— А крім жартів?

— Не знаю.

— Наскільки нам відомо, науку ви не зовсім полюбляли, хоч і намагалися займатися нею, — сказав Осей.

— Звідки такі дані? — здивувався Євген.

— Але ж це так, — похопився Осей. — Наукою вас змусили зайнятися обставини?

— Мабуть, що так. Правду кажучи…

— Не будемо про це, — втрутився Гарт. — Все те залишилося там, у минулому. Давайте краще подумаємо, чим би ви хотіли зайнятися тепер. Що вам подобається по-справжньому?

— Не знаю, — розгубився Євген. — Не знаю. Я ніколи над цим не задумувався.

— Невже ви прожили двадцять п’ять років, так ніколи й не замислившись над самим собою? Невже ви не розмірковували над тим, навіщо ви живете? Адже кожна людина мусить жити, здійснюючи свою заповітну мрію, свою мету?

— Правду кажучи, ні. Народився і жив. Як усі.

— Отакої! І ви не задумувалися, що вам потрібно особисто як людині?

— Особисто мені? У тому моєму першому житті я це усвідомлював чітко. Щонайменше — трьохкімнатну квартиру, автомобіль, гараж, гарну посаду… Та не завжди виходить так, як хочеться. Я тому приклад…

Євген принишк, мабуть, схаменувшись, що сказав зайве.

— Про це вам доведеться забути. — Осей підійшов до Євгена, уважно подивився йому в очі. — А ви ніколи не думали над тим, що прагнення до відособлення — неприродне? У всі часи люди прагнули до єдності, спільності. І тільки спільні зусилля винагороджувалися. Вам потрібен буде час, поки ви звикнете до принципів нашого життя. Автомобілі — невигідні. У нас, як ви вже, мабуть, помітили, їх немає. Здебільшого ми ходимо пішки. Отже, гараж відпадає. У нас немає грошей і приватної власності. Все належить усім. Помешкання вам дали?

— Так. За це я дуже вдячний, — сказав Терен.

— Євгене, — звернувся Гарт, — розкажіть, будь ласка, як же ви все-таки жили?

— Кажу ж: як усі.

— Отже, ви боялися виділитися з-поміж інших і взяти на себе відповідальність перед ними? — запитав Осей. — Припасовували своє життя до стандарту.

— Я вас не зовсім розумію. Ні до чого я своє життя не припасовував. А виділятися з-поміж інших мені було ні до чого.

— Тож-бо й є. Ви жили у вік масових стандартів. З одного боку — прагнення до ізоляції: квартира, автомобіль, гараж; з іншого ж — стандартизація в усіх сферах життя. Про це свідчить ваша архітектура, телепрограми, предмети масового вжитку, масове захоплення футболом тощо. Так, на футбольних матчах людина із стандартизованою психікою вмикалася до загального біополя масового збудження, і це давало їй відчуття повноти життя. Хоч насправді до цього було далеко. Нівелювалася особистість. Лозунг — бути як усі. Цілком виправдано з біологічної точки зору. Пристосування — неодмінна умова виживання. Але з позицій справді розкутого духовного життя— це крок назад у порівнянні з епохами найбільшого злету людського генія. Згодні?

— Не знаю. Вам видніше. Мені над цим треба поміркувати.

— Поміркуйте, — сказав Гарт. — Людина нашого суспільства мусить мати високу свідомість. Кожен повинен виконувати те, на що він здатний. І ні в якому разі не підлаштовуватися під інших. Ви мусите визначити свої нахили, якомога повніше розкрити їх. Тоді вам буде легко знайти місце в нашому житті. Розумію, спершу буде важко, але нова людина, якою ви її бачите зараз, народжувалася саме з подолання труднощів у становленні власної психології. Це основна умова будь-якого розвитку. Та, власне, ви це добре розумієте самі. — Гарт встав з-за столу. — Відпочивайте, набирайтеся сили, думайте, — потиснув руку Євгенові. — А що буде потрібно — звертайтеся до нас. Ми завжди до ваших послуг.

— Дякую. — Євген підвівся і, ніяковіючи, попросив: — Я хотів би зустрітися з людиною, яка знайшла мене, і подивитися на могилу, де я пролежав п’ятсот років.

— Ми задовольнимо ваше прохання, — сказав Гарт. — Цим займетеся ви, професоре, — потиснув руку Росові.

Коні бігли підтюпцем. Ілончин скакун, породистий білолобий кінь із такими ж білими до колін, наче взутими в гетри, довгими ногами, весь час намагався вискочити вперед. Надарма Ілонка стримувала його, вчепившись руками в повідок. Скакун розгонисто біг луками, розбризкуючи копитами літепло дощових калюж. У його дебелому молодому тілі оживала невсипуща жага волі, і хоч Ілонка з усієї сили натягувала вудила, намагаючись стримати коня, він басував, норовив розігнатися так, щоб застояне степове повітря засюрчало у нашорошених вухах.

І тоді Ілонка дала йому волю: попустила повід — і кінь, зачувши необ’їжджене роздолля степу, помчався галопом, розсікаючи повітря міцними кряжистими грудьми. Рівно і плавно нісся він, Ілонці навіть здалося, що вона висить у повітрі, а земля, розкручена копитами коня, мчить їй назустріч і ніяк не може зупинитися. Щось дике, предковічне чаїлося у тому нестримному леті. Ніяка довершеність техніки не може дорівнятися до цієї швидкості, викликаної прагненням тварини скуштувати волі степового безмежжя, підкорити простір силою і міццю розкутих м’язів.

— Доганяй! — гукнула Євгенові, припавши грудьми до загривка, і відчула, як шовкова грива, що розвівалася на вітрі, ніби чорний стяг, боляче стьобає обличчя.

Оглянулася і ще дужче приструнчила коня. Євген їхав слідком за нею, притримуючи свого гнідого. Ілонка замкнула коло і порівнялася з ним. Хлопець зачув позаду тупіт копит, озирнувся.

— Тп-ру, сатано! — голосно вигукнув він, хапаючи коня за гнуздечку. — Тпр-р-у…

Скакун шарпнувся назад, став дибки, заіржав. Відтак пішов поруч, невдоволено махаючи головою і пережовуючи клубки білої піни. Карим оком косив на Євгена, ніби ображався, що той так грубо приборкав політ його дикої волі.

— Не можна так розганятися, — мовив Євген із докором.

— Чому?

Євген промовчав, розглядаючи її усміхнене обличчя. Від швидкої їзди дівчина зашарілася. Пружні засмаглі руки впевнено тримали повідок, з-під білої дорожньої шапочки вибивалися на лоб неслухняні пасма волосся. У незайману знаду вишневих губ було налито життєдайного трунку смішинок, а вся її маленька зграбна фігурка трималася у сідлі по-хлоп’ячому впевнено, розкуто. Перехопила погляд і ще дужче зашарілася.

Останнім часом Ілонка почала помічати, що стосунки їхні з Євгеном набирають дружнього характеру. Це непокоїло і водночас інтригувало дівчину, хоч тепер, залишившись із ним на самоті, вона не знала, як поводитися, відчувала внутрішню скутість.

“І хотіла запросити із собою Вілену, — подумала вона, — так ні! Рос залишив її в лабораторії”.

У свою чергу Євген ловив себе на тому, що коли Ілонка довго не з’являлася у його тихому будиночку на окрузі лісопарку, йому робилося тужливо, а Тік нервував дедалі більше й більше. І що частіше він думав про це, то глибше усвідомлював, що саме вона, ця неспокійна дівчина, може наповнити його життя новим змістом, притлумити біль за втраченим. Нині йому хотілося назавжди залишитися тут, загубитися у неозорому зеленому просторі, втекти від людей, автоматів, цивілізації. Лише б вона була поруч.

— Не треба так гнати, — повторив ніяково і відпустив повідок.

Припікало сонце. Коні йшли поруч, пирхаючи спітнілими ніздрями.

— Де ти навчилася так спритно їздити? Адже тепер вік далеко не гужового транспорту?

— До коней я звикла змалку.

— А я так не вмію, — зізнався. — Лячно.

— Ти що, вперше сидиш у сідлі? — запитала Ілонка.

— Так. Колись, ще маленьким, доводилося їздити на конях, але так, без сідла. Уявляєш?

Ілонка голосно засміялася, припадаючи до загривка.

— Без сідла, кажеш? — сміялася знову. — Уявляю…

— Далеко ще їхати? — запитав Євген.

— Ні. Через поле, он до того лісу, — дівчина показала рукою на синювату смужку, що маячила на овиді.

— Ти гарно знаєш Дельфа?

— Інколи доводиться зустрічатися, — мовила кокетно. — А що?

— Так просто.