Звичайно, про цю дивовижну історію я анічогісінько не знав, хоч Толя Сливка був моїм сусідом. Більше того, він частенько приходив до мене, брав купу пригодницьких книжок і ніколи їх не повертав. Оця його негативна риса мені надзвичайно подобалася. Якби не Толя Сливка, книжки давно заповнили б геть усю мою квартиру. Мені навіть спати було б ніде.

І от якось надвечір він зайшов до мене, тицьнув пальцем на порожні книжкові полиці і здивовано зауважив:

— Ого, скільки я у вас книжок узяв!

— Бери ще! — щиро запропонував я.

— Ех, а я жодної книжки не повернув! — раптом зажурився Толя. — Ех, вам же читати тепер нема чого!

Я злякався.

— Невже ти, Толю, хочеш повернути усі мої книжки?

— Ні, не хочу, — втішив мене Толя. — Але щоб ви не вмерли з нудьги, я дещо дам вам почитати. І знаєте що? Свій власний рукопис! Бачте, у мене довгий час жив справжній Невидимка… Що, цікаво? Отож!

Я з хвилюванням розгорнув Толин рукопис. Я читав його і дивувався. Дивувався і читав далі. Я ковтав сторінку за сторінкою і розпачливо хитав головою. Подумати тільки, отут за стіною мешкав єдиний у світі живий Невидимка, а я його так і не бачив! А коли я дізнався, що накоїв Лесик, я аж заскреготав зубами.

— Що ви зробили з Лесиком? — діловито запитав я. — Відбивну котлету?

— Нічого не зробили, — спокійно відповів Толя і розсудливо додав: — Адже кожен з нас міг додуматися пофарбувати Невидимку. Навіть Боб міг. То чому ж ми повинні робити саме з Лесика відбивну котлету?

— А й справді, — змушений був погодитися я.

А Толя згорнув свій рукопис і сказав:

— Ну, як, цікаво? Отож! Завтра я вам знову принесу цю історію. Начитаєтеся досхочу! А то, я бачу, читати вам зовсім нема чого…

А наступного дня я зустрівся на сходах з Толиним батьком.

— Добрий день, Миколо Степановичу, — привітався я.

— День добрий, Юрію Дмитровичу, — привітався він.

— А ви добре тоді повелися! — похвалив його я. — Мало хто з батьків подарував би синові пофарбовану кімнату.

— Яку пофарбовану кімнату? — вирячився на мене Микола Степанович.

— Як яку? — теж здивувався я. — Хіба ви забули, як Толя “Ракетою” фарбував Невидимку? Невже не пам’ятаєте?

— Якого це Невидимку? — остовпів Микола Степанович.

— Як якого? А отого, що довгий час мешкав у вас без прописки!

І тут несподівано Микола Степанович чомусь обурився:

— Ну, знаєте, Юрію Дмитровичу! Якби я вас не поважав… Звести на людину отакий наклеп! А я з вами ще у шахи грав!

— Але ж Толя усю цю історію описав!

— Він у мене ще попише!

І Микола Степанович грюкнув дверима, навіть не попрощавшись зі мною.

Одверто кажучи, я не годен був щось второпати. З одного боку, я беззастережно вірив Толі. Адже він описав свої стосунки 3 Невидимкою з такими подробицями, які переконали б найнедовірливішу людину, а з другого боку — оця загадкова поведінка Миколи Степановича.

Отак я сидів удома і сушив собі голову. Коли це заходить Толя. Я з приємністю спостеріг, що під пахвою він тримає рукопис.

Він похмуро тицьнув пальцем на порожні полиці для книжок і ще похмуріше зауважив:

— Ого, скільки я у вас книжок узяв! Повно місця! Знаєте що? Хай мій рукопис полежить на ваших полицях…

— Як?! — вражено спитав я. — Ти мені довіряєш свій унікальний скарб?

— Авжеж, — сумовито ствердив Толя. — Тато не хоче його й бачити…

— Але чому?

— Він вважає, ніби я його ганьблю перед сусідами. Ніби я звинуватив його у серйозному порушенні паспортного режиму… А ще він сказав, що у нього ременя на мене нема. Ех, ніколи не зрозумієш дорослих! І чому це немає окремої країни для дітей? Хоч би острів нам дали на Тихому океані…

Толя розпачливо махнув рукою і пішов.

