Хоч би що вигравали Франкліни, це ніколи не були запаси підліткового одягу на виріст. Доді та її брат Білл ходили в одному й тому самому щодня протягом перших півтора року старшої школи: він — у чорних штанях і картатій сорочці з коротким рукавом, вона — у довгій чорній спідниці, сірих гольфах та білій блузі без рукавів. Може, хтось із читачів не повірить, але я маю на увазі буквально щодня, проте люди, які зростали в маленьких містечках і селах у 50—60-х роках, мене зрозуміють. У Даремі мого дитинства життя було майже зовсім без прикрас. Я ходив до школи з дітьми, які місяцями мали кору бруду на шиї; з дітьми, чия шкіра гноїлася від ранок і висипів; з дітьми, чиї обличчя через необроблені опіки нагадували висушене яблуко; з дітьми, яких відправляли до школи з камінцями у відерці для обіду і самим лиш повітрям у термоску. Це була не Аркадія, а скоріше Доґпетч[97], тільки без гумору.

Доді та Біллу Франклінам нормально велося в даремській початковій школі, а от старша школа була в Лісбон-Фоллз, набагато більшому місті, що означало для таких дітей, як Доді та Білл, кпини й знущання. Ми з цікавістю і жахом спостерігали, як Біллова сорочка вицвітала та розлазилася, починаючи з короткого рукава. Замість відірваного ґудзика він узяв скріпку. Дірку ззаду над згином коліна він заклеїв стрічкою, старанно зафарбованою чорним восковим олівцем під колір штанів. Додіна біла блуза без рукавів почала жовтіти від зношування, віку та поту. Тканина стиралася, і бретельки її ліфчика все більше просвічували. Інші дівчата з неї глузували, спочатку поза спиною, а потім і в лице. Глузування переросло в приниження. Хлопці були до цього не причетні — нам треба було розбиратися з Біллом (так, я допомагав — несильно, але був присутній). Мені здається, Доді діставалося більше. Дівчата не просто сміялися з неї — вони її ненавиділи. Доді уособлювала все, чого вони боялися.

Після різдвяних канікул на другому році вищої школи Доді прийшла на навчання ошатною. Замість старої чорної спідниці в неї була журавлинова, яка доходила до колін, а не до середини гомілок. Замість потріпаних гольфів були нейлонові панчохи, які їй личили, бо вона нарешті зголила розкішний килимок чорного волосся на ногах. Старезна блуза поступилася місцем м’якому вовняному светрові. Вона навіть хімію зробила. Доді просто перевтілилась і, судячи з виразу її обличчя, знала про це. Я без жодної тями, заощадила вона на цей одяг, чи батьки подарували його їй на Різдво, а чи вона цілу вічність канючила і нарешті випросила. Не має значення, бо сам лише одяг нічого не міняв. Того дня дражнилися гірше, ніж будь-коли. Школярки не збиралися випускати її з ящика, в який посадовили, — її карали за спробу вирватись. У мене було кілька спільних з нею уроків, я мав змогу спостерігати занепад Доді на власні очі. Я бачив, як зблякла її усмішка, як світло в очах спершу потьмяніло, відтак згасло. До кінця дня вона стала такою, як була до різдвяних канікул: глинолицою веснянкуватою примарою, що квапливо ходить коридорами, опустивши очі та притиснувши книжки до грудей.

Вона вдягла нові спідницю і светр на наступний день. І на наступний. І на наступний. Наприкінці навчального року вона все ще була в них, хоча тоді для вовни було надто спекотно, й у неї весь час виступали намистинки поту на скронях і верхній губі. Домашню хімічну завивку їй більше не робили, а новий одяг став матовим, згорьованим. Проте кепкування зійшло на передріздвяний рівень, а приниження взагалі припинилося. Хтось намагався перелізти огорожу, і треба було цього не допустити, от і все. Щойно втечі запобігли й усіх в’язнів перелічили, життя змогло повернутися до норми.

