Героєм моєї історії був класичний бідака, чоловік на ім’я Роджер. Він уже двічі відсидів у тюрмі за фальшування грошей. Третього арешту він би просто не пережив. Замість грошей він починає підробляти купони Happy Stamps… от лише виявилося, що дизайн Happy Stamps такий до ідіотизму простий, що це навіть не підробка — він виготовляє справжні купони. У смішній сцені — це чи не перша написана мною пристойна сцена — Роджер сидить у вітальні зі старенькою мамою, вони вдвох замріяно гортають каталог Happy Stamps, а в цей час у підвалі працює друкарський прес та випльовує пачку за пачкою таких купонів.

— Ти диви! — каже мама. — Якщо вірити тексту дрібним шрифтом, Happy Stamps можна обміняти на будь-що, Роджере. Кажеш їм, що ти хочеш, а вони рахують, скільки потрібно книжечок, аби це отримати. Та ж за шість-сім мільйонів книжечок можна купити будиночок у передмісті!

Однак Роджер виявив, що, хоч купони бездоганні, клей має дефект: якщо лизати купони та вклеювати, то все гаразд, але якщо пропустити їх через механічний облизувач, то з рожевих вони стають синіми. У фіналі оповідання Роджер стоїть у підвалі перед дзеркалом, позаду нього на столі лежить близько дев’яноста книжечок Happy Stamps, кожна з яких заповнена окремо облизаним пасмом купонів. Губи в нашого героя рожеві. Він висовує язик — той іще рожевіший. Навіть зуби рожевіють. Мама радісно гукає вниз, каже, щойно говорила телефоном із Національним центром обміну Happy Stamps у місті Терр-От, і жіночка сказала, що в них є шанси отримати гарний будинок у стилі Тюдорів у Вестоні лише за одинадцять мільйонів шістсот тисяч книжечок Happy Stamps.

— Добре, мамо, — каже Роджер.

Він іще мить дивиться на себе в дзеркало — губи рожеві, очі сумні — і повільно повертається до столу. За його спиною мільярди купонів, розпихані по контейнерах для зберігання, які стояли в них у підвалі. Повільно наш герой розгортає новеньку книжечку для купонів і починає лизати й наклеювати пасмо. Ще лише одинадцять мільйонів п’ятсот дев’яносто тисяч книжечок, думає він у фіналі оповідання, — і мама отримає свій тюдорівський будинок.

Із цим оповіданням багато що було не так (найбільшою прогалиною була, мабуть, неспроможність Роджера просто наробити нових купонів з іншим клеєм), але воно вийшло гарненьке, більш-менш оригінальне, і я точно знав, що моє письмо було старанне. Після тривалого вивчення ринків збуту в моєму потріпаному «Writer’s Digest»[28] я відправив «Happy Stamps» у журнал «Alfred Hitchcock’s Mystery Magazine»[29]. За три тижні оповідання повернулося в супроводі стандартного листа відмови. На ньому був профіль Альфреда Гічкока, який ні з чим не сплутаєш, надрукований червоним чорнилом, і побажання успіху з моїм оповіданням. Унизу була коротенька анонімна приписка — єдина персональна відповідь, що її я отримав з AHMM за понад вісім років, протягом яких періодично туди щось надсилав. «Не скріплюйте рукописи степлером, — було сказано в цьому постскриптумі. — Вільні аркуші + скріпка = правильний спосіб подачі». Яка холодна порада, подумав я, але теж по-своєму корисна. Відтоді я більше ніколи не скріплював рукописи.

16

Моя кімната в даремському домі була на горішньому поверсі з косими стінами. Під однією з них стояло моє ліжко. Вечорами я лежав (якби різко підвівся, то запросто міг би добряче гепнутися головою) і читав при світлі лампи на гнучкій ніжці, яка відкидала на стелю цікаву, схожу на удава тінь. Іноді в домі не було чути ні звуку, крім гуготу опалювального котла та щурячого тупотіння на горищі; а іноді бабуся могла годину гукати кому-небудь, щоб пішли подивилися, як там Дік: переживала, що його не погодували. Дік — це кінь, який у неї був, коли вона ще працювала шкільною вчителькою. Він уже років сорок як помер. Під другою косою стіною стояли мій стіл, старенька друкарська машинка «Royal» та з сотню книжок у м’яких обкладинках — переважно науково-фантастичних, — які я вишикував уздовж плінтуса. На столі лежала Біблія — приз за вивчення віршів напам’ять від Товариства методистської молоді — і фонограф «Вебкор» з автоматичним переворотом платівок і диском, вкритим м’яким зеленим оксамитом. Я програвав на ньому свої платівки, в основному це були «сорокап’ятки»[30]: Елвіс, Чак Беррі, Фредді Кеннон і Фетс Доміно. Я любив Фетса, його рок був щирий, і було чутно, як він сам кайфує від того, що робить.

Отримавши відмову з AHMM, я забив цвяшок у стіну над «Вебкором», написав на листі з AHMM «Happy Stamps» та настромив його на цвяшок. Відтак сидів на ліжку й слухав «I’m Ready» Фетса Доміно. Як не дивно, мені було приємно. Коли ти такий юний, що ще навіть не голишся, оптимізм — абсолютно нормальна реакція на невдачу.

