Якось я його навіть суворо попередив:

— Ти що ж це робиш? Хочеш, щоб твій портрет повісили замість портрета Невидимки? Людство тобі цього ніколи не подарує!

Сашко відповів:

— Вигадки! Я ж навмисне і не виправляю ці четвірки. Якби я захотів, я б давно їх виправив.

І треба сказати, що на уроках з обох предметів — алгебри та геометрії — Сашко працював добре. Точно на четвірку. Вчитель математики нічого такого не помічав. Я теж, хоч як придивлявся. До того у Сашка все виходило природно. Він був би великий актор!

Але повернуся до нашої розмови.

Як потім виявилося, саме у ці дні Лесик обміркував свій задум.

Цей задум уперше з’явився в Лесика того дня, коли Невидимка якраз розповідав нам про геніальні винаходи.

Як зараз пам’ятаю його розповідь.

— Мої юні друзі, — говорив Невидимка, — неукам здається, що геніальні відкриття — це випадковість. Подивився Ломоносов крізь затемнене скельце і побачив: ага, є на Венері атмосфера! Сів Левер’є за стіл — і знайшов на кінчику пера планету, а Галле подивився в телескоп на вказану точку неба і побачив її. Восьму планету — Нептун! Впало з дерева яблуко, Ньютон задумався і відкрив закон всесвітнього тяжіння. “Випадковість! — кажуть неуки. — Якби на нашу голову впало яблуко, ми б теж відкрили!” Але хіба раніше не падали яблука? Скільки їх падало? Мільйони, мільярди! Ні, це не випадковість! Це дивовижне вміння мислити, бачити у буденному, звичайному незвичайне. Звичайне і незвичайне лежать поряд, треба тільки побачити їх. Але оце “тільки” вимагає років напруженої розумової праці. А незвичайне, коли його помічають, коли його осмислюють, перевертає світ. Невідомий геній тисячі років тому винайшов перше колесо, а ми досі бачимо світ на колесах! Мої юні друзі, вчіться дивитися навколо себе, вчіться бачити у звичайному незвичайне, і тоді може статися найдивніше диво — ви побачите незвичайне, на яке до вас дивилися всі, але не помічав ніхто!

Саме тієї миті у Лесиковій голові народилася пречудова думка. Він аж солодко замружився.

Та Лесик не з тих людей, які плещуть язиками, коли ще нічого не обміркували. Ні, Лесик мовчав, бо ще не надумав, як свій задум здійснити. І минуло чимало часу, поки він надумав.

Одного дня, це було за п’ятнадцять днів до закінчення третьої чверті, він нам повідомив:

— У мене є таємниця. Якщо хочете, відгадуйте її до кінця уроків. Нізащо не відгадаєте.

Але ми вирішили не відгадувати. Навіщо даремно сушити голову? Краще набратися терпіння і чекати кінця уроків.

А після уроків Лесик надувся, як павич, і сказав:

— Я придумав сюрприз. Хочете побачити Невидимку?

— Питаєш! — озвався Юрко Бублик. — Але як його побачити, коли він невидимий?

Лесик загадково посміхнувся.

— Спочатку, — мовив він, — треба побачити у звичайному незвичайне, а тоді можна побачити навіть Невидимку. Більше того — сфотографуватися з ним.

Одверто кажучи, я слухав Лесика з цілковитою недовірою. Певно, розігрує. Це ж спробуй винайти, як Невидимку перетворити у видиму людину!

І я насмішкувато запитав:

— Значить, ти берешся зробити невидиме видимим, небачене баченим? Оце сюрприз! Справді — небачений.

Лесик теж насмішкувато відповів:

— Для тебе — це геніальний винахід, а для мене — дуже просте діло. Щоб зробити невидиме видимим, слід невидиме пофарбувати. Докумекали?

Ці слова пролунали, як вибух. Так! Просто і геніально!

У Лесика голова таки варить.

— Здорово! — похвалив його Сашко. — Законно придумав! Молодець! От утяв!

— Авжеж, здорово, — сказав я, скривившись, — от тільки чи погодиться Невидимка фарбуватися?

Лесик спокійно відповів:

— А ми його й питати не будемо. Який же це сюрприз, коли він про все знатиме заздалегідь?

— А ти забув, що ми дали йому слово навіть не торкатися до нього?

— А нам і не треба торкатися. Я все обміркував!

— Цікаво, дуже цікаво! — учепився за це я. — А як же ти пофарбуєш, не торкаючись?!

Лесик тільки посміхнувся.

— А ти подумай, — запропонував він. — Може, з трьох разів відгадаєш.

Я подумав, але нічого путнього на думку не спало.

— Здаюся! — мужньо визнав я свою поразку.

Лесик велично поляскав мене по плечу.

— А тепер слухай відповідь на своє запитання: незвичайне я помітив у звичайнісінькому предметі. Ви його бачили мільйон разів. Він і пофарбує Невидимку, не торкаючись до нього. Це — “Ракета”.

— Яка ще ракета? — здивувався Боб.

Тепер Лесик його велично поляскав по плечу:

— Пилосос “Ракета”. А пилосос — це вам і пульверизатор. Я про це вичитав в інструкції. “Ракетою” можна фарбувати стіни, стелю, підлогу, стовбури дерев, паркани і огорожі, меблі і автомобілі. Чому ж не можна пофарбувати Невидимку?

Того ж вечора ми продумали все до дрібниць.

Пилосос “Ракета” є у мене. Фарба є у Боба. У них недавно ремонтували квартиру, і залишилося півкіло жовтої фарби. Боб принесе відро розчиненої фарби, і Юрко на кухні нишком підготує “Ракету” до запуску. А в цей час Лесик відволікатиме Невидимку розмовами про погоду. Сашко принесе з дому батьків фотоапарат, щоб потім зробити груповий знімок “Невидимка і його друзі”

Найважливіше завдання поклали на мене, бо я хазяїн квартири. Коли Юрко непомітно занесе “Ракету” до кімнати і ввімкне шнур у розетку, я вигукну улюблене слово Невидимки: “Еврика!” Це буде сигнал. Хлопці вискочать з кімнати, щоб я їх випадково не пофарбував, і з усієї сили триматимуть вхідні двері. Двері обов’язково слід тримати, бо одразу Невидимка може не зрозуміти сюрпризу і з переляку втече на волю.

От тільки колір фарби… Раптом Невидимці не сподобається жовтий колір? Може, йому більше до смаку зелений чи фіолетовий?

Та Лесик сказав:

— Ну, якщо йому не сподобається, він залізе у ванну, помиється і знову стане невидимим. От і все.

Нарешті настав історичний день. Я не перебільшую. То був справді історичний день, бо саме того дня, власне, закінчилася ця історія.

Боб не підвів. Останнім часом Боб дуже перевиховався. Він приніс повне відро розчиненої фарби. Сашко теж не забув принести заряджений фотоапарат і ще дві котушки запасної плівки. Юрко негайно зачинився у кухні і почав готувати “Ракету” до старту.

Лесик, як ми і домовилися, відволікав увагу Невидимки розмовами про погоду. Він ще звечора напам’ять вивчив прогноз.

— За даними Київського бюро погоди, — неквапливо говорив він, — завтра, тобто сьогодні, по Києву передбачається хмарна погода, без істотних опадів, вночі та вранці слабка ожеледь. Вітер південно-східний, помірний.

— Оце так! — вражено мовив Невидимка, бо на небі не було ані хмаринки і весело гріло сонечко. — Чудеса та й годі!

— Температура вночі, — вперто відволікав його увагу Лесик, — нуль — два градуси морозу, вдень один — два градуси тепла.

— Іде весна, — сказав Невидимка.

— Ще не скрізь весна, — уточнив Лесик. — Вчора о дев’ятій ранку в Нар’ян-Марі було сімнадцять градусів морозу, в Архангельську — п’ятнадцять, у Мурманську — десять, у Москві — три. От на півдні — справжня весна. У Ялті п’ять градусів тепла, в Сочі — дев’ять, у Сухумі — чотирнадцять. А в Ашхабаді — аж двадцять три градуси.

Цієї миті Юрко заніс до кімнати “Ракету” і ввімкнув шнур у розетку. Та зроблено це було до того незграбно, що тільки сліпий не помітив би наших приготувань. На щастя, Невидимка нічого не помічав, але він міг помітити щосекунди. Лесик засичав, мов сало на розжареній сковороді. Але тут я не розгубився.

— Еврика! — вигукнув я і схопив пилосос.

Хлопці вилетіли, наче їх вітром здуло.

Тієї ж миті я рішуче ввімкнув пилосос. Він надсадно заревів і вихлюпнув першу цівку жовто-брудної фарби. Потім на секунду захлинувся, заклекотів, наче прочищав горлянку, і почав безперервно розбризкувати фарбу.

— Що ти робиш? — стривожено запитав Невидимка.

— Спокійно. Не хвилюйтеся, — відповів я, спрямовуючи шланг на всі боки. — Це сюрприз. Зараз я вас трошки пофарбую, і ми всі разом сфотографуємося на згадку.