Василь Бережний

Дарунки Шамбали

Пiвнiчне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небi не було нi хмаринки, а вiтер кошлатив темно-сiру поверхню неозорих вод, зганяючи отари бiлих баранцiв. Ростислав Микитюк любив спостерiгати мiнливу стихiю, годинами простоював на кормi, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель "Клав-дiя Єланська" завзято краяв хвилi, але бiчної хитавицi погасити не вдавалось, i палуба нагадувала розгойдану колиску.

Рiзкий жiночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з пiднятого краю палуби, немов з гiрки, штовхнуло молоду жiнку - поли її блакитного плаща лопотiли на вiтрi, обличчя було охоплене страхом. Ростислав розкинув руки, i вона опинилася в його обiймах.

- Ох, вибачте, - знiяковiла, - якби не ви...

- Нiчого, добре, що не вдарились.

Вiдчувши у своїх руках пругке жiноче тiло, пройнявся радiсним хвилюванням. Здивувало тiльки, що на її лицi промайнула гримаса болю. Ця комiчна ситуацiя мусила б викликати смiх, i Ростислав усмiхався, а жiнка скривилась, пересилюючи бiль.

- Що з вами?

- Та... пусте. Мозоль.

Присiла на лавочку, скинула лiвий черевик i почала злегка погладжувати ступню.

- Вiн менi так дошкуляє, що хоч плач, - поглянула на Ростислава трiшечки знiчено, немовби пробачалася. - Особливо на екскурсiях.

- Ну, та це ж не смертельно. - Ростислав мимоволi милувався її гарною постаттю. - От у ленiнградки стан загрозливий...

- Я чула, як по радiо викликали лiкарiв. Здається, ви теж медик?

- Ну, не зовсiм, але...

Подумки здивувався: вiн хвилюється в присутностi цiєї звичайної жiнки! Хоча... Може, вона саме ота, на яку пiдсвiдомо очiкував протягом довгих рокiв, сповнених сумнiвiв i вагань?

Дивився на неї радiсними очима, i все в нiй подобалось: i як взуває черевичок, i контури тiла пiд блакитним плащиком, i трiшечки примхливi губи, i пасмо русявого волосся, що вибилося з-пiд синього капелюшка.

- I як це з нею трапилось?

Вона пiдвелася, але знову не встояла на хиткiй палубi, Ростислав змушений був пiдтримувати її впродовж усiєї прогулянки по периметру корабля.

- А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондонi лiвобiчний рух. Шоферовi вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.

- Їй уже краще? - В голосi - турбота i жiноча цiкавiсть.

- Як вам сказати... Все це дуже складно. Iз шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого "їжачка".

- Їжачка?

- Це я так назвав колючку з моєї колекцiї гiмалайських рослин.

- Ви були в Гiмалаях?

- Брав участь у ботанiчнiй експедицiї i от... скучив за морем. До речi, як вас звати? Ви менi пробачте, всiх з нашої групи я не запам'ятав.

- Муза. Ох... - скривилась вiд болю i одразу ж винувато посмiхнулась. А я вас запам'ятала. Ви - Ростислав Микитюк.

Йому було приємно це чути, глянув на спiвбесiдницю, не приховуючи симпатiї, i, завжди стриманий у розмовi, мовчазний, зараз розговорився.

- Розумiєте, Музо... Тут ось простiр навколо нас, а в Гiмалаях - у високостi.

- I там ви знайшли "їжачка"?

- Так. Менi дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали...

- Де це?

- Ну, там же, в Гiмалаях. Шамбала - легендарний край, нi на якiй картi його не знайденi. Ми видиралися па гiрськi хребти, спускалися в долини, та ось перед одним снiговим перевалом два пашi провiдники раптом зупинилися, в очах - тривога, якесь незрозумiле сум'яття. "Далi не пiдемо, - твердо сказав старший, сивобородий. - Там, - хитнув головою у бiк перевалу, - Шамбала".

Як ми не умовляли - не допомогло. Шамбала для них - святий край. Там, у потаємних печерних мiстах, живуть махатми, вчителi найглибшої мудростi, що здiйснюють зв'язок Землi з Космосом, медитацiями єднаються i Абсолютом, i порушувати ритм їхньої дiяльностi - тяжкий злочин.

Ми пiшли без провiдникiв i наледве подолали той перевал. Вечорiло, коли ми, змученi, до краю виснаженi, спустилися в широке мiжгiр'я, наче в казкову чашу, повну п'янких ароматiв. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспiранти попадали як убитi, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Нi до того, нi пiсля того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вiчностi...

- Ой... - зойкнула Муза, спiткнувшись.

- Ну, присядьмо на цiй лавочцi, тут затишно.

Посiдали плече в плече, Ростислав турботливо пiдняв комiр її плаща. Деякi туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-iронiчнi погляди, мовляв, ага, i ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливi хвилi, а думав i говорив про Гiмалаї.

- Розумiєте, враження було таке, нiби то й не зорi, а пильнi очi Космосу дивляться на мене i питають: чи ти усвiдомлюєш своє мiсце на Землi? В потоцi Часу? Навiщо ти живеш? Невже тiльки для того, щоб споживати? I тодi настала мить, коли я вiдчув себе просвiтленим, iнакшим, духовно вищим, анiж був досi. Оце вам Шамбала! I нiякого страху не було, навпаки - проймала радiсть. Ну... що належиш до людства, чи що... Любов до планети, на якiй живеш... 0, саме любов до життя! А чого тi провiдники злякалися... Людська психiка - складне явище... Я довго стояв, прислухаючись до безмовностi Космосу...

- Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправдi поет - та ще й романтик!

- Ну, що ви, Музо, - Ростислав почервонiв, як хлопчик. - Я сухар i є, це на мене щось найшло.

Очi їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотiла:

- Дивина... Цiєї митi, от зараз, менi здалося, що ми вже колись зустрiчались... I розмова така була...

- Ну, якщо вiрити в перевтiлення, то... не виключено. - Микитгок поглянув у її великi, схожi на iндiйський мигдаль, очi. - Може, ви iз Шамбали?

- Не хотiла б вас розчаровувати, але я з Києва.

- Це вiдомо, в Києвi ви з'явились рокiв двадцять шiсть тому, а от...

- Хитрун! - засмiялася Муза. - Хоче вивiдати... Я й так скажу: живу на цьому свiтi двадцять вiсiм, не одружена...

- Менi щастить!

- Давайте без натякiв. Хоча... Ви ж про квартиру не знаєте, правда?

- В мене є де жити. А що?

- Коли б не розкiшна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то менi все здається, що домагаються не мене, а квартири... Та дачi, та батькiвської "Волги"... Ну, та грець з ними! Я перебила вас.

- А про що я саме говорив? Ага, згадав. Нiч у Гiмалаях...

- Цiкаво, як ви натрапили на того "їжачка"?

- Отож, я стояв i милувався небом, а тодi опустив очi на землю i побачив за кiлька крокiв перед собою блiдо-фiолетове свiтiння. Подумав, що це слiди зоряного сяйва на сiткiвцi очей. Зажмурився, аж нi - свiтло нiби струмує iз самої землi, наповнюючи коротюсiнькi кривулястi провiднички. Може, то жилки якогось кристала? Пiдходжу, нахиляюсь - колючка. Виткнулась бiля камiнця та й свiтиться, подає про себе вiсть. Удень, звичайно, я б її не помiтив, а якби й помiтив, то не звернув би уваги. Ми тодi дослiджували рослини соковитi, з плодами - там є справжнi фармацевтичнi фабрики. Мiж iншим, ми зiбрали флакончик такого екстракту... Ще один дарунок Шамбали! Дивовижнi властивостi! Сподiваємось, допоможе в боротьбi з найтяжчими хворобами. Ну, а тут - суха колючка! Тiєї ночi я майже не спав - перед очима був той феномен.

- Уранцi викопали?

- Е, нi, так зразу не можна. А раптом загине, втратить свої властивостi? Необачнiсть може завдати непоправної шкоди. Ми все обмiркували, виробили цiлу програму дiй. Насамперед, звичайно, почали шукати ще один екземпляр. Обстежили кожен камiнчик, кожну грудочку в радiусi, може, з пiвкiлометра - цiлий тиждень шукали, i все марно. Хто його знав, може, така дивовижа одна-однiсiнька на сто квадратних кiлометрiв! Або з'являється раз у десятилiття чи навiть у столiття. От i зустрiнься. Вирiшили ризикнути викопали ту колючку з грунтом, пересадили у горщечок. Дарунок Шамбали! Тепер уже з нетерпiнням очiкували вечора. I яка ж була наша радiсть, коли в темрявi намету засвiтилися цi головки!