Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.

«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» — вперто питав я себе.

«Закопав би в землю».

«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скільки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».

«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому підземеллі костьолу».

«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» — не відступав я.

«У палаці — в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».

«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що переможна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу заходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі. Сховав би там частину скарбів — картини, бо вони найшвидше псуються. А решту сховав би в такому місці, де, може, картини й не збереглися б, але інші речі, наприклад старовинна зброя, могли б лежати багато років».

Далі я міркував так:

«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спроможний сам сховати свої скарби, тож скористався послугами довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було сховати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й челяді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».

«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»

«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».

«Чому саме Габрищак?»

«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив сховати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісових криївках, які знав тільки лісничий.

А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»

Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого липневого пополудня. Ці думки не дуже мене Й непокоїли. Тихо, одноманітно шумів ліс, мені було тепло й приємно в моєму затишному таборі край яру.

Я заснув.