Високо- високо залетіло вгору в дні свої останні бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:

- «Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе…»

Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані…

Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.

Нарядили, несуть.

Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двір.

В дворі - ні лялечки; двері в попівські кімнати позамикані, віконниці позачинені.

Поставили мари під кленами.

Мов вітром холодним подуло по людях - чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колючег

- Ламайте двері, чого там…

З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:

- Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.

Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:

- Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?…

Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда,злякана:

- Батюшки немає вдома.

Загули, заревли:

- Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?

Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар, рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.

Знову вибігла:

- Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.

Андрій встав і урочисто підійшов до труни. Одкашлявся, обвів усіх очима. Кругом пішло:

- Тихше, тихше!…

Кидав, як каміннями:

- Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…

Промова до людей - це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли… стояли, як скеля німа……Хтось подав голос:

- На коліна!

Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.

- Тепер - додому! Всі до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрій.

Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї - ні духу.

Впала залізна тиша… Все поніміло, покам'яніло…

Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.