— Негайно припини це хуліганство! — сердито закричав Невидимка.

Я завагався.

— Якщо вам не сподобається колір фарби, — ще раз спробував я заспокоїти Невидимку, — ви помиєтесь у ванні. От і все!

— Ой-ой-ой! — раптом закричав Невидимка, ніби його фарбували окропом.

Цієї миті грюкнули вхідні двері.

І тут Невидимка замовк. Я вжахано відчув, що сталася якась страшна катастрофа. Невідомо звідки, але я твердо знав, що Невидимки у кімнаті вже нема. Він зник.

Випарувався.

Розтанув.

— Невидимко, де ви? — у розпачі покликав я.

Тишу порушувало тільки зловісне ревище пилососа.

Я очманіло стояв серед кімнати у жовтій калюжі і все ще тримав уже непотрібний шланг пилососа.

“Все пропало, — у відчаї подумав я. — А хто у цьому винен? Лесик винен! Це він з його дурною вигадкою занапастив єдиного у світі Невидимку. Де зараз Невидимка? Невже мерзне на морозі? Знову схопить нежить і почне чхати. Ну, зачекай, Лесику! Ми тобі пику пофарбуємо! Без усякого пилососа пофарбуємо!”

Але тут сталося ще одне страшне лихо. Я почув у коридорі злякані вигуки, а потім у кімнаті з’явився мій батько. А перед собою він гнав гурт полонених — усю мою ланку. Лише мене серед полонених не було. Я і так був тут.

— Так! — грізно сказав батько. — Що це за іграшки? Ви у мене ще дограєтеся!

Він рвучко видер шнур з розетки.

— Що ви тут робили? — запитав він, обводячи гнівним поглядом кімнату.

Батько витер газетою стілець, сів і запалив сигарету.

— Кому спала на думку ця безглузда ідея? — запитав він.

Я глянув на Лесика і побачив, що він вагається, — признаватися йому чи ні.

Нарешті він сказав:

— Мені…

— Ясно, — сказав батько і суворо запитав: — А навіщо ви все це зробили?

Я відчув, що, коли мовчатиму, батько негайно піде купувати ремінь. І, певно, купить найбільший. От я й вирішив, що краще розповісти йому все. Однаково Невидимка безслідно зник, бо його сліди, безумовно, змила фарба. Навіщо ж тепер ховати таємницю?

І я розповів батькові все. Як у нас вдома вперше з’явився Невидимка. Як він чхав і відмовлявся від ліків. Розповів про загибель його лабораторії та втрату енциклопедичних знань. Розповів, як я Невидимку вчив, щоб поновити його знання, і як потім ми його вчили усією ланкою. А потім розповів, як ми вирішили сфотографуватися з Невидимкою на згадку.

Батько слухав з такою цікавістю — аж забув, що у нього досі нема ременя на мене. І головне, він повірив кожному моєму слову.

— Так! — сказав він. — Я тобі, Только, вірю! Тепер я розумію, хто шугонув повз мене, коли я відчинив двері. Це був Невидимка! А я спочатку подумав, що це протяг…

Ми полегшено зітхнули.

Але тут він трохи засмутив нас.

— Ех, ви! — з докором сказав він. — Фарбувати Невидимку — це була безглузда вигадка. Хіба хто з вас погодився б, щоб його фарбували з пульверизатора? Ех, нетямущі у вас голови. Якщо ви вирішили сфотографуватися разом з Невидимкою, треба було робити це простіше.

— Як це — простіше? — запитав Лесик. Він уже заспокоївся і знову знахабнів.

Батько відповів:

— А так. Вам треба було щільно завісити вікна ковдрами, щоб у квартирі стало темно, хоч в око стрель. Тоді ви всі поробилися б невидимими. От у цілковитій темряві вам і слід було фотографуватися.

— Але ж тоді, — зауважив Сашко, — на плівці нічого не було б видно.

— Було б! — запевнив батько. — Все було б видно, якби ви дотямили, що в темряві треба фотографуватися в інфрачервоних променях. Якби ви це зробили, фотокартки вийшли б чіткі, ніби їх робили вдень.

От коли я пожалкував, що не відкрив батькові таємницю раніше. Тепер у нас все було б гаразд.

Ми похнюпилися. А батько подивився на нас і почав заспокоювати.

— А ви, хлопці, не журіться. Невидимка не пропаде. У Києві тисячі шестикласників, і я певен, що кожен охоче навчатиме Невидимку, якщо він звернеться по допомогу.

Так, батько мав рацію. Ех, якби Невидимка вибачив нам і знову потоваришував з нами! Де він знайде собі кращих учителів?

Та батько не дав нам довго сумувати. Він сказав:

— Невидимка Невидимкою, а життя іде. Отже, продовжимо ваші заняття. Першим уроком сьогодні у нас буде урок праці. Тема: прибирання забрудненої кімнати. Бобе, набери у відро теплої води. Только, принеси ганчірки, ти знаєш, де вони. І дивіться, щоб все мені блищало!

Цей розділ — останній. І найкоротший. Бо мені вже майже нема про що писати.

Минуло чотири дні, і наш піонервожатий Іван Чепурний провів збори загону, щоб підбити підсумки третьої чверті, хоч до кінця її залишилося ще аж десять днів.

На зборах виявилося, що наша ланка має такі показники, яких ніяка інша ланка не має. А тут доречно пригадати, що наша ланка повністю не укомплектована і тому їй важче змагатися, ніж іншим ланкам. Це легко підрахувати навіть математично. Завдання для першокласників! Якщо в інших ланках один чоловік вчиться на трійки, то там лише одна десята трієчників. А якщо у нас хтось схопить трійку, то одразу виходить дві десятих або двадцять процентів від загальної кількості. Жах!

Але Іван, як завжди, правильно оцінив наші заслуги. Звертаючись до нас, він одверто сказав:

— Я навіть дивуюся, як це ви примудрилися? Другої такої ланки в усій школі нема. Хіба що у першоклашок. Але у них немає ланок, бо вони не піонери. Подумати тільки, всі як один навчаються на чотири і п’ять! До того ж у ланці аж двадцять процентів відмінників! Пишатися треба такими успіхами. Незаперечними!

Ми сиділи і законно пишалися. Раз треба, значить треба. Не будемо ж ми сперечатися з піонервожатим. Особливо пишався я. Адже двадцять процентів — це я.

— Ех, мені б ваші успіхи! — сказав Іван. А закінчив він свою промову так: — Словом, я хотів би послухати ланкового Усенка.

Тільки-но він це сказав, як з’ясувалося, що голова ради загону Віка Підопригора теж хоче послухати Сашка. І всім іншим одразу закортіло послухати його.

Та Сашко давно був готовий до виступу.

Він піднявся і всім нагадав давню умову:

— Три місяці тому ми домовилися, що яка ланка закінчить третю чверть з найкращими показниками, ту ланку назвуть іменем Юрія Гагаріна. Так-от я й питаю: хто переміг?

Як бачите, промова Сашка була коротка. І хоч він запитав, хто переміг, всім це було ясно без запитань.

— Треба голосувати! — вигукнув Боб. — А то буде пізно! — А щоб його правильно зрозуміли, уточнив: — І так вже засиділись.

Але голосувати нам не довелося, бо виступила Зіна Галаган.

Вона підступно запитала Боба:

— Бобе, якого числа Гагарін здійснив свій героїчний космічний рейс?

Запитала і хитро посміхається. Та цього разу вона схибила.

— 12 квітня… е-е… 1961 року, — досить впевнено відповів Боб і переможно додав: — Він піднявся з космодрому Байконур! Політ тривав 108 історичних хвилин!

Молодець Боб!

— Правильно, — понуро підтвердила Зіна. — От я і пропоную підбити підсумки змагання не сьогодні, а 12 квітня, у гагарінський день.

— Правильно, — погодився Іван. — Треба шанувати видатні дати.

Отак Зіна своїми хитрощами просто з рук вихопила у нас заслужену перемогу.

Але побачите, ніякі хитрощі їй не допоможуть!

Ну, от і все.

Далі я вже не писатиму. От коли ми полетимо на Марс і зустрінемося з марсіянами, я напишу ще одну правдиву історію.

А зараз — кінець.