І Сондра, і Доді були мертві на момент, коли я почав писати «Керрі». Сондра з’їхала з трейлера в Даремі з-під агонічного погляду вмираючого спасителя до квартири в Лісбон-Фоллз. Вона, певно, працювала десь поряд, імовірно, на якомусь заводі чи взуттєвій фабриці. Вона була епілептичкою і померла під час нападу. Жила сама, тож нікому було їй допомогти, коли вона впала з викрученою під неприродним кутом шиєю. Доді вийшла заміж за ведучого погоди, який заробив у Новій Англії яку-не-яку репутацію завдяки своїй протяжній даун-істівській[98] вимові. Після народження дитини — по-моєму, другої, — Доді пішла в погріб і випустила кулю собі в живіт. Це був вдалий постріл (чи невдалий, залежно від того, як на це дивитися): вона смертельно поранила себе у ворітну вену. У місті говорили, що це післяпологова депресія, як прикро. Особисто я ж підозрював, що це відгукнулося похмілля від шкільних років.

Я ніколи не любив Керрі, цю дівочу версію Еріка Гарріса та Ділана Клебольда[99], проте завдяки Сондрі та Доді я нарешті почав її трошки розуміти. Я жалів її, а також її однокласників, бо сам був колись одним із них.

Рукопис «Керрі» вирушив у «Doubleday», де я завів друга на ім’я Вільям Томпсон. Я зовсім про це забув і займався далі своїми справами: викладав у школі, виховував дітей, кохав дружину, пиячив по п’ятницях у другій половині дня та писав оповідання.

Того семестру в мене було вікно на п’ятому уроці, одразу після обіду. Зазвичай я проводив його в учительській за перевіркою контрольних, мріючи випростатися на дивані й подрімати: по обіді в мене енергії як в удава, який щойно проковтнув козу. Увімкнулася система зв’язку, Колін Сайтс питала, чи я там. Я відповів ствердно, вона попросила мене зайти до неї в кабінет. Мені телефонують. Дружина.

Шлях з учительської в нижньому крилі до головного управління видався довгим навіть попри те, що йшли уроки й у коридорах було практично порожньо. Я спішив, майже біг, сильно стукало серце. Щоб скористатися сусідським телефоном, Таббі мала одягти дітей у черевики та куртки, тож мені на думку спадало тільки дві причини, з яких вона могла на це піти: або хтось із дітей упав зі сходів і зламав ногу, або я продав «Керрі».

Моя дружина, задихаючись і не тямлячи себе з радості, зачитала мені телеграму. Її прислав Білл Томпсон (який пізніше відкриє міссісіпського писаку на ім’я Джон Ґрішем) після того, як спробував подзвонити й дізнався, що у Кінгів більше немає телефону. «ВІТАЮ, — йшлося в ній. — КЕРРІ ОФІЦІЙНО КНИЖКА ДАБЛДЕЙ. АВАНС 2500 ДОЛАРІВ ОК? ПОПЕРЕДУ МАЙБУТНЄ. З ЛЮБОВ’Ю, БІЛЛ».

Дві з половиною тисячі доларів — це дуже маленький аванс, навіть як на початок сімдесятих, але я цього не знав, і в мене не було літературного агента, який знав би це замість мене. Доки до мене дійшло, що, може, варто завести агента, я встиг заробити понад три мільйони доларів, більша частина яких пішла видавництву (стандартний договір «Doubleday» у ті дні був, звісно, кращим за контракт на службу[100], але не надто). Мій маленький роман жахів про школу прямував до публікації нестерпно повільно. Хоч його прийняли наприкінці березня — на початку квітня 1973-го, публікацію запланували лише на весну 1974-го року. Це була стандартна практика. У ті часи «Doubleday» було колосальним конвеєром містики, жіночих романів, наукової фантастики та вестернів, видавало їх по 50 чи більше штук на місяць; усе це на додачу до потужного списку новинок, серед яких були такі важковаговики, як Леон Юріс та Аллен Друрі[101]. Я був лиш однією маленькою рибкою в дуже бурхливій річці.

Таббі запитала, чи покину я вчителювати. Я сказав: ні, не за дві з половиною тисячі доларів авансу та туманні перспективи. Був би я сам, то, може (скоріш за все, бляха-муха), й покинув би. Але з дружиною та двома дітьми? Ніяк. Пригадую, як ми тієї ночі лежали в ліжку, їли тости й розмовляли ледь не до світанку. Таббі запитала, скільки ми заробимо, якщо «Doubleday» продасть права на передрук «Керрі» у форматі пейпербек[102], я відповів, що не знаю. Я читав, що Маріо П’юзо щойно отримав величезний аванс за права на перевидання «Хрещеного батька» в пейпербеку — 400 000 доларів, якщо вірити газетам, — але я не сподівався, що «Керрі» і близько буде до такої суми, якщо її взагалі захочуть перевидати в м’якому форматі.