Террi глянула на нього з острахом.

- Бiйся бога, Девiде. Серце визначає людину, її поведiнку, тiльки серце. Я в цьому глибоко переконана i сподiваюся, що й ти...

- А, облиш фiлософствувати, - перебив Девiд. - Тим бiльше, що твоя фiлософiя iнфантильна, їй-богу.

- Але я серцем вiдчуваю...

- Тут не вiдчувати треба, - знову перебив Девiд, - а знати, розумiти. Розум i сила волi - ось лоцмани в хаосi нашої доби!

Девiд говорив тоном, який виключав найменшi заперечення. Наче читав лекцiю нетямущiй студентцi, яка свою розчуленiсть поставила в принцип, а свiт жорстокий, не до сентиментiв. А Вiра не така вже беззахисна, як здається, та й вдумливi люди не повiрять плiткам, ситуацiя цiлком ясна, треба бути кретином, щоб не побачити, що й до чого.

Зиркнувши на годинника, Девiд не без iронiї подякував за невипиту каву i швидким кроком пiшов з дому. Террi ще трохи постояла, бездумно дивлячись у простiр, вщерть наповнений сонцем, а тодi зашторила вiкна i ввiмкнула телевiзор. Дивилася на екран, але нiчого там не бачила - думала про своє. Не так, зовсiм не так склалося її життя... Ще поки вчилася - мала перед собою мету. А останнi роки? Кухня, телевiзор, постiль; кухня, телевiзор, постiль... В головi порожнеча, нiяких задумiв, поривань...

Терезi стало тоскно, до щему жаль себе. Заплющила очi та й попливла на хвилях спогадiв. Бачила себе нiби збоку - зовсiм юною, веселою, смiхотливою. Чи це вони з Девiдом, iдучи з коледжу, вголос мрiють про майбутнє? I воно поставало перед ними - прекрасне, рожеве, iдилiчнi картини - сад, веселий котедж, музика, бiлоголовi дiти... Ех, коли б дiти... Це атомний реактор, бiля якого довго працював Девiд, знищив їхнiх дiтей задовго до їх народження... Авжеж, реактор... А тепер цi клятi пiрамiди...

Мозок Террi працював хаотично... Думки i oбрази напливали безладно, втомлювали, навiть голова розболiлася. Поволi калейдоскоп думок почав тьмянiти, унерухомлюватись, i вона й не помiтила, як заснула.

Прийшовши на обiд i побачивши, що вона спить, Девiд тихцем пробрався на кухню, дiстав з холодильника холодної шинки i з'їв бутерброд. Каву пiшов пити до бару.

Душевна криза у Террi продовжувалась кiлька днiв. Нарештi все стало на свої мiсця, i сiмейне життя Девiда Кiнга знову повернулося в свою колiю. Проте вiн не мiг не помiтити, що Террi стала невеселою, а часом смутною, вона мало розмовляла, а все бiльше заглиблювалась у свої роздуми, ставала все бiльш замкнутою. Годинами просиджувала бiля рояля, але грала здебiльшого меланхолiйнi речi. Ледь помiтна тiнь лягла на її лице. "Минеться, заспокоював себе Девiд. - Згодом зрозумiє i... пробачить".

Одного дня, повернувшись надвечiр, з приємнiстю вiдзначив, що настрiй у Террi покращав. Очi поблискували, обличчя посвiтлiшало, хоча в голосi та жестах вiдчувалася нервознiсть.

- Ах, шкода, що ти не прийшов трохи ранiше!

Девiд втомлено сiв у м'яке крiсло, запитливо поглядаючи на дружину.

- Цiкаво, що це пiдняло тобi настрiй?

- Я дивилася транспланетну передачу. В усьому свiтi таврують ганьбою правителiв Пiвденної Республiки...

- I все?

- Нi, тебе разом з ними. - В її голосi звучала зловтiха. - Змова проти миру, виклик людству... Нi, це треба було почути!

- Значить, Вiра не припинила...

- I не припинить, дохи ви з генералами будете робити що пекельну справу. Молодчина Вiра!

Террi сподiвалася, що вiн схопиться, вибухне гнiвом i на Вiру, й на неї, але Девiд навiть не спохмурнiв. Сидiв, заклавши ногу на ногу, i спокiйно, майже з замилуванням дивився на неї.

- Ти... чого так дивишся? - розгубилась Террi.

- В пiднесеному настрої ти дуже гарна, - усмiхнувся Девiд. - Кожна риса обличчя оживає, вся так i пашиш енергiєю.

Рвучко пiдхопився й мiцно притиснув її до себе.

- Так ти вважаєш... - пручалася Террi, вiдхиляючи голову. - Ти вважаєш, що то марна балаканина?

- Не тривожся, люба, все йде, як i належить.

