У час описуваних нами подій у домі Вейтона, окрім його самого, його дружини і двох шуряків, жила також секретарка Френсіса, Гертруда Веймар. Ходили плітки про роман між Френсісом і Гертрудою, але це не підтверджувалося ніякими доказами. В конторі Чезлі Гертруда працювала вже рік. Контора містилася в тому самому будинку, який Френсіс поділяв з сестрою і швагром, і мала тільки окремий вхід на протилежному боці дому, отож Гертруда жила в одній з кімнат вілли і ось уже рік була ніби членом сім'ї Вейтона, столуючись разом з ними і часто складаючи товариство Матільді. Челядь складалася з восьми осіб: на кухні старе подружжя Рамдомів, які служили у Вейтона з часу його одруження, чотири покоївки, типові массачусетські дівчата, міцнотілі, зграбні блондинки з рудуватим одливом волосся; камердинер Карлтон, щирий англієць із застиглою на обличчі гримасою погордливої пошани до всього американського, а також старий Джерріс, портьє і сторож, найнятий п'ять років тому. Він повинен був не лише охороняти браму, що було зайвим, а й підсобляти в найважчих домашніх роботах, проте як покоївки, так і старі Рамдоми навчилися обходитися без нього, оскільки дочекатися од нього допомоги було нелегко. Більшу частину дня мовчазний Джерріс тинявся по дому, безперервно курячи, і здавалося, що він про все знає куди більше, ніж хтось інший.

Звичайно, домівники Вейтона та його знайомі були допитані і мусили розповісти багато подробиць із свого життя. Так, скажімо, випливло, що Гертруда Веймар доводилася раніше дружиною Джону Френзену, який позичав Вейтонові гроші на створення трупи і який, бувши мільйонером, удавав з себе бідняка з робітничого кварталу Бостона. Розлучився Френзен два роки тому, коли він, за його словами, зрозумів, що Гертруда вийшла за нього лише через гроші. В домі Вейтона про ці давні сімейні стосунки не знали, і вона благала капітана Сандера, який вів перший допит, нікому про це не згадувати. Сандер поки що пообіцяв їй це. Виявилося також, що це Гертруда порадила Вейтону звернутися до Фрезена за позичкою, і актор послухався її. Фрезен дав гроші, не відаючи, що до цієї справи доклала рук його колишня дружина.

Усім цим особам довелося написати великими літерами текст анонімок, надісланих Вейтонові. Цієї долі не уникли також і Генрієта Байм та Марта Сомерсет. Тепер ці аркушики вивчав досвідчений графолог. Отож поліція, хоча не дуже зважала на листи з погрозами, провела протягом двох днів цілу низку слідчих заходів. Узято також відбитки пальців тих осіб, щоб порівняти їх з можливими відбитками на листах, одержуваних Вейтоном. Увесь цей матеріал потрапив до лабораторій поліційного управління разом зі зразками паперу, на якому було написано листи. Вейтона стерегли вдень і вночі, не спускаючи з нього ока. Добратися до нього було незвичайно важко.

Над усім цим матеріалом після безсонної ночі, проведеній у домі Вейтона, восьмого листопада зранку працював Артур Джеллін у похмурому, холодному і темнуватому кабінеті на Сейморі-стріт.

Поліцейським Артур Джеллін не був і навіть не зумів би при всьому своєму бажанні ним стати. В цьому йому перешкоджала його вроджена несміливість, що лежала біля джерел усіх його життєвих невдач. Зате він був видатним теоретиком у найширшому значенні цього слова. Він любив говорити, що логіка — це закон абсолютний, ще абсолютніший від закону тяжіння. Закон тяжіння має один виняток: він нечинний у вакуумі, зате логіка діє і там. Навчаючись на другому курсі медичного інституту, він завдяки логічній дедукції вигадав новий хірургічний затискач для операції у черевній порожнині. Цей мініатюрний, але геніальний винахід одразу ж знайшов своє застосування, і тепер його названо за іменем професора хірургії, якому з великим пієтетом Джеллін показав свій малюнок.

Цей архіваріус центрального поліційного управління знайшов за своїм письмовим столом, не ведучи сам допитів свідків, розгадку двох моторошних убивств, підказавши вчасно свою думку, єдино слушну, тобто логічну, кому треба. Капітан Сандер добре знав про таланти Джелліна і навіть користався з них, але як практик він розумів, що Артур не той, кого можна було кинути у вир слідчої роботи. При всіх своїх здібностях до логічного мислення Джеллін розгубився б в елементарному веденні слідства і не знав би, наприклад, як учинити, якби якийсь портьє відмовився дати потрібну інформацію.

