Але агенти Фуендеса дізналися про це перевтілення. Серед моїх колишніх співробітників знайшовся зрадник, який розповів ворогам про таємницю “Фактора-В” і про синтез препарату. Майже цілий рік я був у глибокому підпіллі. Тільки недавно пощастило виїхати з країни. Потрапивши в Європу, сподівався виступити на конгресі в Женеві, та в останній момент мене попередили про пастку, яку служба безпеки диктатора підготувала в Швейцарії. І раптом випадкова зустріч з вами. Ось еліксир, — Рохес витяг з внутрішньої кишені плаща плескату пляшечку і дав мені. — Передайте, будь ласка, її академікові Костенку. Тільки він зможе розгадати склад життєдайної рідини. Формули і розрахунки я знищив. їх зберігає лише моя пам’ять…

— Закінчується посадка на літак “Боїнг-707” німецької авіакомпанії “Люфтганза”, який відлітає 137-м рейсом з Франкфурте до Женеви.

Приємний голос диктора аеропорту Орлі з бездоганною вимовою повторив оголошення ще п’ятьма мовами. Це був мій літак.

— Я трохи проведу вас, — мовив доктор Рохес.

— Які ваші подальші плани?

— Ще не знаю. Шукатиму політичного притулку в одній з соціалістичних країн. Але насамперед треба позбутися “хвоста”.

Ми попрощалися. Незабаром я вже піднімався по трапу повітряного лайнера. Стюардеса в небесно-голубій уніформі жартівливо посварила мене пальцем — певно, я був останній пасажир. Сівши на своє місце, визирнув в ілюмінатор, сподіваючись побачити доктора. Його не було. На мій превеликий подив, на тому місці, де ми кілька хвилин потискали один одному руки, метушилися санітари. Поруч стояла машина “швидкої допомоги”…

Моя розповідь на конгресі про сенсаційне відкриття Альберто Рохеса в наукових колах викликала щось схоже на бурю. Я в деталях передав зміст розмови з доктором. Обуренню учасників форуму не було меж, коли мова зайшла про долю вчених і їхніх відкриттів в умовах диктаторських режимів. Представники ООН на конгресі були змушені негайно поставити на порядок денний екстреного засідання організації розгляд цього питання. Як і просив Рохес, еліксир я передав особисто академікові Костенку.

Відтоді минуло два роки. Я нічого не чув про доктора. Не можу забути отих санітарів в аеропорту Орлі. Не хочеться думати, що з Альберто Рохесом сталося нещастя. В академіка Костенка справи, здається, йдуть успішно. Судячи з його публікацій, таємницю еліксиру молодості буде розгадано.

— Ну, що ж, професоре, напевно, ви маєте слушність. — Полковник Дженкіс дістав з внутрішньої кишені френча блокнот і зробив у ньому якусь помітку. — Гадаю, в Управлінні зупиняться саме на цій назві. Гм… “Модифікатор Поведінки”. Звучить. Шефу це, мабуть, сподобається.

Уперше за всю розмову військовий спробував усміхнутися.

Стрункий і підтягнутий полковник Дженкіс був цілковитою протилежністю обрезклому, низенькому професору Коллему. Дивлячись на цього зморщеного, увіпхнутого в дорогий костюм старого чоловіка, ніхто б і не подумав, що перед ним талановитий учений, найперший фахівець у галузі електроніки. Незважаючи на вікову різницю (Дженкісу було років тридцять п’ять, а вченому майже удвічі більше), Коллем поводився, наче хлопчисько, що відчуває якусь провину. Він з усіх сил намагався догодити представникові “найважливішого” закладу країни. Приховувати щось від полковника, який мав величезні повноваження, було нерозумно. Однак професор діяв скоріше за звичкою, ніж з розрахунку. Хоч до різного роду афер хисту йому не бракувало, у таку халепу, відколи почав займатися військовим бізнесом, він попав уперше.

Дженкіс насторожився. Від цього обрезклого мудрагеля можна було сподіватися капості, особливо, коли він починав загравати. Найголовніше — не панькатися з грошовим мішком.

— Викладайте все, як на сповіді.

Обличчя професора почервоніло. Провівши долонею по обвислих щоках, він з неприхованим розпачем у голосі почав пояснювати:

— Двоє моїх нових співробітників, схоже, почали здогадуватися, що таке насправді Модифікатор Поведінки.

