Замовкли. З Євгенового обличчя не сходив вираз байдужості, хоч насправді він закипав не то гнівом, не то образою хтозна на кого. Можливо, на самого себе. Це почуття невдоволення почалося відразу після тієї розмови у кабінеті Гарта. Після неї він почував себе самотньо, пригнічено, мов не у своїй сорочці. Обклавшись книжками, цілими днями читав, намагався надолужити згаяне за п’ятсот років. І що далі заглиблювався у прочитане, то більше виникало незрозумілого. Інколи безпредметно тинявся по місту, хотів якомога швидше розпізнати, збагнути сенс його життя. Так минуло кілька тижнів. І от поїздка до лісу, до археологів. Вона і цікавила, і бентежила його. Нарешті він зможе подивитися на морозильник, у якому лежав, наче мумія, побачити своїх співвітчизників, які й досі сплять, не запідозрюючи, що готує їм випадок…

Коні бігли в парі, ніби запряжені. Євген крадькома спостерігав за Ілонкою. Йому хотілося збагнути таїну її м’якої, але вольової вдачі, здатної на різні вигадки, що іноді граничили з безглуздям дитячих пустощів. От хоча б і тепер. Додумалася ж у вік левітаторів загнуздати коня, та ще й гарцювати на ньому по степу, наче навіжена. З конем, каже, не може порівнятися ніякий вид транспорту. Автомати — сліпі. Вони нездатні думати поза програмою, закладеною в них. Кінь — істота жива. А все живе пробуджує людяність, благородство.

— Євгене, а у ваш вік користувалися кіньми? — порушила мовчанку.

— Здебільшого для перевозки вантажів по безпуттю. І то — рідко. У нас були автомобілі, літаки, мотоцикли…

— Гази, гамір, ненадійність, катастрофи, — в тон йому сказала Ілонка. — Переваги коня очевидні. У нас кінь у великій пошані. І виправдано. Адже кінь і собака завжди були людині найліпшими друзями.

Зелені, пропахлі запашним різнотрав’ям луки кінчалися. Коні вискочили на порослу споришем польову дорогу. Обабіч, скільки сягав зір, аж ген до лісу, розлігся лан скошеної пшениці. На польових токовищах жовтогарячим полиском виблискували високі кучугури зерна. Жодної людини не було біля них. Тут працювали автоматичні лінії. Зерно всмоктувалося у довгий еластичний шланг, передавалося на стрічку конвейєра, що бігла до горловини величезного суховантажного контейнера. Євген побачив, як до одного з таких контейнерів, мабуть, уже наповненого, безгучно, наче метелик, помахуючи крилами, підлетів повітряний апарат і на якусь мить завис у повітрі. Контейнер хитнувся, злетів і прилип до його блискучого черева. Похитуючись, дивний метелик полетів у напрямку міста. А назустріч йому летів уже інший…

Дісталися до невеликого степового джерела.

— Перепочинемо, — сказала Ілонка.

Розгнуздали коней і пустили їх до водопою. Напилися самі і посідали на траві. Тихо, заклопотано жебоніло джерело. Коні форкали, смакуючи холодну воду.

— Ти знав ці поля раніше? — запитала дівчина.

— Знав.

— Дуже змінилися?

— Ні. Навіть джерело не пересохло, — він глибоко вдихнув повітря. — Тоді мені було двадцять років.

— Цікаво, — сказала вона.

— Цікаво, та не всім, — в його очах спалахнув біль. — Двадцять років! А тепер…

— А тепер двадцять п’ять.

— Тобто п’ятсот двадцять п’ять. Але годі про це. Краще їдьмо далі.

…Сонце підбилося в зеніт, припікало. Коні йшли повільно, опустивши голови. На токовищах не припинялася робота. Автомати сумлінно виконували свою справу. Спостерігаючи за ними, Євген згадав інші поля, інші жнива, залиті промінням цього ж самого сонця. Колись щороку студентські канікули всім факультетом вони проводили у підшефному господарстві. Так би мовити, освоювали іншу професію. Рокотіли мотори комбайнів та автомобілів, на токовищах, наче єдиний організм, пульсував злагоджений ритм праці, тільки не автоматичні лінії, а люди трудилися там. Повносилі, зв’язані дебелими вузлами м’язів, чоловічі тіла виблискували засмаглим глянцем спин, привертаючи безсоромні погляди токових молодиць. Сміх, жарти, невсипуща жага веселощів, ритмічний гул електромотора на конвейєрі, сновигання навантажених зерном автомобілів, — все зливалося у неповторну симфонію праці.