Коли того ранку, близько одинадцятої, Артур Джеллін зажадав з ним розмови у справі Вейтона, капітан Сандер зустрів його вельми привітно. Перепросивши за те, що він дозволяє собі забирати дорогоцінний час капітана, Джеллін перейшов до суті.

— Ця справа, пане капітан, мені цікава тим, що в ній діє залізна логіка, навіть якщо потім виявиться, що це тільки немудрий жарт. От я й хотів би, як би це сказати, якщо ви, звичайно, не проти, брати активнішу участь у слідстві, а не тільки, як я робив це досі, підшивати в архіві звіти й рапорти допитів…

Капітан Сандер тільки рукою махнув, оскільки на нього саме напав один з його частих, особливо вранці, приступів кашлю, але по хвилі одповів:

— Послухайте-но, Джеллін… Якби можна, я б доручив вам вести слідство… але оскільки це завдання покладено на мене, я не можу такої можливості навіть допустити… Ми можемо зробити так: до десятого листопада ви можете робити все, що визнаєте за потрібне, щоб прояснити цю справу, ви маєте право вести дізнання і допит. Даю вам цілковиту волю. Якщо до десятого ви нічого не викриєте, то я перебираю слідство в свої руки… — Він замовк на мить, потім, дивлячись Джелліну прямо в очі, додав: — У мене ще дві умови. По-перше, ви постійно діятимете від мого імені, як мій повноважний представник, а по-друге, я вам додаю для компанії сержанта Метчі. Ви будете мозком, а він рукою, оскільки, даруйте мені, я сумніваюся щодо вашої фізичної сили…

— Пане капітан, — сказав Джеллін уриваним од зворушення голосом, — не знаю, як вам і дякувати…

— Гаразд, гаразд… А тепер ідіть, бо в мене багато роботи… Ага, хвилинку… — додав він, коли Артур уже рушив до виходу. — І ще дві умови: без мого дозволу нікого не арештовувати і кожні дванадцять годин доповідати мені про хід слідства. Це все, можете йти.

Артур Джеллін вийшов з капітанового кабінету зовсім одмінений. Своїх почуттів він ніколи не виказував, але про стан його душі досить красномовно свідчили його очі. До Сандера він прийшов з якимись маленькими надіями, але такий успіх йому не міг примаритись навіть уві сні. Виявлена йому довіра окрилила його. Побачивши, як до його кімнати перевальцем, мов колишній моряк, входить посланий від капітана сержант Метчі, він привітав його дуже сердечно.

— Дорогий Метчі, нарешті ми разом працюватимемо! От побачите, чого ми досягнемо, — і він майже обняв його, як дівчину.

Метчі, до такого вияву почуттів не привчений, поправив краватку, яка постійно з'їжджала, і з цікавістю подивився на Джелліна. На противагу до Артура, він був маленький і товстий, але при уважному розгляді можна було дійти до висновку, що обидва вони створені, щоб доповнювати один одного.

— То яка моя робота? — спитав Метчі, який не любив марнувати часу.

— Нічого особливого, нічого непосильного, — відповів скоромовкою Джеллін. — Ви зараз підете до Вейтонів й проведете там цілий день, до дев'ятої вечора, пильнуючи за всім довколишнім, але нікому на очі не потрапляючи. О пів на десяту зустрічаємось у мене вдома, і ви дасте мені повний звіт. Ви справу Вейтона знаєте?

— Якнайдокладніше.

Джеллін подякував йому, але Метчі пішов, як завжди, не попрощавшись. Навряд щоб міг цілком оцінити, яку симпатію йому виказували.

Через п'ять хвилин, тримаючи під пахвою течку з цінними документами, Джеллін вийшов з кабінету. Поводився він так, як щодня, тобто добрався з роботи додому звичною дорогою, витративши на це, можливо, трохи менше часу. Вдома він ліг передрімати, попросивши дружину розбудити його о дев'ятій вечора, а сина дотримуватися до того часу тиші. Прохання його було виконано скрупульозно.

О дев'ятій вечора дружина розбудила Артура, тихо шепнувши йому на вухо, що пора вставати, а син подав йому халат, щоб він міг піти до ванної, сказавши: «Будь ласка, одягни, тату».