Коли мені було чотирнадцять (і я почав голитися двічі на тиждень, коли треба й не треба), цвяшок у стіні перестав витримувати вагу листів відмови. Я замінив його цвяхом-«соткою» і продовжив писати. У шістнадцять я почав отримувати листи не просто з відмовою, а з приписочками від руки, які давали трохи більше надії, ніж поради не користуватися степлером і переходити на скріпки. Перша така записка надії була від Альґіса Будріса[31], тодішнього редактора журналу «Fantasy & Science Fiction»[32], котрий прочитав моє оповідання «Ніч тигра» (натхненням для якого стала, здається, серія «Утікача»[33], де лікар Річард Кімбл працює прибиральником кліток у зоопарку чи цирку). Він написав: «Добре. Не для нас, але добре. У тебе талант. Присилай ще».

Ці чотири коротких речення, написані перовою ручкою, яка лишила по собі великі кошлаті плями, трохи освітили похмуру зиму мого шістнадцятиліття. Років через десять, коли продав уже кілька романів, я знайшов «Ніч тигра» в коробці старих рукописів, і мені здалося, що це цілком пристойна оповідка, хоч і явно написана новачком, який тільки-но почав набивати руку. Я переписав оповідання та знічев’я відправив у FSF. Цього разу його купили. Я помітив, що тільки-но стаєш трохи успішним, журнали починають менше кидатися фразою «не для нас».

17

Хоч він і був на рік молодший за однокласників, мій старший брат нудився в старших класах. Частково це пов’язано з його інтелектом — у Дейва IQ понад 150 чи 160, — але мені здається, що основна причина — його непосидюча натура. Для Дейва школа була недостатньо супер-пупер: не було бдищ, не було бабах, не було клас. Він вирішив цю проблему, принаймні тимчасово, створивши газету, яку назвав «Дейвова промокашка».

Офісом «Промокашки» був стіл, який стояв у нашому бруднопідлогому, кам’яностінному, запавученому підвалі десь на північ від котла опалення та на схід від льоху, де зберігалися незліченні ящики консервації Клайта й Елли. «Промокашка» безладно поєднувала в собі сімейний інформаційний бюлетень і провінційну двотижневу газету. Іноді вона ставала місячником, якщо Дейв відволікався на інші свої інтереси (серед яких виготовлення кленового цукру, сидру, ракет, модифікація автомобілів), це ставало приводом для жартів, яких я не розумів, про те, що в Дейвової «Промокашки» цього місяця затримка і що не можна турбувати Дейва, бо він у підвалі з «Промокашкою».

Жарти жартами, а наклад поволі виріс із п’яти примірників на випуск (продаваних найближчим членам родини) до п’ятдесяти чи шістдесяти, а наші родичі та родичі сусідів у нашому маленькому містечку (у 1962 році населення Дарема налічувало близько дев’ятисот осіб) щиро чекали кожного нового випуску. Типове число газети повідомляло людям, як заживає зламана нога Чарлі Гаррінгтона, яких промовців запрошено до Західної даремської методистської церкви, скільки води малі Кінги наносили від міського насоса, щоб криниця за будинком не осушилась (а вона, сука, пересихала щоліта, хоч би скільки води ми не тягали), хто їздив до Браунів чи до Голлів на той бік району Методист-Корнерс і до кого в гості мали приїхати родичі. Також Дейв додавав спорт, словесні ігри та повідомлення про погоду («Було сухо, однак місцевий фермер Гарольд Девіс каже, що коли в серпні не пройде хоч один нормальний дощ, він усміхнеться й поцілує свиню»), рецепти, оповідку з продовженням (яку писав я) та Дейвові гумор і анекдоти, серед яких були такі перли:

вернуться

28

Журнал для молодих і досвідчених письменників, містить корисну та цікаву галузеву інформацію.

вернуться

29

Літературний місячник, у якому друкуються твори детективного жанру, зокрема відомих авторів; носить ім’я Альфреда Гічкока через його славу майстра саспенсу.

вернуться

30

Тип музичного релізу, синонім — сингл, який у ті часи виходив на малоформатній платівці зі швидкістю відтворення 45 обертів за хвилину, що містила по одній пісні з кожного боку.

вернуться

31

Algirdas Jonas «Algis» Budrys (1931–2008) — литовсько-американський письменник-фантаст, редактор і критик.

вернуться

32

Повна назва журналу — «The Magazine of Fantasy & Science Fiction». Насправді Будріс працював у ньому критиком, а не редактором і писав рецензії.

вернуться

33

«The Fugitive» — американський драматичний серіал про лікаря Річарда Кімбла (Dr. Richard Kimble), якого за неправдивим звинуваченням засудили за вбивство власної дружини і який переховувався від поліції після втечі з поїзда дорогою до в’язниці. Українські глядачі, можливо, знайомі з однойменним фільмом 1993 року за мотивами цього серіалу, в якому головні ролі зіграли Гаррісон Форд і Томмі Лі Джонс.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: