Я пам’ятаю грандіозне відчуття можливостей, які навіювала ця думка, наче мене привели в простору будівлю з безліччю зачинених дверей і дозволили відчинити які захочу. Я подумав (і досі думаю), що дверей більше, ніж одна людина спроможна відчинити за все своє життя.

За якийсь час я таки написав історію про чотирьох чарівних тварин, які їздили на старій машині та допомагали діткам. Їхнім ватажком був білий кролик на ім’я Містер Зайчик-Фокусник. Він був за кермом. Це була оповідка на чотири сторінки, старанно виведена олівцем друкованими літерами. У ній ніхто, наскільки пам’ятаю, не стрибав з даху готелю «Ґреймор». Дописавши, я дав її мамі. Вона сіла у вітальні, поклала на підлогу поряд свою сумочку й одним махом прочитала мою оповідку. Було видно, що їй подобається, вона сміялася в потрібних місцях, але я не міг зрозуміти: це тому що вона любила мене й хотіла потішити чи тому що це справді добре написано?

— Це ти не переписав? — запитала вона, дочитавши.

Я сказав, що ні. Вона сказала, що ця історія годиться для книжки. Більше ніщо й ніколи не приносило мені стільки радості, як ці слова. Я написав іще чотири оповідки про Містера Зайчика-Фокусника і його друзів. Мама давала мені за кожну 25 центів і розсилала їх своїм чотирьом сестрам, які, здається мені, трохи її жаліли. Зрештою, вони досі були заміжні, їхні чоловіки не покинули їх. І нічого, що дядько Фред не мав почуття гумору та вперто не хотів опускати верх свого кабріолета; також нічого, що дядько Орен добряче прикладався до пляшки і мав похмурі теорії про те, як «жиди» керують світом; зате вони були. Рут, з другого боку, лишилася з дитиною на руках, коли Дон утік. Вона хотіла, аби вони бачили, що принаймні її дитина талановита.

Чотири оповідки. Четвертак за штуку. Це був мій перший зароблений письменством долар.

Ми переїхали у Стратфорд, штат Коннектикут. На той час я вже був у другому класі й по вуха закоханий у гарненьку сусідку підліткового віку. Удень вона ніколи не затримувала на мені погляд, але вночі, доки я лежав у ліжку й відпливав у сон, ми знову й знову тікали від жорстокої реальності світу. Моєю новою вчителькою стала місіс Тейлор — доброзичлива пані з сивиною, як в Ельзи Ланчесер в образі «Нареченої Франкенштейна», та вирячкуватими очима. Моя мама казала: «Коли я говорю з місіс Тейлор, мені хочеться підставити долоні під її баньки, якщо вони раптом випадуть».

Наша нова квартира на третьому поверсі була на Вест-Броуд-стрит. Як спуститися з горба на один квартал, недалеко від продуктового «Teddy’s Market» і через дорогу від магазину будматералів «Burrets» був величезний зарослий пустир, який посередині перетинала залізниця, а на далекому краю було звалище. Це одне з місць, до яких я знову й знову повертаюся в уяві. Воно раз по раз зринає в моїх книжках і сюжетах під різноманітними назвами. Діти у «Воно» називали його Пустовищем, ми казали на нього «джунглі». Ми з Дейвом уперше пішли туди в розвідку невдовзі по переїзді. Було літо. Була спека. Було класно. Ми зайшли глибоко в загадкову зелень цього прикольного нового ігрового майданчика, коли мені раптом приперло в туалет.

— Дейве, — сказав я, — відведи мене додому! Мені треба натужитись! (Це слово, яке нам призначили для тієї функції.)

Девід і чути не хотів.

— Сходи в лісі, — сказав він.

Додому було щонайменше півгодини ходу, і він не мав наміру втрачати такий ласий шматок часу лише тому, що його меншому братові треба покакати.

— Не можу! — сказав я, в шоці від самої думки про таке. — Мені нема чим підтертися.

— Чого це нема, — сказав Дейв. — Підітрешся листям. Так робили ковбої та індіанці.

На той момент, мабуть, у будь-якому разі було запізно повертатися. Я так розумію, що в мене не було інших варіантів. Плюс мене заворожувала думка, що можна посрати, як ковбой. Я уявив себе Гопкалом Кессіді[17], сидячи навпочіпки в кущах з револьвером напоготові, аби ніхто не заскочив мене в таку інтимну мить. Я зробив свою справу і витерся, як запропонував старший брат: акуратно витер дупу великими жменями блискучих зелених листків. Виявилося, що це отруйний плющ.

