Я завагався (прошу віддати мені належне хоча б за це), але врешті-решт не зміг опиратися маніакальному ентузіазму Дейва. Я ввімкнув. Ми не помітили жодного магнетизму, зате пристрій вибив усі лампочки та електроприлади в нашій квартирі, усі лампочки та електроприлади в нашому будинку й усі лампочки та електроприлади в сусідньому будинку (де на першому поверсі жила дівчина моєї мрії). Щось стрельнуло в трансформаторі перед будинком; приїхали копи. Ми сиділи з Дейвом і цілу страхітливу годину дивилися з вікна маминої кімнати — того, яке виходило на дорогу (з решти вікон відкривався чудовий вид на безтравне, лайном усіяне задвір’я, де єдиною живою істотою був шолудивий собака на ім’я Руп-Руп). Коли копи поїхали, приїхала машина електриків. Чоловік у шпичастих черевиках видерся на стовп між двома будинками для перевірки трансформатора. За інших обставин це поглинуло б нас цілком, але не того дня. Того дня нашою єдиною думкою було, чи провідуватиме нас мама у виправній школі. Потім світло повернулось, а електрик поїхав геть. Нас ніхто не зловив, і ми вийшли сухими з води. Дейв вирішив, що замість супер-пупер-електромагніту змайструє супер-пупер-планер. А я, сказав він мені, буду першим, хто на ньому покатається. Хіба не класно було б?

Я народився 1947 року, а перший телевізор з’явився в нас лише в 58-му. Пам’ятаю, найперше, що я дивився, — це «Робот-монстр», фільм, у якому дядько в костюмі мавпи з акваріумом на голові — його звали Ро-Мен — бігав і намагався повбивати рештки вцілілих у ядерній війні. Мені це здавалося ну дуже високим мистецтвом.

Також я дивився серіал «Шосейний патруль» з Бродеріком Кроуфордом у ролі безстрашного Дена Метьюза та програму «Крок у невідоме», яку вів Джон Ньюленд — чоловік із найстрашнішими очима у світі. Ще були «Шаєнн» та «Морське полювання», «Твій хіт-парад» і «Енні Оуклі»; був Томмі Реттіґ, перший із численних друзів Лессі; Джок Магоні, «Вершник із пасовиськ»; та Енді Девайн, який скиглив: «Гей, Дикий Білле, почекай мене!» — своїм дивним високим голосом[20]. Це був цілий світ чужих пригод у чорно-білій упаковці, з діагоналлю 14 дюймів та назвами спонсорів показу, які досі звучать для мене, як поезія. Я обожнював це все цілком.

Але телебачення прийшло в дім Кінгів відносно пізно, і я цьому радий. Якщо задуматися, то я член добірної групи — останньої жменьки американських письменників, які навчилися читати й писати раніше, ніж жерти щоденну порцію відеолайна. А може, це й не важить. Але, з другого боку, коли ти тільки починаєш як письменник, оголити провід свого телевізора, обмотати ним цвях і встромити в розетку — не найгірша ідея. Подивишся, що згорить і в скількох людей.

Просто як варіант.

Наприкінці 50-х літературний агент і одержимий збирач предметів зі світу наукової фантастики на ім’я Форрест Джей Акерман змінив життя тисяч дітлахів — серед яких був я, — коли став редактором журналу «Відомі чудовиська Кінокраю»[21]. Запитайте про цей журнал будь-кого, причетного до жанрів фентезі, жахів чи наукової фантастики за минулі тридцять років, і спостережете сміх, блиск в очах і потік світлих спогадів — я практично гарантую це.

Десь у 1960 році Форрі (іноді він іще називав себе «Акермонстр») взявся видавати недовговічний, але цікавий споріднений журнал «Космонавти»[22], у якому висвітлювалися новини науково-фантастичного кіно. У 1960 році я надіслав у «Космонавти» оповідання. Наскільки пригадую, це було перше оповідання, яке я подав на публікацію. Не пам’ятаю назви, але я все ще був на ро-менівській стадії свого розвитку, і, безсумнівно, конкретно ця оповідка багато чим завдячує мавпі-вбивці з акваріумом на голові.

Моє оповідання не взяли, але Форрі його зберіг (Форрі береже все, про це вам скаже всякий, хто був на екскурсії в його домі — Акермаєтку). Років через двадцять на автограф-сесії в лос-анджелеській книгарні в черзі стоїть Форрі… з моїм оповіданням, надрукованим з одинарним інтервалом на давно спочилій друкарській машинці «Royal», яку мама подарувала мені на Різдво мого одинадцятого року. Він хотів, аби я йому його підписав. І я, мабуть-таки, підписав, хоча ця зустріч була настільки сюрреалістичною, що я не цілковито впевнений. От вам і привиди минулого. Ох і справи.

Перший твір, який я спромігся опублікувати, вийшов у журналі для фанатів жахів, який випускав Майк Ґарретт із Бірмінгема, штат Алабама (Майк досі з нами, досі в справі). Він опублікував мою повість під назвою «У напівсвіті страху», але моя назва мені досі подобається більше — «Я був малолітнім розкрадачем могил». Супер-пупер! Бдищ!

Найперша справді оригінальна ідея — а найперша запам’ятовується назавжди — виникла в мене наприкінці останнього, восьмого року милостивого царювання Айка[23]. Я сидів за кухонним столом у нашому домі в Даремі та спостерігав за мамою, яка вклеювала в книжечку пасма купонів S&H Green Stamps[24] (якщо хочете колоритніших історій про Green Stamps, читайте «Клуб брехунів»). Наша маленька сімейна «тройка»[25] повернулася до Мену, щоб доглядати маминих батьків на схилі років. Бабуня, якій тоді було десь 80, страждала від ожиріння й гіпертензії та була практично сліпа; кощавий набурмосений 82-літній дідуньо час від часу вибухав тирадами в манері Дональда Дака, і в ті моменти лише моя мама могла його зрозуміти. Вона казала на дідуня Фазза[26].

Мамині сестри знайшли їй роботу, певно, вважаючи, що вб’ють двох зайців одним махом: і старенькі батьки будуть доглянуті люблячою донькою в домашньому затишку, і «нав’язливу проблему Рут» буде розв’язано. Вона більше не дрейфуватиме, силкуючись подбати про двох синочків, без цілі між Індіаною, Вісконсином та Коннектикутом, не готуватиме печиво о п’ятій ранку чи не віджиматиме білизну в пральні, де влітку температура могла сягати 43 °C, так що з липня по вересень бригадир мусив двічі на день видавати соляні таблетки[27] о тринадцятій і п’ятнадцятій годинах.

Думаю, вона терпіти не могла те, чим тепер займалася. Своїми стараннями подбати про неї сестри перетворили нашу самодостатню, веселу, трішки схибнуту маму на здольницю, яка практично не бачила грошей. Суми, яку щомісяця надсилали сестри, вистачало на продукти й більш ні на що. Вони присилали коробки з одягом для нас. Наприкінці кожного літа дядько Клайт і тітка Елла (які, по-моєму, не були нам справжніми родичами) привозили ящики з овочевою консервацією. Будинок, у якому ми жили, належав тітці Етелін та дядькові Орену. Потрапивши туди, мама спіймалася. Коли померли дід із бабою, вона перейшла на іншу, справжню роботу, однак і далі жила в цьому домі, аж доки рак її не здолав. Мені здається, що, назавжди покидаючи Дарем (Девід із дружиною Ліндою доглядали її в останні тижні хвороби), вона була до цього більш ніж готова.

Прояснімо зараз одну річ, гаразд? Не існує Звалища ідей, Центрального вокзалу сюжетів чи Острова заритих бестселерів; таке враження, що гарні ідеї для оповідок приходять буквально нізвідки, спускаються до тебе просто з неба: дві попередньо не пов’язані ідеї сходяться разом і утворюють щось геть нове. Ваша робота не в тому, щоб знайти ці ідеї, а в тому, щоб розпізнати їх, коли вони з’являться.

У день, коли конкретно ця, перша справді вдала ідея зійшла до мене, мама зауважила, що їй треба ще шість книжечок купонів, аби вистачило на лампу, яку вона хотіла подарувати своїй сестрі Моллі на Різдво; але вона переживала, що не встигне їх зібрати. «Мабуть, подарую потім, на день народження, — сказала вона. — Здається, що цих клятих штучок багато, але це доки не наклеїш». Тоді вона скосила очі та показала мені язик. Він був кольору зелених купонів S&H. Я подумав, як було б класно, якби можна було робити ці чортові купони у себе в підвалі, — і в цю мить народилась оповідка «Happy Stamps». Її блискавично створили думка про підробку купонів Green Stamps і вигляд маминого зеленого язика.