Як і, напевно, всякий старшокласник-гуморист, я був приголомшений власним гумором. Оце я дотепний! Справжній тобі Г. Л. Менкен[54] з фабрично-заводського містечка! Я просто мушу взяти «Риглі» в школу й показати друзям! Та вони ж усі разом животи понадривають!

Власне, вони й понадривали животи. У мене було хороше уявлення про те, що смішить старшокласників, і це відбилося в змісті «Сільських риглів». Одна стаття була про те, як виставкова корова джерсейської породи Корівника перемогла в конкурсі пердунів серед худоби на Топсгемському ярмарку; інша — про те, що містера Кривду звільнили, бо він запхнув собі в ніздрі оченята піддослідних свинячих зародків. Гумор, бачте, величного свіфтівського ґатунку. Вишукано, еге ж?

На четвертому уроці, під час самостійного навчання, троє моїх друзів так реготали «на гальорці», що міс Рейпетч (для тебе вона Щуриха, друзяко) підкралася подивитися, що там такого смішного. Вона конфіскувала «Сільські риглі», в яких я чи від непереборної пихи, чи з неймовірної наївності вказав своє ім’я як головного редактора та Великого й Могутнього Патрона; і наприкінці дня мене вже вдруге за шкільну кар’єру викликали до директора через те, що я понаписував.

Цього разу проблеми були значно серйозніші. Більшість учителів із гумором поставилися до моїх кпинів, навіть містер Кривда був готовий махнути рукою на свинячі оченята, але одна вчителька — ні. Це була міс Марґітан, яка викладала дівчатам стенографію та друкування в рамках курсу підприємництва. Вона вселяла повагу та страх. У традиції вчителів давніших часів міс Марґітан не хотіла бути твоїм другом, твоїм психологом чи натхненницею. Її завданням було дати тобі ділові навички, її вимогою — навчати цілковито за правилами. Її правилами. На уроках міс Марґітан дівчат іноді просили стати навколішки на підлозі, і, якщо поділ спідниці не торкався лінолеуму, їх відправляли додому перевдягатись. І хоч як слізно її благали, вона не м’якшала; хоч як аргументували, її світогляд не мінявся. Її списки покараних учнів були найдовшими в школі, однак її дівчат традиційно обирали для виголошення прощальної та вітальної промов[55], і згодом вони зазвичай добре влаштовувалися на роботу. Багато кому вдавалося її полюбити. Інші ж люто ненавиділи як тоді, так і нині, через багато років. Оці другі дівчата казали на неї Опаришка[56] Марґітан, як, безсумнівно, і їхні матері перед тим. У «Сільських риглях» була замітка, яка починалася словами: «Міс Марґітан або, як ніжно кличуть її лісбонці звідусіль, Опаришка…»

Містер Гіґґінс, наш лисий директор (легковажно названий у «Риглях» Битком[57]), сказав мені, що міс Марґітан образило та засмутило те, що я написав. Проте, вочевидь, вона була не настільки ображена, щоб не згадати давнього біблійного застереження. «Мені належить помста, я відплачу», — мовила вчителька стенографії. Містер Гіґґінс сказав, що вона вимагала відсторонити мене від занять.

У моєму характері сплелися, наче волосся в косу, дикість і глибокий консерватизм. Моя шалена частина написала «Сільські риглі» та принесла їх до школи. Але тепер баламут містер Гайд скарлючився та вислизнув у чорний хід, а доктору Джекілу лишалося тільки уявляти, як на мене подивиться мама, коли дізнається, що мене відсторонили, — цей біль у її очах. Мені треба було викинути з голови думки про неї, негайно. У десятому класі, на рік старший за більшість однокласників, при зрості 188 см я був одним з найбільших хлопців у школі. Я люто не хотів розплакатися в кабінеті містера Гіґґінса — не тоді, коли коридорами шугали діти, які з цікавістю позирали на нас у віконце — на містера Гіґґінса за столом і на мене на «місці для поганих хлопців».

Усе закінчилося тим, що міс Марґітан погодилася на формальне вибачення і щоб цей поганий хлопець, який насмілився назвати її Опаришкою в газеті, два тижні затримувався після уроків. Погано. Але чи є в старшій школі взагалі щось хороше? У тому віці, коли школа для нас як турецький полон, вона практично всім нам здається найсерйознішим ділом у світі. Лише в другу-третю зустріч випускників ми починаємо розуміти, якою це все було дурницею.

