Ясна річ, не довелося. Думка про те, що творчі потуги і речовини, які змінюють свідомість, щільно пов’язані між собою, — це один із великих поп-інтелектуальних міфів нашого часу. Імовірно, чотири письменники XX століття, чия праця найбільше причетна до його зародження, — це Гемінґвей, Фіцджеральд, Шервуд Андерсон і поет Ділан Томас. Це автори, які головним чином сформували наше уявлення про екзистенційне англомовне пустище, де люди відрізані одне від одного й живуть в атмосфері емоційної задушеності та відчаю. Ці óбрази дуже знайомі більшості алкоголіків; найтиповіша реакція на них — усмішка. Письменники-зловживачі — це просто зловживачі, іншими словами, звичайнісінькі п’яниці та нарики. Усякі заяви, що наркотики та алкоголь потрібні для притлумлення тонких почуттів — це типове шкурне лукавство. Я чув, як те саме заявляють алкоголічні оператори снігоочисників — що вони п’ють, аби вгамувати своїх бісів. Не має значення, ти Джеймс Джонс, Джон Чівер[118] чи бомж, який дрімає на Пенн-стейшн, для залежного найважливіше вберегти випивку чи наркотик за будь-яку ціну. Гемінґвей та Фіцджеральд пили не тому, що були творчими, відчуженими чи морально слабкими. Вони пили, бо аліки на це запрограмовані. Творчі люди справді більше схильні до алкоголізму та наркозалежності, ніж люди інших професій, але що з того? Ми всі однакові, коли блюємо в канаві.

Наприкінці моїх пригод я випивав ящик півлітрових бляшанок[119] за ніч, і є один роман — «Куджо», — написання якого я взагалі не пам’ятаю. Кажу це не з гордістю чи соромом, а лише з невиразним відчуттям жалю та втрати. Я люблю ту книжку. Шкода, що не пам’ятаю задоволення від написання її найкращих моментів.

У найгірші миті мені більше не хотілося пити, але бути тверезим теж не хотілося. Я почувався виселеним із життя. На старті шляху повернення я просто старався вірити людям, які казали, що все стане краще, якщо потерпіти. І я ніколи не припиняв писати. Дещо з написаного було непевним і нецікавим, але принаймні воно було. Я ховав ці нещасні безбарвні аркуші в нижній шухляді свого столу і переходив до наступного проекту. Помалу я віднайшов ритм, а після цього віднайшов і радість. Я повернувся до сім’ї з вдячністю, а до роботи — з полегшенням, наче людина, що приїхала в літній будинок після довгої зими та спочатку перевіряє, чи нічого не вкрали і нічого не зламалося протягом холодного сезону. Усе було на місці, усе було ціле. Щойно розмерзлися труби і ввімкнулася електрика, все запрацювало як слід.

Останнє, про що я хочу вам розказати в цій частині, — це мій письмовий стіл. Роками я мріяв про таку собі масивну дубову плиту, яка б домінувала в кімнаті, — щоб більше не сидіти за дитячим столиком у білизняній шафі в трейлері, не писати в орендованому будинку за чужим столом, куди навіть коліна не влазять. У 1981 році я купив такий, як хотів, і поставив посеред просторого кабінету з вікнами в стелі (це сінник у переоблаштованій стайні за будинком). Шість років я сидів за цим столом або п’яний, або вмазаний до нестямок, наче капітан корабля рейсом у нікуди.

Через рік-два після витвереження я позбувся того страховидла і поставив на його місці комплект із двох крісел і канапи, які придбав, коли ми з дружиною купували гарний турецький килим. На початку дев’яностих, коли діти ще не з’їхали й не почали власні життя, вони часом приходили вечорами подивитися баскетбол чи кіно та поїсти піци. Зазвичай вони лишали по собі повну коробку скоринок, але мені це не заважало. Коли вони приходили, їм, здається, було приємно зі мною, а мені точно було приємно з ними. Я придбав інший стіл: ручної роботи, дуже гарний, у половину розміру того «тиранозавра». Я поставив його в дальшому західному кутку кабінету, під косою стіною. Ця стіна дуже подібна до тієї, під якою я спав у Даремі, але тут не було щурів у перекриттях і маразматичної бабусі внизу, яка б гукала, щоби хтось погодував коня Діка. Я й зараз тут сиджу — 53-річний чоловік із поганим зором, кривою ногою та без похмілля. Я займаюся тим, що вмію, настільки добре, як умію. Я пройшов крізь усе, що вам розповів (і крізь багато що, чого не розповів), а тепер розкажу вам, що знаю про працю. Як обіцяв, це буде недовго.