Вона була зовсiм спантеличена: хiба розгадаєш цього хитрого впертюха? Визволилась з його обiймiв i, щось бурмочучи, пiшла до кухнi накривати стiл для вечерi. Всупереч усяким сподiванням Девiд цiлий вечiр був у хорошому настрої, жартував, навiть анекдоти розказував. Уже вимкнувши свiтло, сказав серйозно:

- Все-таки люди можуть порозумiтися.

Вона промовчала, дивлячись на стелю, вкриту мереживом свiтляних плям. Кого вiн має на увазi? Якщо її та його,- то яке ж тут порозумiння? "Все йде, як i належить..." О, вона знає, що в бетонованому пiдземеллi вже стоять десятки тих пекельних пiрамiд, i расистськi верховоди потирають руки... "Все йде, як i належить..." Отже, вiн закiнчує програму? I цей диявольський план завершиться успiхом? Але ж люди можуть порозумiтися, адже ж можуть...

- Слухай, - нарештi обiзвалась Террi. - Ось ти сказав, що можна порозумiтися.

- Авжеж, люба, хiба ж даремно природа подарувала людинi такий потужний мозок?

- Подарувала... - В голосi Террi чулася iронiя. - Може, й сама не рада.

- Чому?

- В дуже багатьох мозок тiльки й вигадує, як би завдати шкоди, а то й зовсiм знищити цю саму природу...

- Е... ти дуже песимiстично дивишся на... учених.

- Облишмо цю тему, - раптом сказала Террi. - Я хочу домовитися з тобою про iнше.

- Про що? - насторожено обiзвався Девiд i подумав: чи не хоче Террi виїхати з острова?

- Давай усi твої пiрамiди - отам у пiдземеллi - знищимо!

- Що ти сказала? - Девiд пiдвiвся й сiв у постелi, не вiрячи своїм вухам. - Чи я не те почув?

Террi теж сiла, зсунувши ковдру на живiт. Навiть у тьмавому свiтлi ночi голова її золотилась.

- Я кажу: давай знищимо тi пекельнi пiрамiди, а самi...

- А самi вiдлетимо на небо? - засмiявся Девiд. - Разом з островом, кiлькома кубiчними кiлометрами води, еге? У клубах пари - красиво, чи не так?

- Я думала, ти здатний на героїчний вчинок...

- Ляж, Террi, заспокойся. В тебе дитяче уявлення про героїку... Ну, не треба ображатися, їй-богу. Якщо можеш, повiр менi: там така гiгантська енергiя, що гратися з нею не можна. Розумiєш, не до грання. Там не якiсь атомнi чи водневi бомби...

Террi мовчки лягла, поклавши свої бронзовi руки на ковдру. Звичайно ж, вона була в пригнiченому настрої. I не тому, що Девiд знову дорiкнув їй тiєю дитячiстю, а тому, що не могла хоч якось вплинути на подiї. Бач, вiн говорить про якесь порозумiння, а сам не поступиться нi на мiкрон.

Напiвжартома, напiвсерйозно Девiд умовляв її не гнiватись, щось зрозумiти, довiряти йому, i все буде добре, все буде успiшно. Але Террi не обзивалась, заплющила очi, нiби заснула.

Рiзнi думки роїлися в її головi. От вона живе в цьому великому свiтi зовсiм, ну, зовсiм самотня, навiть найближча людина - Девiд, i то замкнена перед нею. Вiн майже нiколи не говорить того, що думає. Невже всi люди на свiтi - отак, закритi системи, кожен сам по собi? Це було б жахливо... Але нi, так бути не може, без контактiв, без спiвробiтництва припинилося б життя... Виходить, тiльки вона... сама вона... Що ж робити? Невже отак i нидiти? Ех, якби в неї була дитина... Хлопчик чи дiвчинка... Синьооке таке, iде, щось лепече, простягає до тебе рученята...

Її пройняло щемливе почуття втрати... Усе її здорове, пружне тiло, сповнене життєвої сили, зiщулилось пiд ковдрою. Жаль до отих невiдомих, ненароджених дiтей шпигонув у серце, i Террi вiдчула себе такою нещасною, що аж застогнала. Девiд подумав, що це вона зi сну, i не обiзвався. Зрештою Террi затихла, почулося її рiвне дихання, i, заспокоєний, Девiд заснув.

Може, через пiвгодини, упевнившись, що вiн спить, Террi тихцем пiдвелася й навшпиньки вийшла iз спальнi. Накинувши халат, взувши м'якi тапочки, прокралась на веранду. Висвiтлений прожекторами острiв спав. Чути було шум хвиль i якесь низьке гудiння, мабуть, вiд електростанцiї, наче бринiла басова струна.

А кругом, поза свiтловим куполом, стояла темна нiч, здавалося, вона так i чигає, щоб упасти на острiв, затопити, поглинути його разом з отими корпусами, котеджами й сторожовими вежами.