За день-другий мене привели в кабінет містера Гіґґінса і поставили перед нею. Міс Марґітан сиділа прямо, як шомпол, склавши артритні руки на колінах та незмигно дивлячись на мене сірими очима. Тоді я зрозумів, що вона якось відрізняється від решти дорослих, яких я знав. Мені не зразу вдалося визначити, у чому полягала відмінність, але я знав, що цю жінку неможливо причарувати, схилити на свій бік. Пізніше, запускаючи паперові літачки разом з іншими поганими хлопцями та дівчатами в кімнаті, де ми після уроків відбували покарання (яке виявилося не таким і кепським), я вирішив, що все просто: міс Марґітан не любить хлопців. Вона була перша жінка в моєму житті, яка не любила хлопців — навіть трошечки.

Якщо це щось міняє, то моє вибачення було щиросердим. Міс Марґітан справді образило написане мною, це можна було зрозуміти. Сумніваюся, що вона мене ненавиділа, — певно, була для цього надто зайнята, — проте представляла Національне товариство пошани[58] у ЛСШ, і, коли за два роки моє ім’я з’явилося в списку претендентів на їхню стипендію, вона мене ветувала. Національному товариству пошани не потрібні юнаки «як він», заявила вона. З часом я став вважати, що вона мала рацію. Хлопцеві, який колись витер дупу отруйним плющем, дійсно, мабуть, не місце в клубі кмітливих людей.

Відтоді я практично ніколи не воджуся з сатирою.

Ледве минув тиждень, відколи я перестав затримуватися після уроків на покарання, як мене знову запросили в кабінет директора. Я пішов із тяжким серцем, гадаючи, в яке ще лайно я вступив.

Принаймні мене викликав не містер Гіґґінс. Цього разу повістка надійшла від шкільного практичного психолога. Було багато обговорень з мого приводу, сказав він, і про те, як спрямувати моє «невгамовне перо» в конструктивніше русло. Він попитав у редактора лісбонського тижневика Джона Ґульда і виявив, що йому в газету потрібен спортивний репортер. Школа, звісно, не могла наполягати, щоб я пішов на цю посаду, але весь колектив вважає, що це слушно. «Погоджуйся або помри», — читалося в очах практичного психолога. Може, це була просто параноя, але навіть зараз, майже сорок років по тому, я так не вважаю.

Я тяжко про себе зітхнув. Я спекався «Дейвової промокашки», майже спекався «Барабана», а тепер на мене звалилася лісбонська «Weekly Enterprise». Замість бути переслідуваним водами, як Норман Маклін у «Там тече ріка»[59], я був підлітком, якого переслідували газети. А проте що мені лишалося робити? Я ще раз оцінив погляд практичного психолога і сказав, що радо сходжу на співбесіду.

Ґульд (не відомий гуморист із Нової Англії і не автор «Пожеж Ґрінліфа»[60], але, гадаю, родич їм обом) зустрів мене насторожено, але не без цікавості. Влаштуємо один одному випробування, сказав він, якщо я не проти.

Будучи далеко від адміністрації лісбонської старшої школи, я зважився на чесність. Я сказав містерові Ґульду, що не дуже розуміюся на спорті. Ґульд відповів: «Ці ігри розуміють навіть люди, які дивляться їх у барі на п’яну голову. Спробуй — і навчишся».

Він видав мені здоровенний рулон жовтого паперу, на якому я мав писати свої матеріали (по-моєму, він досі в мене десь є), та пообіцяв зарплату в півцента за кожне слово. Мені вперше обіцяли платити за написане.

Дві перші здані мною статті були про баскетбольний матч, під час якого член команди ЛСШ побив рекорд школи за очками. Одна була простим репортажем, а друга — бічною колонкою про рекордсменську гру Роберта Ренсома. Я приніс їх обидві Ґульдові на наступний після гри день, щоб до п’ятниці їх підготувати. Він прочитав репортаж, зробив дві незначні правки, після чого зарубав. Відтак узявся за головну статтю з жирною чорною ручкою.