Стен: «Що сказав здоровий бобер коростявому бобру?»

Джен: «Ти що, бобрився?»

1-й бітник: «Як потрапити до Карнеґі-холлу?»

2-й бітник: «Практика, чувак, практика!»

Протягом першого року її існування шрифт «Промокашки» був фіолетовий, бо ці випуски відтискалися з пластини з желатином за допомогою процесу, який називається гектографією. Брат швидко вирішив, що гектографія — це геморой, надто повільно для нього. Навіть будучи малюком у коротких штанцях, Дейв ненавидів, коли доводилося баритись. Щоразу, коли мамин бойфренд Мільт («Милий, але дурний», — сказала мені якось мама через кілька місяців по тому, як покинула його) застрягав у трафіку чи на світлофорі, Дейв висовувався з заднього сидіння Мільтового «б’юїка» і кричав: «Їдь просто по них, дядьку Мільт! Їдь по них!»

У підлітковому віці нетерплячка через очікування, доки гектографія «оновлюється» між друком аркушів (під час «оновлення» відбиток переплавлявся на каламутну фіолетову мембрану, яка лежала на желатині, як тінь ламантина), доводила Девіда до сказу. А ще йому страшенно кортіло додати в газету світлин. Він гарно фотографував. У шістнадцять років він уже сам друкував знімки. Влаштував фотолабораторію в комірчині, і з її тісних, засмерджених хімікатами надр виходили знімки, які часто вражали ясністю й композицією (фото на звороті обкладинки «Регуляторів», де я сиджу з примірником журналу, в якому вийшло моє перше опубліковане оповідання, зробив Дейв на старий «Кодак» і надрукував у своїй домашній фотостудії).

На додачу, через несвіже повітря нашого підвалу в пластинах гектографічного желатину нерідко заводилися та обживалися колонії дивної, схожої на спори порослі, хоч би як ретельно ми накривали це кляте повільне корито зразу після завершення друку. Те, що в понеділок мало цілком нормальний вигляд, до суботи перетворювалося на незрозумілу херню з творів Г. Ф. Лавкрафта.

У Брансвіку, де ми ходили в старші класи, Дейв знайшов крамницю, в якій продавався барабанний друкарський пресик. І він був робочий, заледве. Спочатку треба було надрукувати текст на трафаретах, які можна було купити в місцевій канцелярській крамниці по 19 центів за штуку, — брат називав це заняття «нарізанням трафаретів», зазвичай цим займався я, бо був менш схильний до хибодруків. Далі трафарети прикріплялися до барабана преса, змащувалися найсмердючішим, найлипкішим у світі чорнилом, і вперед — крути ручку, синку, доки рука не відвалиться. За два вечори ми встигали стільки ж, скільки з гектографією за цілий тиждень, і хоч робота на барабанному пресі була брудна, він не скидався на розсадник потенційно смертоносної хвороби. У «Дейвової промокашки» почалася короткочасна золота доба.

Мене не надто цікавив друкарський процес, мене також узагалі не цікавили таємні знання щодо проявлення плівки та друку фотографій. Мені було байдуже до герстівських перемикачів передач[34], виготовлення сидру та пошуку формули, яка відправить твою пластмасову ракету в стратосферу (зазвичай вони не перелітали навіть через наш будинок). Що мене дійсно цікавило між 58-м і 66-м роками — це кіно.

На момент, коли п’ятдесяті поступилися місцем шістдесятим, у нашому регіоні було лише два кінотеатри, і обидва в Льюїстоні[35]. В «Емпайрі» відбувалися прем’єри, там показували діснеївські фільми, епічне біблійне кіно та мюзикли, в яких ансамблі прилизаних людей співали й танцювали. Я ходив на всякі фільми, якщо було кому мене відвезти — зрештою, кіно є кіно, — але вони мені не вельми подобалися через свою обридливу правильність, передбачуваність. Дивлячись «Пастку для батьків», я сподівався, що Гейлі Міллз зустрінеться з Віком Морроу зі «Шкільних джунглів»[36]. Це бодай трохи оживило б сюжет. Мені здавалося, одного погляду на викидний ніж Віка і в його гострі очі було б досить, аби Гейлі переосмислила свої дріб’язкові домашні проблеми. І, лежачи в ліжку під своєю косою стіною та слухаючи вітер у кронах чи щурів на горищі, я мріяв не про Деббі Рейнолдс у ролі Теммі, й не про Сандру Ді в ролі Ґіджет[37], а про Іветт Вікерс у «Нападі гігантських п’явок» і про Луану Андерс у «Божевіллі 13»[38]. Не було мені діла до краси, не було мені діла до радості, ні до Білосніжки та семи тих чортових гномів. У тринадцять років я хотів чудовиськ, які пожирали цілі міста, радіоактивних трупів, які вилазили з океану та жерли серферів, і дівчат у чорних ліфчиках, які були на вигляд як бидло з трейлерного парку[39].

Фільми жахів, наукова фантастика, кіно про банди тінейджерів у пошуках сексуальних пригод, про лузерів на мотоциклах — ось від чого зашкалювали мої прилади. Усе це показували не в «Емпайр» на верхньому краю Лісбон-стрит, а в кінотеатрі «Рітц», ген унизу, серед ломбардів та недалеко від магазину одягу «Луїс», де в 64-му я купив свою першу пару бітлівських шузів. Від мого дому до «Рітца» було 22 км, я їздив туди на попутках щовихідних протягом восьми років між 1958 і 1966 роками, доки нарешті не отримав водійські права. Іноді я ходив у кіно зі своїм другом Крісом Чеслі, іноді сам, проте головне, що ходив завжди, пропускав лише через хворобу чи з інших поважних причин. Саме в «Рітці» я подивився «Я вийшла заміж за космічного монстра»[40] з Томом Трайоном, «Привид у домі на пагорбі» з Клер Блум та Джулі Гарріс, «Дикі янголи» з Пітером Фондою та Ненсі Сінатрою. Я бачив, як Олівія де Гевілленд виколює Джеймсу Каану очі саморобними ножами в «Леді у клітці», як Джозеф Коттен повстає з мертвих у «Тихше, тихше люба Шарлотто», дивився, затамувавши подих (і з неабияким хтивим інтересом), чи повністю Еллісон Гейс виросте зі свого одягу в «Нападі п’ятдесятифутової жінки». «Рітц» пропонував найпрекрасніші речі в житті, якщо сидіти в третьому ряду, уважно дивитися й не кліпати під час важливих моментів.

Нам із Крісом подобалися будь-які жахи, але улюбленими були фільми з лінійки американсько-міжнародного виробництва, більшість яких зняв Роджер Корман[41], а назви були злизані з Едґара Аллана По. Я не кажу, що фільми зняті за мотивами творів По, бо в них не було майже нічого спільного з його прозою та поезією (не повірите, але «Ворон» був знятий як комедія). А проте в найкращих з них — «Палац із привидами», «Хробак-переможець», «Маска Червоної Смерті» — досягалося відчуття галюцинаторної моторошності, і це робило їх такими особливими. Ми з Крісом вигадали власну назву для цих фільмів, яка виносила їх в окремий жанр. Були вестерни, мелодрами, були воєнні історії… а були «По-фільми».

— Ходімо в суботу на обідній сеанс? — пропонував Кріс. — У «Рітц».

— А що йде? — питав я.

— Щось про мотоциклістів і По-фільм, — казав він.

Ясна річ, почувши про таку комбінацію, я був обома руками за. Брюс Дерн дає жару на гарлеї, а Вінсент Прайс дає жару в замку з примарами над бурхливим океаном — чого ще бажати? А якщо пощастить, можна натрапити на Гейзел Корт у мереживній нічній сорочці з глибоким вирізом.

З усіх По-фільмів найглибше мене та Кріса вразив «Провалля і маятник». Широкоекранний і кольоровий (а в 61-му, коли вийшов цей, кольорові фільми жахів усе ще були рідкістю) фільм за сценарієм Річарда Метісона взяв кілька стандартних готичних інгредієнтів і зробив із них дещо унікальне. Імовірно, це був останній висококласний студійний фільм жахів до прем’єри звірячого інді-фільму «Ніч живих мерців» Джорджа Ромеро, чия поява навіки все змінила (де в чому на краще, але переважно на гірше). У найкращій сцені, від якої ми з Крісом прикипіли до своїх сидінь, Джон Керр роздовбує замкову стіну та знаходить тіло своєї сестри, яку явно поховали живцем. Я досі пам’ятаю крупний план обличчя покійниці, знятий крізь червоний фільтр об’єктивом, який розтягнув її лице в перебільшеному безгучному крику.