В’єтнамі; кілька разів балотувався в президенти.

вернуться

72

Mutton chops (баранячі реберця) — популярні на початку 1970-х довгі бакенбарди: вузькі біля скронь і широкі на нижній щелепі.

вернуться

73

Bob «The Bear» Hite (1943–1981) — вокаліст американського блюз-рок-гурту «Canned Heat».

вернуться

74

Cass «Mama Cass» Elliot (1941–1974) — американська співачка, учасниця гурту «The Mamas & the Papas».

вернуться

75

Dean’s list — категорія студентів у коледжі або університеті з найвищим середнім балом за семестр або рік. Студентів, які пробули в списку понад семестр, нагороджують під час випускної церемонії.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: