Коли відпочилий і викупаний Джеллін закінчив одягатися, йому сказали, що прийшов Метчі. Обидва посідали якнайзручніше, і сержант уже готувався почати звіт, коли Джеллін ввічливо його спинив.

— Дозвольте, пане Метчі, задавати вам питання. Так мені легше відтворити події. Так ось… передусім, що робив Вейтон?

Метчі стенув плечима.

— Нічого. Пролежав цілий день на канапі. Нарікав на головний біль і просив два чи три рази дати йому порошки. Потім кілька годин спав, але з перервами, оскільки досить було грюкнути якимсь дверям або протупати десь крокам, як він прокидався. Проглянув газети… Прочитавши в «Івнінг Бостон» заголовок «Справа Вейтона», розсміявся. Розкладав пасьянс. З вітальні виходив лише один раз, щоб помитися і переодягтися.

— Чудово, Метчі, дякую. Тепер розкажіть мені, будь ласка, про Гертруду Веймар, — сказав Джеллін, який слухав дуже уважно і водночас спопеляв поглядом сина, котрий наважився ввійти в кімнату.

— Про Гертруду Веймар? — перепитав здивований Метчі. — Я бачив її лише раз, коли вона розмовляла в коридорі з Фрекенсом Чезлі. Вони стояли недалеко од вітальні, в якій був Вейтон, але, помітивши, що вони не самі, урвали розмову. Це все.

— А пані Вейтон? — спитав Джеллін.

— Ах, ця? У неї вийшла страшенна сварка з чоловіком за сніданком: Вейтон хотів їсти тільки консерви і пити мінеральну, оскільки вбив собі в голову, що його збираються отруїти. Це зовсім вивело з рівноваги його дружину. Вона заявила йому, що їй хотілося б замордувати його, та тільки не згодна через нього сидіти бодай один день у в'язниці. Потім вона розплакалася, сказавши, що це так він одплачує їй за всю любов, за те все, що вона для нього зробила: підозрює її в намірі убити його. Сцена, як у кіно. Я просто розважався.

Артур задумався на кілька хвилин, піднявши очі до стелі, ніби шукаючи там натхнення. Метчі стежив за ним зацікавлено.

— Гаразд. А двоє Чезлі? — спитав Джеллін, вертаючись на землю.

Метчі закурив.

— Близько п'ятої я пішов до них у контору. Обидва працювали над якимсь кресленням, а Гертруда Веймар друкувала на машинці. Нічого особливого. О восьмій вони прийшли на вечерю, принісши Вейтонові газети. Матільда хотіла не дати йому читати їх, але Вейтон випередив її, вириваючи одну газету з рук Альберта. На лихо, один із заголовків звучав так: «Через чотири дні Філіпа Вейтона буде вбито».

— І що на те Вейтон?

— Він зомлів. Довелося-викликати лікаря, — проказав поважно Метчі.

Артур потер рукою губи, подивився хвилинку вгору, а потім спитав:

— А інші як?

— Усі почувають себе добре, — відповів іронічно Метчі. — Кухарі готують, покоївки прибирають і подають, камердинер задирає носа, портьє курить.

— Добре, дуже добре, — промовив Джеллін. — Я вам справді вельми вдячний за цей опис подій. Дещо вже вимальовується. Незрозумілою для мене залишається лише одна річ, але, може, завтра з'ясується і це… А тепер я хочу вас попросити про велику послугу, навіть дві… Даруйте вже мені…

— З дорогою душею, ви тільки, будь ласка, скажіть, — відгукнувся одразу Метчі.

— Я візьмуся тут за одну справу, а ви тим часом дайте потрібні розпорядження, щоб за тими, кого я зараз назву, пильно стежили завтра вранці аж до полудня. Говорячи ясніше, я хотів би знати, хто з них піде кинути листа або ж доручить комусь це зробити. Ось тоді й доведеться затримати того, хто вкидатиме листа…

— Зрозуміло, — відкарбував Метчі. — То, значить, ви гадаєте, що вони й надалі розважатимуться писанням цих ідіотичних анонімок?

— Хтозна, Метчі,— відповів стримано Джеллін, — Або боюся, що без цього не обійдеться…

— Гаразд… А тепер назвіть імена цих осіб.

— Записуйте. Матільда Чезлі, її двоє братів, Гертруда Веймар, уся Вейтонова челядь, а також… а також… — Джеллін почав копатися в своєму записнику. — Джон Френзен, Генрієта Бейм, Марта Сомерсет, Макх'ю… і це все.

