Поки не зійшов місяць, яр і навколишній ліс спочивали в густому мороці. Я сидів на матраці й дивився в цей морок, прислухаючись до нічних звуків. А коли похолоднішало, я чкурнув у свій затишний намет. Накрившись ковдрою, я думав:

«Сьогодні, мабуть, він ще не прийде. Ще рано йому з являтися, адже він не знає, що я поставив свого намета саме в цьому місці. Він прийде тоді, коли зацікавиться мною і коли моє перебування тут видасться йому підозрілим. Може, станеться це навіть завтра чи позавтра, а може й за тиждень… Я навіть не знаю, який він на вигляд. Може, то не він , а вони ?

З'явиться він у мене вдень чи вночі? Скрадатиметься чи прийде відкрито?

Може, він не скрадатиметься, а прийде справді відкрито під якимсь приводом і почне зі мною розмовляти так, як це зробила Залічка?

Чи я збагну, що то він ? Чи зможу роздивитися не тільки й о г о, але й небезпеку, що підкрадається разом з ним ?

Може, то буде не він , і не вони , а вона ?

А якщо взагалі ніхто не прийде? Може, він такий упевнений у собі, що моя особа не видасться йому підозрілою, і він взагалі не зверне на мене уваги?..»

За наметом щось зашаруділо. Шелест повторився трохи далі, а тоді знову ближче.

Я відкинув ковдру і схопив довгого кухонного ножа, яким краяв хліб. Це була моя єдина зброя.

Підвівшись на ліктях, я затамував віддих і прислухався.

Навколо намету був ліс і темрява, вже трохи розсіяна місячним сяйвом.

Тиша. Я чую тільки калатання власного серця.

«Може, це вже прийшов він ? Сховався поблизу мого намету? — гарячково міркував я. — Необачно було з мого боку ставити намет у такому глухому місці. Ніхто ж не почує, як кликатиму на поміч».

Тиша…

Я обережно підсунувся до целулоїдного віконця. Крутий схил яру був оповитий нічним мороком. Там ніщо не рухалося. Може, шелест мені тільки причувся?

Раптом стіну намету щось легенько смикнуло. Мені здалося, що хтось голосно дихав, причаївшись поряд. Ось тріснула гілка, але вже трохи далі. Стіна намету знову була нерухома.

Обережно підійшовши до дверей, я безгучно розсунув замок-«блискавку» і визирнув надвір.

Біля намету замиготіли дві пари фосфоричних очей. Почулося тихе зловісне гарчання.

Собаки! Дві величезні німецькі вівчарки втупилися в мене, стоячи щонайбільше за п'ять кроків од намету. Вони дивилися з ненавистю, в цьому мене переконали їхні блискучі очі, вишкірені ікла й глухе гарчання.

Я стояв, конвульсивно тримаючи в руці кухонного ножа, і чекав, що пси кинуться на мене. Ми мовчки дивилися: я — стоячи в розчинених дверях намету, а вони — навпроти мене, тут же, край яру.

Нараз пси причаїлися, мабуть, для стрибка. Тепер вони гарчали голосно й люто. «Зараз кинуться на мене», — подумав я, стискаючи ножа. Однак пси лягли на землю, поклавши морди на передні лапи. Вони не зводили з мене очей і весь час гарчали.

Я озирнувся. Адже десь поблизу повинен бути хазяїн цих собак.

Обережно ступив уперед. Пси підвели голови й загарчали дужче. Тоді я тихо й мелодійно свиснув. Тварини схилили голови, прислухаючись до мого посвисту. Нараз один пес зірвався на ноги і, гавкаючи на мене, почав кружляти навколо намету.

У лісі хтось владно засвистів, і собаки кинулися в хащі.

«Отже, з ними була людина?» — подумав я.

Пси зникли в лісі безгучно, як духи. Запала тиша, і здавалося, що все це тільки примарилося мені.

Але спати я вже не міг. Не мав мужності лягти в наметі. «Хтозна, чи не кружляє той чоловік із псами десь поблизу? Чого він сюди прийшов? Чи, бува, не стежити за мною? Ні, мабуть, не це він мав на думці, коли відпустив собак. Може, хотів мене тільки налякати? А якщо так, то це, певне, він ?»

Сівши на траву, я закурив цигарку і просидів так з годину, а то й більше. Щоб не змерзнути, я приніс з намету ковдру і вкрився.

Ніч тяглася страшенно довго. Ліс уночі гомінкіший, либонь, ніж удень. В кущах без упину щось шаруділо, в траві весь час шелестіло, а високо, в верховітті, іноді тріскотіло. Коли-не-коли щось тупотіло, пищало, падало. І ніяк не можна було збагнути — чи то шарудить якась звірина, чи скрадається лісом людина; впала з дерева шишка, чи хтось спіткнувся об коріння?

Спершу я пильно прислухався до всіх лісових звуків. Зрештою мене почав змагати сон, але я так і не наважився лягти в наметі. Раз у раз мою увагу привертав несподіваний шурхіт або тріск гілки. Загорнувшись у ковдру, я сидів навпочіпки на траві, заплющив очі й майже спав.

Мабуть, я все-таки заснув на якусь мить. Збудив мене гуркіт, що сполохав нічну тишу. Я широко розплющив очі і мало не впав з подиву. Мені здалося, що я іще сплю.

…З того боку, де стояв на роздоріжжі дерев'яний хрест, яром їхав чорний автомобіль з погашеними фарами. Це був новітній чорний лімузин, його мотор працював майже нечутно і, якби я лежав у наметі, то, можливо, взагалі не збагнув би, що їде машина. М'яко погойдуючись на вибоях лісової дороги, вона повільно посувалася, схожа на великого чорного птаха із зв'язаними крильми.

Було надто темно, щоб побачити, хто вів машину і чи є в ній, крім водія, ще люди. Та поки я отямився від подиву, чорний лімузин зник за закрутом яру…

Невдовзі я побачив його знову. Мабуть, водій нарешті зорієнтувався, що дорога веде тільки до узлісся. Він повернув і, ввімкнувши фари, їхав тепер куди швидше, немов надолужував згаяний час. Увесь яр був осяяний світлом потужних фар, воно засліпило й мене.

Машина зникла там, звідки й з'явилася — в пащі яру. Ще якийсь час я бачив, як миготіло світло фар серед стовбурів дерев, та незабаром усе оповила нічна темрява.

«Звідки взялася тут машина? — дивувався я. — Чого вона кружляє лісовим бездоріжжям? Водій зблудив чи заїхав сюди навмисне?»

Я глянув на годинника: була третя година ночі. Вже скоро розвидниться, липневий день починається рано.

Я пішов у намет і ліг спати. Свідомість, що за якусь годину світатиме, надала мені відваги, я одразу заснув і прокинувся допіру о десятій ранку. Поснідавши, згорнув намет і поклав його до «сама».

«Прощавай, яре, прощавайте, нічні жахи, — подумав я, сідаючи за кермо своєї чудернацької машини. — Надалі я хочу спати спокійно, нічого не лякаючись».