Мене збудили людські голоси, що ніби звучали просто наді мною. Я зірвався на ноги, та виявилося, що це жінки збирають у лісі ягоди. Їхні голоси, підсилені лісовою луною, виразно долинали до мене.

Я не збирався ховати від людського ока ані свого намету, ані самого себе. Жінки вийшли в яр, побачили намет і цікаво глянули на мене. Тихенько про щось перемовившись, вони подалися до лісу. Потім яром проїхала невеличка хура, навантажена дровами. Візник дивився на мене, а я лежав на матраці і їв скибку хліба.

Незабаром я знову почув у лісі чиїсь голоси. З-за дерев вийшла худорлява дівчина років двадцяти чотирьох, але кумедні кіски надавали її обличчю дивного виразу. Вона йшла замислившись, іноді нахилялася, зривала маленькі голубі квітки і в'язала з них букетик. Тих квіток найбільше росло по схилах яру, і дівчина поволі підіймалася схилом до мого намету. А що йшла вона, збираючи квіти, то весь час не підводила голови й побачила мене тільки тоді, як мало не ступила на мій матрац.

— Добридень! — привіталася вона, трохи налякана.

— Добрий день, пані, — ввічливо відповів я і додав, аби вона переборола свій переляк: — Які гарні квіти!

Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного страховища.

— Я впізнала вас, — мовила дівчина. — Ви жили біля нашого табору.

«А це, певне, студентка», — вирішив я.

— Чому ви перейшли сюди? — спитала вона.

— Люблю самотність. Уникаю людей, бо хочу сам на сам розмовляти з природою.

Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.

— Ви, певне, романтик.

— Авжеж.

— Романтизм тепер не модний, — зітхнула вона. — Більшість людей сміється з романтиків.

— Це несправедливо.

— Я теж вважаю, що це несправедливо, — погодилася вона.

Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. — Ви любите квіти? — спитала вона.

— Дуже люблю. Як кожний романтик.

— То я дарую вам оцей букетик.

І вона подала мені букет блакитних квітів. Я взяв їх усміхаючись, гречно вклонився і запропонував їй місце на гумовому матраці. Дівчина подякувала й сіла з краєчку.

Тим часом у лісі раз у раз лунали вигуки: «За-ліч-ко… За-ліч-ко…1 »

— То мене кличуть мої товариші, — пояснила дівчина.

— Вас звати Залічка? Дівчина зашарілася.

— Ні. Це моє прізвисько. Хіба ви не помітили, що я надзвичайно худа?

Я заперечливо похитав головою:

— На мою думку, ви не така вже й худа.

— Але ж так вважають мої товариші. Кажуть, що через худорбу мене можна вважати тільки авансом, натяком на дівчину.

— Гм, — пробурмотів я, аж прикусивши губи, щоб не зареготати.

— А вам я не здаюся надзвичайно худою?

— Та ні, ви тільки худорлява.

— Справді? — радісно вигукнула вона. — Ви вважаєте, що я не надзвичайно худа, а тільки худорлява?

— Звісно. І варто пригадати, що багато дівчат і жінок навмисно дотримуються дієти, аби стати худорлявими.

— Еге ж, еге ж, — гаряче підхопила вона. — Багато жінок навмисно худіють. А я худорлява від природи. Це непогано, правда? Тільки не всі хлопці здатні це оцінити.

— Авжеж, мало є справжніх знавців, — ввічливо підтакнув я.

Та, признатися, коли я краще придивився до дівчини, то побачив, що вона справді худюща. Ноги в неї були як патички, руки теж. Довга шия, довгасте обличчя з тонким довгим носом. Якби в неї не було вже прізвиська Залічка, я б прозвав би її панною Патичкою.

Тепер Залічку зацікавив «сам».

— Це ваш автомобіль? — посміхаючись спитала вона.

— Я не знаю, чи можна назвати це автомобілем.

— Тоді що ж воно таке?

— Це тільки натяк на автомобіль. Гадаю, що по якімсь часі з нього вийде гарний кадилак.

Вона зареготала й заплескала в долоні.

— Ви таки справді романтик. А чи покатаєте мене? — Залюбки.

На тому розмова урвалась, і, щоб підтримати її, я спитав:

— Ви не боїтеся ходити лісом?

— Боятись? А чого? — здивувалася Залічка.

— Розбійників. Браконьєрів.

— У цьому лісі є розбійники? — зраділа вона.

— У кожному справжньому лісі є розбійники, — переконливо відказав я. — Сьогодні ми разом з гарцерами знайшли в лісі застрелену сарну. Тут вештаються браконьєри, треба їх стерегтися.

— Ой, який ви романтичний, — вигукнула дівчина. Нараз вона зірвалася на ноги і схопила мене за голову.

— Не виривайтеся, — наказала дівчина, — мені треба роздивитися вашу голову. Коли я вас побачила, то вирішила, що ви нордієць. І волосся у вас біляве, й очі блакитні. Але тепер я бачу, що ви суміш з лапландцем. Так, так, ви належите до короткоголових!

З цими словами вона занурила пальці мені в чуб і ретельно обмацала голову.

— Субнордієць. Так, ви субнордієць, — рішуче проголосила вона.

З глибини яру почулися голоси:

— Залічко! Гляньте, що Залічка виробляє! Тримає якогось типа за голову…

Я вивернувся з рук дівчини і глянув у яр. Там стояв невеликий гурт молодих антропологів.

Залічка зашарілась, а знизу гукали до неї:

— Ой, Залічко, не тягни в ліс молодих панів. Залічко, не чіпай їх…

Засоромлена Залічка обсмикнула кофту на своїх запа-лих грудях, поправила кіски і ніяково вклонилася мені, наче інститутка.

— Мої колеги просто нестерпні, — сказала вона. — Не звертайте на них ніякісінької уваги.

Потім додала:

— Я вже піду. До побачення!

Вона збігла стрімким схилом униз. Молоді антропологи ще трохи посміялись, і невдовзі весь гурт зник у лісі.

Знову я лишився сам біля намету і аж до темряви читав книжку. Настала ніч, напрочуд тиха, спокійна. В таку ніч, здається, можна почути тріск гілки навіть на відстані кільканадцяти метрів.