— Мої хлопці, — сказала вона і чи то провалилася в сон, чи знепритомніла.

У мене боліла голова. Я взяв кілька таблеток аспірину з однієї з численних пляшечок на її столику. Дейв тримав одну її руку, а я — другу. Під ковдрою було тіло не нашої матері, а замореної та деформованої дитини. Ми з Дейвом покурили та трохи побалакали. Не пам’ятаю, що ми казали. Вночі пройшов дощ, температура впала, і ранкові вулиці були вкриті кригою. Ми чули, як паузи після кожного її хрипкого вдиху стають довшими й довшими. Нарешті більше вдихів не було, а була лише пауза.

Похорон матері відбувався в Конгрегаціоналістській церкві в Саутвест-Бенді; церква її парафії в Методист-Корнерс, де ми з братом росли, була зачинена через холод. Я сказав надгробне слово. По-моєму, вийшло добре, зважаючи на те, який я був п’яний.

Алкоголіки будують оборону, як голландці — дамби. Перші років дванадцять свого шлюбу я переконував себе, що «просто люблю випити». Також я застосовував відомий «захист Гемінґвея». Хоч про нього ніколи не говорять уголос (бо це було б немужньо), «захист Гемінґвея» звучить так: як письменник, я дуже чутлива людина, але крім того, я чоловік, а справжні чоловіки не дозволяють собі виявляти чутливості. Так роблять лише слабаки. Тому я п’ю. Як інакше мені дивитись у вічі екзистенційному жахові, яким наповнене наше життя, і при цьому продовжувати працювати? До того ж, чого там, у мене все під контролем. Як завжди у справжніх чоловіків.

А потім, на початку вісімдесятих, у Мені прийняли закон про обмін порожніх пляшок і банок на гроші. Замість смітника мої півлітрові бляшанки з-під пива «Miller Lite» стали відправлятися в пластиковий контейнер у гаражі. Одного четверга ввечері я пішов викинути туди кількох полеглих солдатів і побачив, що контейнер, який був порожній у понеділок увечері, став майже повний. А оскільки я єдиний у домі, хто п’є «Міллер»…

«Бляха-муха, та я ж алкоголік», — подумалось мені, при цьому в голові не пролунало голосу незгоди — зрештою, це ж я написав «Сяйво», навіть не усвідомлюючи (принаймні доти), що пишу про себе. Моєю реакцією на таку думку стало не заперечення чи незгода; це було, що я називаю, «злякана рішучість». «Значить, будь обережний, — точно пам’ятаю, подумав я, — бо якщо проколешся…»

Якщо проколюся — перевернуся вночі в машині на якійсь ґрунтівці чи запорю інтерв’ю на телебаченні наживо — хто-небудь скаже мені, що я маю взяти під контроль своє вживання спиртного, а казати алкоголіку, щоб узяв під контроль вживання спиртного, це як казати хворому на ураганну діарею взяти під контроль своє срання. У мого друга, який через це пройшов, є курйозна історія про його першу нерішучу спробу взяти в свої руки життя, яке дедалі сильніше вислизало. Він пішов до психолога і сказав, що дружина переживає, бо він забагато п’є.

— Як багато ви п’єте? — запитав психолог.

Мій друг глянув на психолога з недовірою.

— Усе, що є, — відповів він, ніби це має бути самоочевидним.

Я знаю, як він почувався. Я вже майже дванадцять років ні краплі в рот не беру, але мені досі дивно, як у когось у ресторані може стояти напівдопитий бокал вина. Хочеться встати, підійти і крикнути: «Допивайте! Чого ви не допиваєте?» — в лице такій людині. Ідея пиття задля спілкування здавалася мені сміховинною: якщо не плануєш набухатися, то нащо взагалі пити? Краще просто візьми собі кóли.

Мої ночі в останні п’ять років питущого життя завжди завершувалися таким ритуалом: я виливаю все пиво, яке лишилося в холодильнику, в раковину. Якби я цього не робив, то воно кликало б мене, доки не встану з ліжка й не візьму ще одне. І ще одне. І ще одне.