Ось у кузові автомобіля, який мчить курною польовою дорогою поміж пшеницями, Євген бачить себе. Він лежить горілиць, погляд блукає десь високо в небі, там, де ширяють, вичікуючи здобич, степові орли. Пальці рук перебирають тепле пахуче зерно, а думки мандрують у майбутньому. Яке воно, майбутнє? Різні дискусії точилися між студентами з цього приводу, і Євген завжди охоче брав у них участь. Майбутнє існувало для них десь далеко, поза конкретним часом, уявлялося абстрактно, — хіба гадав тоді, що колись доведеться побачити його на власні очі, волею випадку доторкнутися до ілюзорних мрій своєї юності.

Біжить кудись прудконогий кінь, щось веселе розповідає Ілонка, та Євген не чує її голосу, він бачить себе в іншому світі, серед інших жнив, на зовсім іншому полі.

Вантажна машина, у якій він лежить, потонувши у зерно, саме зупиняється на токовищі, де працюють його однокурсниці… Євген підхоплюється на ноги, по коліна грузне у зерні, черпає його пригорщами і бризкається, ніби водою, намагаючись поцілити Таню. А вона, викупана сонцем, струнка польова смаглявка, голосно верещить, прикриваючи обличчя широкою фанерною лопатою. Зерно порошить по фанері, сиплеться на волосся, капле за пазуху, і Таня, либонь, зачувши колючий лоскіт зернинок, випускає лопату, заплющує очі і, немов грозовій зливі, підставляє обличчя крапелькам зернопаду…

…Під’їздили до лісу. Коні йшли неохоче. Давалася взнаки спека. Ілонка сиділа в сідлі тиха, присмирніла, її пригнічувала мовчанка. Зрештою не витерпіла.

— Чому ти мовчиш, Євгене?

— А ти?

— Невже нам ні про що говорити? Розкажи щось про себе, — попросила вона. — Щось із свого минулого.

— А що розповідати? Минулого не вернеш.

— Спогади — своєрідне повернення.

— Не знаю. Можливо.

— Про що ти думаєш? Євген замислився.

Мені пригадалася одна дівчина.

— Її звали Іриною?

Йому перехопило подих. Холодний клубок підкотився до горла. Він ледве проковтнув його.

— Звідки такі відомості? — запитав нервово.

— Не має значення.

— Якщо не має значення, навіщо допитуватися?

— Я не допитуюсь, а просто питаю. І все-таки — її звали Іриною?

— Не вгадала. Її звали Танею.

— Танею?

— Так. І вона була схожа на тебе. Чуєш?

— А хто така Ірина?

— Так схожа, — ніби не розчувши запитання, вів далі він, — що іноді я думаю, чи не відродилася вона у твоїй подобі.

— Ти любив її?

— Так.

— Дуже?

— Дуже любити не можна. Як і вмерти. Можна 141 просто любити, — вколов не без задоволення.

— Розкажи щось про неї. Вона була красива?

— Кажу ж, схожа на тебе.

— А може, навпаки?

— Все одно, — махнув рукою.

— А яка її доля?

— Мабуть, відродилася у тобі, — намагався жартувати. — Більше я не знаю про неї нічого. Та й знати не хочу.

— Чому?

— Хочу швидше забути те життя, що відділяється від теперішнього прірвою часу п’ятсот років. Тим паче що для мене, теперішнього, ніякої Тані не існує.

— А як же Ірина? її ти любив теж? — допитувалася.

— Ні.

— Що “ні”?

— Нікого я більше не любив.

— А звідки син? Тимчасове захоплення, пустощі?

— Про якого сина ти мовиш?

— Про твого. Твого й Ірининого. Листа читав?

— Від кого? — майже скрикнув.

Ілонка примовкла. Схаменулася. “Але чому Гарт не віддав йому листа? Чого вичікує? Можливо, боїться зайвий раз тривожити його нерви?” Але тепер, коли вона так необачно прохопилася словом, стало зрозумілим, що їй не уникнути небажаної розмови.

— Невже ти нічого не знаєш?

— Про що?

— Про лист?

— Який лист?

— Від Ірини. Його знайшли разом із паперами, що лежали у твоєму саркофазі.

— Де вони? Чому їх не показали мені? — обм’як, відчуваючи якусь підступність.

— Про це ми запитаємо у Гарта. Я обіцяю допомогти тобі.

— Ти читала цього листа? — запитав насторожено.

— Читала. У тебе був син. А тепер — годі про це. Гаразд?.. — Вона присмирніла, усвідомлюючи, що припустилася непоправної помилки. Навіщо було затівати цю розмову? — Дивні ви, люди минулого, — заговорила знову. — Важко вас зрозуміти. Любив Таню, жив з Іриною, а ще й та, третя, професорка… Не доцілувавши одних вуст, ти утікав від них і поспішав до інших, мов бджола до щойно розквітлої квітки. Не розумію.