А невдовзі до мене завітав Микола Степанович. З шахами!

— Зіграємо? — запитав він.

— Зіграємо! — зголосився я. Хоч яка нестримна у нього вдача, але з сусідами краще жити у злагоді.

А коли рахунок став мало не астрономічним — 45:45, Микола Степанович, ніби між іншим, докинув:

— Так-от про Невидимку… Цієї таємничої особи у нас ніколи не було, нема і вже не буде… Бачте, це Толя вигадав собі гру в Невидимку, щоб йому легше було вчитися… Зробив собі з навчання іграшку! Цілу фантастичну повість написав! Несерйозно, знаєте…

Ця звістка мене так приголомшила, що рахунок негайно виріс до 46:45 на користь Миколи Степановича. Поки я здивовано кліпав очима, він поставив мені дитячий мат.

— Дозвольте з вами не погодитися, — чемно зазначив я. — Жив у вас Невидимка! І, знаєте, певно досі живе… — Микола Степанович втупився в мене, а я тим часом безкарно громив його королівський фланг. — У Толі є хороша мрія — полетіти на Марс, полетіти на інші планети. Вам шах!.. Він мріє про чудові винаходи, які служитимуть людям. Запевняю вас, Миколо Степановичу, живе у вас в хаті Невидимка, хороший і незрадливий друг вашого сина. Навіщо ж його виганяти? Знаєте, виховання — це вам не іграшки… Вам мат, шановний!

Микола Степанович подивився на дошку і погодився:

— Маєте рацію… Знаєте що, я, мабуть, заберу у вас рукописи, бо мій Только сидить там темний, як ніч…

Він підморгнув мені і додав:

— Хай живе Невидимка!

Ось яка дивовижна пригода сталась у нашому домі. Але у мене ще є до вас запитання. До хлопців і дівчат.

А чи не живе й у вас Невидимка?

Літак ледь одірвався од бетонної смуги, як Миколу охопило дивне почуття. Усе його тіло ніби втратило вагу і забриніло якоюсь легкою незвичайною радістю. “Мабуть, це радість птаха, — подумав він, — володаря безмежжя простору…” А повітряний лайнер стрімко здіймався до Сонця.

Це був перший день Миколиної відпустки. І вранці було навіть якось дивно, що не треба втискатися в переповнений вагон метро, поспішаючи до інституту, не треба порпатися в архіві, нишпорити по полицях інститутської бібліотеки, шукаючи хоч якихось аргументів з відомих або маловідомих джерел для своєї, за визначенням його наукового керівника професора Бородая, “геть химерної” гіпотези.

Бездумно, завченими рухами прибрав ліжко, ранкову гімнастику робив якось повільно, не з тією похапливою енергійністю, як, скажімо, вчора, бо ж нікуди було поспішати.

Раптом у двері подзвонили.

— Хто? — запитав він.

— Телеграма! — гукнув за дверима чоловічий голос.

Телеграма виявилася від його друга шкільних років Сергія Ткачука. Цей кримський чаклун, як завжди, сипав загадками: “Сідай на літак. Є нагода відкоркувати пляшку шампанського. Сергій”. Та для Миколи її зміст не становив таємниці. “Мабуть, Сергій таки домігся свого, і біовізор діє”, — щиро зрадів Микола.

Отож мерщій на аеродром! Квитка нема? А навіщо тоді людині мозок і всіляка там боєздатність?

…І ось він уже летить до друга. На Сергія теж чекає сюрприз, приготовлений уже давненько, — старовинна наукова праця про неможливість передачі думок на відстані. Безумовно, такий дарунок спочатку друга роздратує, та потім він почне з тієї праці донесхочу глузувати. І буде добре. І буде весело! І буде щиро, як і ведеться у старих друзяк!..

— А здорово ви придумали! — раптом почув він захоплений дитячий голос.

Микола озирнувся. Ліворуч сидів хлопчина років дванадцяти і, як кажуть, їв Миколу очима. Здавалося, від радості він от-от почне стрибати.

До цього Микола зовсім не звертав уваги на пасажирів. У салоні були створені всі умови для відпочинку. Можна було відкинутися на спинку крісла, насунути козирок і спокійно дрімати під його захистом. Микола дивився собі в ілюмінатор, його не вабила навіть програма кольорового телевізора, що яскраво поблимував над входом до кабіни пілотів.