У 1985 році до проблем з алкоголем додалася наркоманія, однак я продовжував функціонувати, як і багато інших зловживачів, на мінімально допустимому рівні — бо перестати було надто страшно. На той момент я вже не знав, як жити інакше. Я ховав свої наркотики старанно, як міг, бо було страшно (що зі мною станеться без наркоти? я розучився бути тверезим) і соромно. Я знову витирав дупу отруйним плющем, цього разу — щодня, але не міг попросити про допомогу. У моїй сім’ї так не робиться. У моїй сім’ї ти куриш цигарки, танцюєш у желе та своє тримаєш при собі.

А проте частина мене, яка пише оповідки, ця глибинна частина, яка знала, що я алкоголік, іще в 1975 році, коли писав «Сяйво», не приймала цього. Мовчання — не про неї. Вона почала волати про допомогу в єдиний відомий їй спосіб — через мої твори та чудовиськ. Наприкінці 1985-го — на початку 1986-го я написав «Мізері» (назва дуже влучно[111] описує мій тодішній внутрішній стан) — роман про письменника, якого тримає в полоні й катує медсестра-психопатка. За весну — літо 86-го я написав «Томінокерів», часто працюючи до півночі, при цьому моє серце гнало по сто тридцять ударів на хвилину, а з носа стирчали ватні палички, щоб загатити спричинену кокаїном кровотечу.

«Томінокери»[112] — це роман у стилі наукової фантастики сорокових, у якому героїня-письменниця знаходить інопланетний корабель, похований у землі. Його команда досі на борту, не мертва, а в гібернації. Ці інопланетні істоти проникають тобі в голову і починають… власне, постукувати[113] там. Ти отримуєш енергію та поверхові знання (письменниця Боббі Андерсон створює, серед інших речей, телепатичну друкарську машинку і атомний водонагрівач). За це ти віддаєш свою душу. Це була найкраща метафора для наркотиків та алкоголю, на яку спромігся мій стомлений, перенапружений мозок.

Невдовзі втрутилася моя дружина, нарешті переконана, що я не зможу вийти з цього бридкого штопору самотужки. Це було нелегко: я ж бо на той момент був далеко не при своєму розумі, але вона зважилась. Організувала групу з рідних та друзів для проведення «інтервенції»[114], і мені влаштували «Це твоє життя»[115], версію з пекла. Таббі почала з того, що висипала на килим повний сміттєвий пакет речей з мого кабінету: пивні бляшанки, недопалки, кокаїн у пляшечках і кокаїн у пластикових пакетиках, ложечки для кокаїну з засохлими на них шмарклями та кров’ю, «Валіум», «Занакс», пляшечки сиропу від кашлю «Робітусин» та ліки від застуди «Найквіл»[116] і навіть пляшки полоскання для рота. Десь за рік до того, помітивши, як швидко зникають із ванної величезні пляшки «Лістерину», Таббі запитала мене, чи це я його п’ю. Я відповів гордо і самовпевнено, що, звісно, не я. І не пив. Натомість я пив «Скоуп»[117]. Він смачніший, з м’ятним присмаком.

Головною причиною цієї інтервенції, однаково неприємної як для моєї дружини, дітей і друзів, так і для мене, було те, що я помирав у них на очах. Таббі сказала, що в мене є вибір: або я звертаюся по допомогу в центр реабілітації, або вимітаюся з цього дому. Вона сказала, що вони з дітьми люблять мене і саме з цієї причини не хочуть бути свідками мого самогубства.

Я почав торгуватися, бо саме так чинять залежні. Я був люб’язний, бо саме так поводяться залежні. Врешті-решт, мені дали два тижні на роздуми. У ретроспективі це красномовна ілюстрація всього божевілля того часу. Стоїть чоловік на даху палаючого будинку. Прилітає вертоліт, зависає над ним, скидає мотузяну драбину. «Вилазь!» — кричать йому з дверцят вертольота. А чоловік на даху палаючого будинку каже: «Дайте мені два тижні подумати».

Утім, я справді думав — наскільки міг у своєму скаламученому стані, і прийняти остаточне рішення мені допомогла Енні Вілкс — медсестра-психопатка з «Мізері». Енні — це кокаїн, Енні — це бухло, і я вирішив, що більше не хочу бути її ручним письменником. Я боявся, що більше не зможу працювати, якщо припиню пити й закидатись; але вирішив (знову-таки, наскільки міг що-небудь вирішувати у своєму сум’ятті та пригніченні), що готовий відмовитися від письменства на користь нормального шлюбу та змоги побачити, як дорослішають мої діти. Якщо таки доведеться обирати.