Закінчивши писати, Метчі поклав аркуш до кишені і сказав з удаваною серйозністю:

— А може, мені записати і прізвище капітана Сандера? Від нього можна чекати будь-якого сюрпризу, правда, пане Джеллін?

Артур, наділений почуттям гумору, щиро зареготав.

— Браво, браво, Метчі. Я справді тішуся нашим співробітництвом. Хочу вас попросити ще про одне… Не хотів би вас надто експлуатувати, але будьте опівночі перед пивним баром Клей 3…

Метчі без зайвих слів кивнув головою і пішов, бурмочучи собі під ніс: «Опівночі…»

Близько десятої Джеллін зібрав свої папери і сховався в кімнаті, гучно охрещеній кабінетом, але насправді їдальні, чиї стіни прикрашали полиці з книжками. Один стіл служив для писання, на другому їли. Лимонові фіранки на вікнах хвилювалися під поривами леготу, безсилого розвіяти туман. Джеллін відслонив одну штору і визирнув надвір, за вікном у млі рухалися не люди, а якісь невиразні тіні. Хазяїн підійшов до полиць з книжками, прочитав кілька назв, пройшовся кілька разів по кімнаті, заклавши руки за спиною, і врешті спинився, утупившись очима у стелю. Через кілька хвилин він сів за стіл, узяв кілька аркушів білого паперу й заходився писати.

«Капітанові Столену Сандеру від Артура Джелліна

СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ № 1

Слідство у справі Вейтона проходить за встановленим порядком. Одначе досі не вдалося викрити нічого нового. На думку нижчепідписаного, найголовніше не виявлення автора анонімок, а зрозуміння, з якою метою вони посилаються. Іншими словами} треба з'ясувати, хто зацікавлений у тому, щоб погрожувати Вейтонові смертю. У перший момент можна було подумати, що анонімник хоче змусити Вейтона сидіти удома, занедбавши роботу. В цьому разі листи міг би писати суперник — інший актор, здатний скористатися зникненням Вейтона зі сцени. Але нині Вейтон ніде не грає І не веде ніяких переговорів для одержання нової ролі.

Гідне відзначення, що Вейтон, посаджений під замок і під сувору охорону, не може загинути від руки чужого. Іншими словами, якщо анонімник не хтось із числа домашніх, то він не збирається вбити Вейтона насправді, оскільки добре усвідомлює, що через розголос, викликаний посланими анонімками, практично це стало неможливо. Якщо ж у гру замішаний хтось із домашніх, тоді погрози справжні. Але в такому разі залишилася б незрозумілою історія з листами, оскільки гаданий убивця не має жодних логічних мотивів повідомляти жертву про свої наміри.

Як випливає з написаного вище, якщо сприймати погрози серйозно, то їхнього автора треба шукати скоріше в домі Вейтона, ніж поза домом. Тільки особа з найближчого оточення актора може бути певна, що, незважаючи на підняту тривогу, вона зможе вчинити вбивство.

Артур Джеллін».

З притаманною йому точністю Джеллін написав наприкінці рапорту: «Складено о 22.30, передано до центрального поліційного управління о 23-й годині». Потім вклав аркуші в конверт і вийшов з дому. Точно о 23-й годині він вручив рапорт секретареві капітана Сандера і швидко покинув будинок поліційного управління.

Густий туман усе ще сповивав місто. Проте це не тільки не заважало, а радше допомагало Артурові думати. До зустрічі з Метчі залишалася ще година, і Джеллін хотів скористатися кожною вільною хвилиною. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22.

Ця вуличка містилася на далекій окраїні Бостона. На кілометровій відстані тягнулася серія маленьких, стандартних, убогих будиночків, де мешкали робітники. Об одинадцятій вечора ніхто вже не ходив тут по вулиці, а скупе її освітлення тепер іще приглушував туман.

Джеллін вийшов з таксі, наказав водієві почекати і піднявся сходами, що вели до дверей дому під номером 22.

У тісному під'їзді витер сірника, щоб прочитати на дощечці прізвища пожильців. Того, кого шукав, знайшов він одразу й натиснув дзвінок, виведений біля прізвища. Скоро двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік.

Що ваша ласка? — спитав він якимось писклявим і водночас лагідним голосом.

— Даруйте мені,— сказав збентежений Джеллін. — Я з центрального управління поліції… ось моє посвідчення… Я прийшов про дещо довідатись у вас.