— Які це ще нові? — перебив Дженкіс. — Чому ми про них нічого не знаємо?

— Бачите, — плутано вів далі професор, — для налагодження блоків пристрою потрібні були висококваліфіковані спеціалісти…

— …яких ви вирішили пошукати самі. Забули про зобов’язання перед військовим відомством? Ми вас попереджали: жодної такої ініціативи.

— Я навіть не подумав, що вони можуть здогадатися про справжній характер робіт у Лонг-Роузі, — виправдувався Коллем. — Я тільки дозволив їм розробку і монтаж логічного каскаду в системі зворотного зв’язку. Мене, як і вас, насамперед цікавив наслідок.

— Не хитруйте, Коллем, — знову обірвав професора Дженкіс. — Насамперед вас цікавили гроші. Тепер мені зрозуміло, чого ви так розпитували про розмір винагороди в разі дострокового закінчення робіт. Ви зажерливий пацюк. Але не про це зараз мова. Де ви надибали ваших спеціалістів?

— Мені запропонував їх містер Бедфорд з біржі.

— Що!? Ці типи з біржі? — полковник, здавалося, готовий був зробити з Коллема біфштекс, однак стримався і злостиво мовив: — Все ясно. Ви просто хотіли зекономити кільканадцять тисяч доларів, найнявши людей, яким була потрібна робота. Наші люди, звісно, обійшлися б дорожче.

Дженкіс помовчав, але за кілька секунд знову заходився розпікати професора.

— Послухайте, Коллем. Невже вам мало грошей, які щомісяця міністерство оборони переказує на ваш рахунок у Швейцарію? — У полковника почала сіпатися щока. — До речі, я вперше чую, що на біржі так просто знайти висококваліфікованих спеціалістів. Вони часом не комуністи?

Професор зітхнув.

— Ні, вони… негри.

— Коллем, ви ідіот, хоч і професор! Та чорношкірі — ті ж червоні. Ви що, забули про скандал з Уолтером Боуардом?[22] — Полковник з презирством дивився на Коллема, який перелякано кліпав рудими віями, щохвилини витираючи з чола піт. — Ви знехтували пересторогами, сподіваючись урвати якнайбільше. Запам’ятайте, коли щось випливе на поверхню, я здеру з вас шкуру.

Патрульний поліцейський катер помітив їх, коли вони вже майже досягли середини Ріо-Гранде. Сліпучо-білий промінь вихопив з темряви човен, і тієї ж миті тишу південної ночі прорізала кулеметна черга. Куля десь влучила в гумовий човен, повітря швидко виходило з нього.

— Плигай! — крикнув Стенлі над самісіньким вухом Пітера.

І, не чекаючи відповіді, пірнув у чорну безодню. Пітер теж хотів стрибнути у воду, але катер уже був поруч…

До ранку його протримали в поліції. Ніхто не розпитував, хто він і звідки. Два вайлуватих сержанти мовчки позирали на дивного втікача. їхній начальник про щось довго розмовляв по телефону. З його реплік можна було зрозуміти, що йдеться про затриманого негра.

О дев’ятій по нього приїхали. Двоє в цивільному зайшли до кабінету капітана і, залишивши начальникові дільниці розписку, забрали інженера-електроніка Пітера Девідсона з собою.

Через дві години швидкої їзди по федеральній дорозі № 45 сірий “Лінкольн”, у якому везли Пітера, під’їхав до брами Лонг-Роуза. Чавунні грати розчинились, і машина безшумно вкотилася на величезне бетоноване подвір’я.

“Ферма” тільки формально належала професорові Коллему. Пітер і Стенлі надто пізно зорієнтувалися, над чим вони справді працюють…

— Ага, ось і наш утікач, — мовив чоловік у військовому.

Молодий полковник, якого Пітер бачив уперше, вийшов із заскленої веранди. Його тонкі губи розтягнулись у посмішці, яка не віщувала нічого доброго. Дженкіс (а це був він) підійшов до людей у цивільному і, все ще посміхаючись, сказав:

— Порозмовляйте з цією чорною мавпою як належить. Двоє молодчиків підхопили втікача попід руки і потягли до однієї з численних будівель.