А починається все ось із чого: поставте свій письмовий стіл у куток і щоразу, сідаючи за нього писати, нагадуйте собі, чому він не посередині кімнати. Життя — це не система забезпечення для мистецтва. А навпаки.

Телепатія, що ж іще. Кумедно, якщо задуматися: люди стільки років сперечаються, існує вона чи ні; у таких, як Дж. Б. Райн[120], голова закипала від потуг створити переконливі тести, щоб її виявити, а вона весь цей час була просто перед носом, як викрадений лист у містера По. Усі види мистецтва певною мірою покладаються на телепатію, але я певен, що письмо — це її найчистіший дистилят. Можливо, я упереджений, але навіть так, зупинімося на письмі, бо ж саме про це ми зібралися подумати й поговорити.

Мене звуть Стівен Кінг. Я пишу першу чернетку цієї частини за своїм столом (тим, що під косою стіною) сніжного ранку в грудні 1997 року. Я багато про що думаю. Про те, що мене тривожить (поганий зір, ми ще не почали різдвяні закупи, дружина занедужала, якийсь вірус), і про хороше (наш молодший син зробив нам сюрприз, приїхавши додому з коледжу, я зіграв «Brand New Cadillac» Вінса Тейлора разом з «The Wallflowers» на їхньому концерті), але зараз це все нагорі. Я ж — в іншому місці, у підвальному приміщенні, де багато яскравого світла та ясних образів. Я за багато років збудував собі це приміщення. Це далекоглядне місце. Знаю, звучить дивно та трохи суперечливо: далекоглядне місце і при цьому — підвал, але так уже в мене вийшло. Якщо зводитимете власне далекоглядне приміщення, можете розмістити його на дереві або на даху Емпайр-стейт-білдинг, або на краю Ґранд-каньйону. Це ваш червоний візок[121], як сказав Роберт Мак-Каммон[122] в одному зі своїх романів.

Вихід книги заплановано на кінець літа чи початок осені 2000 року. Якщо все вийде саме так, то ви десь нижче за часовою течією від мене… але дуже ймовірно, що ви у своєму власному далекоглядному місці, в яке вирушаєте для прийому телепатичних повідомлень. Вам не обов’язково там бути: книжки — це винятково мобільна магія. Зазвичай я слухаю одну книжку в машині (обов’язково нескорочену: я вважаю, що скорочені аудіокниги — лайно), а іншу ношу з собою. Ніколи не знаєш, коли тобі знадобиться рятівний люк: у кілометровій черзі до пункту збору на платній дорозі; коли треба п’ятнадцять хвилин сидіти в коридорі нудної будівлі коледжу й чекати наукового керівника (бо йому погрожує самогубством якийсь шланг, що завалив екзамен з якого-небудь вступу до курмурфології), доки той вийде і просто поставить тобі підпис; у залі очікування в аеропорту; дощового дня у пральні; і — найгірше — у приймальні лікаря, коли він запізнюється і ти маєш півгодини чекати, щоби потім він понівечив тебе в ніжному місці. У такі моменти книжка для мене життєво необхідна. Якщо вже я вимушений проводити час у чистилищі, перш ніж потрапити в те чи інше місце, то це не страшно, якщо там є бібліотечка (у якій скоріше за все нема нічого, крім Даніелли Стіл та серії «Курячого бульйону»[123], ха-ха, Стіве, яка іронія).

Тому я читаю, де можу, але в мене — як, напевне, і у вас — є улюблене місце з хорошим світлом і максимально комфортною обстановкою. Для мене це блакитне крісло в мене в кабінеті. Для вас це може бути диванчик у зимовому саду, крісло-гойдалка на кухні або власне ліжко — читання в ліжку буває божественним за умови, що світла саме стільки, як треба, і ви вмієте не розливати на постіль каву чи коньяк.