Через два дні я став яскраво-червоним від звороту колін до лопаток. Моєму пенісові пощастило, а от яєчка стали як два стоп-сигнали. Задниця свербіла зсередини, здавалося, до самої грудної клітки. Однак найбільше перепало руці, якою я підтирався: вона стала як у Міккі Мауса, коли Дональд Дак ударив по ній молотком; у місцях, де пальці терлись один об одного, набубнявіли гігантські пухирі. Лускаючи, вони залишали глибокі вибоїни тендітної рожевої плоті. Шість тижнів я, як дурень, відкисав у літеплих крохмальних ваннах, нещасний і осоромлений, слухаючи крізь прочинені двері, як мама з братом сміються та слухають по радіо хіт-парад Пітера Тріппа і грають у «шалені вісімки»[18].

Дейв був чудовим братом, але занадто вигадливим на свої десять років, і з того вигадування постійно траплялося якесь лихо. У певний момент (імовірно, після того як я підтерся отруйним плющем) він збагнув, що братика Стіві можна легко вмовити стати разом з ним під удар, коли в повітрі пахне проблемами. Дейв ніколи не просив мене брати на себе всю провину за його геніальні пройоби (він не був ні падлюкою, ні боягузом), але кілька разів звертався з проханням її розділити. Думаю, це тому нам обом перепало, коли Дейв загатив струмок, який протікав крізь джунглі, та затопив майже всю нижню Вест-Броуд-стрит. Таку ж розділену навпіл провину ми мали тоді, коли обоє ледь не загинули, працюючи над його потенційно смертельним науковим проектом для школи.

Це було, по-моєму, в 1958 році. Я ходив у Центральну початкову школу, Дейв — у Стратфордську молодшу середню школу. Мама працювала в стратфордській пральні, де була єдиною білою жінкою в котковій бригаді. Цим вона й займалася — подавала білизну в коток для віджимання, — у той час як Дейв конструював свій проект на Науковий ярмарок. Мій старший брат не такий хлопець, що вдовольнився б малюнком анатомічної будови жаби на кольоровому картоні чи «Будинком майбутнього» з пластмасового конструктора та пофарбованих тубусів від туалетного паперу; Дейв прагнув діставати зірки. Того року його проектом був «Дейвів супер-пупер-електромагніт». У мого брата була велика пристрасть до речей, які були «супер-пупер», та речей, назви яких починалися з його імені. Кульмінацією другої звички стала «Дейвова промокашка», до якої ми невдовзі дійдемо.

Його перша спроба створити супер-пупер-електромагніт виявилася не дуже супер-пупер. Власне, той магніт, можливо, взагалі не працював — я не пам’ятаю напевно. Проте він точно взявся з книжки, а не з Дейвової голови. Ідея полягала ось у чому: намагнічуєш великий цвях через тертя об звичайний магніт. Переданий цвяхові магнітний заряд буде слабким, сказано в книжці, але достатнім, аби підібрати кілька металевих ошурок. Наступним кроком було обмотати довкола стрижня цвяха мідний дріт і прикласти його кінці до контактів сухої батареї. Якщо вірити книжці, електрика мала підсилити магнетизм і допомогти підхопити значно більше ошурок.

Однак Дейв хотів не просто підібрати якісь дурнуваті залізні стружки. Він хотів піднімати «б’юїки», вантажні вагони і, може, навіть військово-транспортні літаки. Дейв хотів врубити струм і зсунути Землю з орбіти.

Бдищ! Супер!

У кожного була власна роль у створенні супер-пупер-електромагніту. Дейв мав його зібрати. Моє ж завдання було його випробувати. Малий Стіві Кінг — стратфордська відповідь Чакові Єйґеру[19].

Нова Дейвова версія експерименту пропускала нещасну суху батарейку (яка, скоріше за все, однаково була розряджена ще коли ми її купували, аргументував він) на користь справжнього струму зі стіни. Дейв зрізав кабель зі старої лампи, яку хтось виставив на вулицю біля сміттєвого бака, зчистив усю ізоляцію до самого штепселя й обмотав свій намагнічений цвях спіралями голого дроту. Відтак, усівшись на кухонній підлозі в нашій квартирі на Вест-Броуд-стрит, він подав мені супер-пупер-електромагніт і попрохав зробити свою справу та ввімкнути його в розетку.