Таббі запитала — вельми боязко, як на людину, що за словом у кишеню не лізе, — чи вважаю я, що роман зацікавить видавців пейпербеків. Я відповів, що, на мою думку, шанси непогані, може, сім чи вісім з десяти. Вона запитала, скільки це може принести. Я сказав, що, за моїм найоптимістичнішим прогнозом, десь між десятьма та шістдесятьма тисячами доларів.

— Шістдесят тисяч доларів? — вона була майже шокована. — Хіба така сума взагалі реальна?

Я сказав, що реальна — малоймовірна, але можлива. А ще я нагадав їй, що за моїм контрактом я отримую 50 % від продажу прав на м’яке видання, це означає, що, коли «Ballantine» або «Dell»[103] таки заплатять шістдесят штук, ми отримаємо лише тридцять. Таббі не удостоїлася на це відповісти — і не треба було. Тридцять тисяч доларів — це сума, яку я міг заробити за чотири роки вчителювання, навіть з урахуванням щорічного підвищення зарплатні. Це було багато грошей. Нехай це був повітряний замок, але то була ніч наших мрій.

«Керрі» потроху повзла до публікації. Ми витратили аванс на нову машину (зі стандартною коробкою передач, яку Таббі ненавиділа та крила всіма барвами своєї робітничої лайки), і я підписав учительський контракт на 1973–1974 навчальний рік. Я писав новий роман, своєрідне поєднання «Пейтон-Плейс»[104] і «Дракули»; я назвав його «Друге пришестя». Ми повернулися до Бангора, оселились у квартирі на першому поверсі. Це була така яма, але ми були знову в місті, машина була на справжній гарантії, і в нас був телефон.

Правду кажучи, «Керрі» майже зовсім випала з поля моєї уваги. Я був по вуха заклопотаний дітьми — як шкільними, так і домашніми, — а ще почав переживати за маму. Їй був шістдесят один рік, вона, як і раніше, працювала в Пайнлендському навчальному центрі[105], була весела як ніколи, але, казав Дейв, часто почувалася зле. На столику при ліжку в неї була гора сильнодійних знеболювальних, і він боявся, що в неї якась серйозна недуга. «Вона завжди диміла, як паровоз, сам знаєш», — говорив Дейв. Але хто б казав — він і сам димів, як паровоз (і я теж, а моя дружина ненавиділа пов’язані з цим витрати і постійний попіл скрізь), проте я знав, про що він. І хоч я жив не так близько до неї, як Дейв, і бачив її не так часто, але під час останньої зустрічі я помітив, що вона втратила вагу.

— Що ми можемо зробити? — запитав я.

За цим питанням стояло все, що ми знали про свою матір, яка «своє тримала при собі», як вона любила висловлюватися. Наслідком такої філософії була обширна сіра порожнеча, де в інших сімей була історія; ми з Дейвом майже нічого не знали про нашого батька чи його родину і мінімум — про мамине минуле, в якому були неймовірні (принаймні для мене) вісім померлих братів і сестер та її власна невтілена амбіція стати концертною піаністкою (вона казала, що акомпанувала на органі для мильних опер на Національному громадському радіо та недільних церковних програм під час війни).

— Нічого, — відповів Дейв, — доки вона не попросить.

Однієї неділі, невдовзі після того дзвінка, мені ще раз зателефонував Білл Томпсон із «Doubleday». Я був сам у квартирі; Таббі з дітьми поїхала в гості до матері, а я працював над новою книгою, яку подумки називав «Вампіри в нашому місті».

— Ви сидите? — запитав Білл.

— Ні, — сказав я. Наш телефон висів на кухонній стіні, тому я стояв у дверях між кухнею та вітальнею. — А треба?

— Краще сядьте, — мовив він. — Права на видання «Керрі» в пейпербеку продано «Signet Books» за чотириста тисяч доларів.

Коли я був малий, дідуньо якось сказав моїй мамі: «Рут, скажи малому, хай помовчить. Коли Стівен розтуляє рота, то всі кишки виплескує». Це була правда тоді, це лишається правдою все моє життя, але того Дня матері в травні 1973-го мені забракло слів. Я стояв у дверях, відкидав таку, як завжди, тінь, але не міг говорити. Білл запитав, посміюючись, чи я ще там. Ясно, що я там.

Я його не так почув. Точно-точно. Принаймні ця думка допомогла мені віднайти голос.

— Ви сказали, за сорок тисяч доларів?

— Чотириста тисяч доларів, — сказав він. — Згідно з правилами дорожнього руху, тобто контракту, який я підписав, двісті штук — ваші. Вітаю вас, Стіве.

Я все ще стояв у дверях, дивився крізь вітальню в нашу спальню на колиску Джо. Ми знімали квартиру на Сенфорд-стрит за 90 доларів на місяць, а цей чоловік, з яким я бачився лише раз, каже, що я щойно виграв лотерею. Сила покинула мої ноги. Я не те щоб упав, а просто шугнув додолу в сидячу позу на порозі в кімнату.

— Це точно? — запитав я в Білла.

Він підтвердив. Я попросив його ще раз назвати суму, дуже повільно та дуже виразно, аби переконатися, що я точно не недочув. Він сказав, що сума — це чотири з п’ятьма нулями. «Чотири, два нулі, пробіл, ще три нулі», — додав він.

Ми поговорили ще півгодини, але я абсолютно не пам’ятаю, про що. Коли розмову було завершено, я спробував подзвонити додому до мами Таббі. Її наймолодша сестра Марселла сказала, що Таб уже поїхала. Я ходив туди-сюди по квартирі в шкарпетках, мене розпирало від хороших новин, а не було кому їх розказати. Мене аж трусило. Нарешті я нап’яв черевики й пішов у місто. Єдиним, що працювало зараз на Головній вулиці Бангора, виявилась крамниця дріб’язку «LaVerdiere’s». Я раптом відчув, що мушу купити Таббі подарунок на День матері, щось дике та екстравагантне. Я старався, але ось вам одна життєва істина: в «LaVerdiere’s» не продається нічого дикого та екстравагантного. Я зробив усе, що міг. І купив їй фен.

Коли я прийшов додому, вона вже була на кухні, розпаковувала дитячі сумки та підспівувала радіо. Я вручив їй подарунок. Вона подивилась, ніби вперше в житті бачила фен. «Це нащо?» — запитала вона.

Я взяв її за плечі. Розказав про продаж прав. Вона не зрозуміла з першого разу. Тож я розказав їй іще раз. Таббі кинула через моє плече погляд на нашу гівняну маленьку чотирикімнатну квартирку, як я перед цим, і розплакалася.

Я вперше напився в 1966 році. Це сталося в останній рік школи, коли ми з класом поїхали у Вашингтон. Ми їхали автобусом: сорок дітей і троє дорослих супровідників (одним із них був Биток) — та провели першу ніч у Нью-Йорку, де закон дозволяв пити з вісімнадцяти років. Завдяки поганим вухам і паршивим мигдаликам мені вже було майже дев’ятнадцять. Вистачало з запасом.

Ті з нас, кому хотілося пригод, знайшли алкогольну крамницю за рогом готелю. Я кинув оком по полицях, пам’ятаючи, що кишенькових грошей у мене геть небагато. Там було стільки всього — стільки пляшок, стільки марок, стільки цін, вищих за 10 доларів. Урешті я здався і запитав у продавця (типового лисого, знудженого чоловіка в сірій одежині — такі, думається мені, продавали зеленим юнакам їхню першу пляшку ще на зорі комерції), що є дешевого. Не кажучи ні слова, він поставив півлітрову пляшку віскі «Old Log Cabin» на килимок «Winston» біля каси. На ціннику було написано «$1,95». Ціна якраз.

Маю спогад, як пізніше того вечора — чи вже рано наступного ранку — мене ведуть у ліфт Пітер Гіґґінс (син Битка), Бутч Мішо, Ленні Партрідж та Джон Чізмар. Цей спогад більше схожий на сцену з телесеріалу, а не на реальну згадку. Я ніби вийшов за межі тіла та спостерігаю за всім збоку. Всередині мене лишилося зовсім трішки. Якраз щоб усвідомлювати, що мені глобальний, може, навіть галактичний пиздець.

Камера спостерігає, як ми підіймаємося на поверх, де поселили дівчат. Камера спостерігає, як мене носить туди й сюди коридором, наче пересувну виставку. При цьому доволі потішну. Дівчата в нічних сорочках, халатах, бігуді, кольдкремах. Вони всі сміються з мене, але їхній сміх здається більш-менш добродушним. Звук приглушений, ніби я чую їх крізь шар вати. Я намагаюся сказати Керол Лемке, що обожнюю, як вона укладає волосся, і що в неї найгарніші блакитні очі на світі. У мене виходить щось типу: «Уги-вуги-блакитні очі, вуги-руги-на світі». Керол сміється та киває, ніби все розуміє. Я дуже щасливий. Світ, безсумнівно, бачить придурка, але це щасливий придурок, і всі його люблять. Я кілька хвилин намагався сказати Ґлорії Мур, що знайшов «Таємне життя Діна Мартіна».