Любі мої куми і сватове зі Старобільщини, що козакували колись із моїм дідом, що для вас я пишу цю книгу і для дітей ваших, і для дітей дітей ваших. Жаль мене бере, але книга моя кінчається, як кінчається все гарне на цім невдалім світі.

Та хоч ми й виїхали з Маном зі степового перестанку Ґалаґанівки, прямуючи на Запоріжжя і Харків, але на цім не скінчилася подорож у єврейські колонії.

Чи не доводилося вам, щирі мої куми і сватове, одштовхнувши човна від берега тихого Айдару*, бачити, як довго ще після того потопає й поволі виринає з води ніжне стеблиння молодого рогозу і ще якої сочистої річкової рослини? Уже од'їхав човен і далеко зостався рогіз, а все він киває й дихає, наче у вогких обіймах Айдару.

Уже сіли ми у вагон уночі й розташували на чім собі спати – я рюкзака, а Ман портфеля – ніяких більше речей не було в Мана, окрім портфеля, – і він покладав свою голову на доповідь про Івана Франка і на новелки французького поета; уже налагодилися ми спати, а все ще не скінчили подорож у єврейські колонії; вони кивали нам і наче дихали, то потопаючи в пам'ять, то випливаючи знову, як серед рогозу голий і мускулястий дядько в плакаті про рятування потоплих.

У темних вікнах ніч гула й гуркотіла, наче тисячі «Доджів» мчали ріллею, везучи тисячі делегацій у тисячу Нових Зір. І от поруч за переділкою завелася тиха селянська розмова.

Про неврожай була розмова, і про лошицю, що здохла, і про податок, щоб він здох, і про чоботи, що дорого, і про іншу всяку селянську потребизну і справу.

Нелегко спати у вагоні, коли субіч тебе балакають дядьки. Уперто й довго гудуть вони, мов сірі бджоли про мед, про сірий свій хліб і сіре своє життя.

Та все ж таки я, мабуть би, заснув, коли б не почулося мені, що трішки чуднувато балакають дядьки, ніби то були столітні мудрі діди, що й по містах жили, і під школою ночували, і чи не бачили й далеких німецьких країв і чудного неправославного люду.

Довго я думав, що те мені верзеться у сні, але, як не хотілося мені вмерти, п'ять днів не спавши і ївши не щодня, взяла гору філософська моя натура. Мені захотілося подивитися, що то за дядьки гудуть субіч мене у вагоні.

Коли мені було сімнадцять років, я ходив по вулицях та й у полі не так, як зараз. Мені повсякчас здавалося, що варт дійти до ріжка вулиці або вибратися на гору, як побачу щось, чого зроду ще не бачив і що втрачу навік, коли не заверну за ріжок. Ніби десь за кам'яною стіною на розі написаний був кінець моєї повісті, та, стіну обійшовши, той кінець зникав за рогом дальшої вулиці.

Тепер я вже знаю, що повісті мого життя кінця немає ані за третьою, ані за четвертою стіною, а на стіні написано всього тільки:

«Мочиться строго воспрещається».

Тільки вночі я ще бачу ті стіни, що за них мені треба завертати, щоб прочитати кінець, а надто глибокої ночі, коли дуже темно й не видко, яке століття ходить ярами, й полями, й містами. Я зліз із полиці, насунув на сонниву голову кепа і зайшов за стінку.

За стінкою сиділо четверо однакових дядьків. Двоє з них були українці, а двоє – євреї.

• • •

Уранці ж забуваєш про стіни, і у вікно сипле сонце двадцятого століття, і треба вмитися, і пристроїти комірця, і зав'язати галстука, і якось розчесати заблукане в снах волосся.

У плацкартних вагонах для цього буває над дірою для екскрементів чимале дзеркало. Коли нікого немає в убиральні, у це дзеркало дивляться тільки прохолодні зелені ранішні ліси і поля. Тоді можна туди зайти і побачити свій розпатланий портрет у кватрочентськім тлі ландшафтних ліній*.

Та в неплацкартних вагонах в убиральні буває тільки діра і над цею дірою нічого, як над тією першою дірою, що була перед створінням світу.

Якщо увечері я був би стояв коло вікна, обійнявшися з дівчиною, що з нею треба розлучитися на одній із станцій, то, може, я вранці зміг би знайти в неї люстерко.

Але я був сидів із чотирма дядьками, що вранці не спішать причісуватися, а тільки дужче насувають шапку на заклопотані брови, і не возять вони з собою люстерка. Та вранці я не поет. Я геометр і фізик. Я шукаю скла, що було б на темному тлі.

Таке скло є тільки в тамбурі, коли одчиниш вихідні дверцята і притулиш їх до напису, що «в тамбурі під час ходу потяга стояти суворо забороняється». Отже, попереду треба покласти в кишеню цигарки.

Потім треба піти в тамбур, почастували провідника цигаркою і, поки він буде закурювати, скористуватися з темного скла дверцят. Так треба робити і, значить, як сказав Кант, так можна зробити.

Не можна так зробити, тільки коли провідник не курець або ще й, хай бог милує, намовляє і вас покинути курити.

Тоді доводиться дужче насунути кепа на заблукане в снах волосся.

• • •

Серед ночі дядьки десь зникли, а замість них знайшлися дві тітки: вони сіли в куточку і стиха балакали межи себе. Ми з Маном почали грати в шахи. Я частіше виграю в Мана, отже, я, крім шахів, ще трішки балакав з залізничником про неврожай, експорт хліба і закупівлю тракторів. Я висловлювався дуже популярно, щоб і тіткам було ясно.

Раптом одна із тіток припинила розмову з другою і запитала не дуже чистим, але дуже нарочитим російським язиком, для чого завели тепер оцей український.

Я вже звик до того, що найлютіший ворог українського язика – це деякі верстви українського населення, отже, я нічого не одповів, а тільки поставив на місце в куточку туру, яка тимчасом успіла перешкандибати, підстрибуючи, на одне поле направо. Але тітка не вгамувалася і ще уїдливіше запитала, звідки в мене ті цифри.

Не встиг я відповісти, як тітка, захлинаючися від злостивої іронії, виправила мої цифри, повідомила, що в неї брат інженер і знає все про закупівлю машин, іще раз знищила український язик і дала невигідну характеристику радянській владі.

Ман їй щось відповів, а я одразу здався і почав міркувати про тітчине життя.

Не треба було бути філософом під кепом, щоб ясно побачити велику куркульську садибу, міцних низьколобих синів, що вчаться зимою по школах, дочок, що їх видано заміж за сусідів, що стали тітками, милі серцю денікінські загони, продрозкладку й цілу зливу лютої хазяйської ненависті проти нехазяйновитої, безбожної, нещадної радянської влади.

І хоч ця тітка називала шахові фігури сахматами і сашками, але це була дуже небезпечна тітка, її політична свідомість і обізнаність, її непереможна класова запекла ненависть роблять її лютим і загрозливим ворогом.

Було б дуже корисно, думав я, коли б та голобля, що допускалася часом і на мою неповинну голову, звернула б свою увагу на отаких тіток. Думаю, що тут, може, не помогла б і голобля, а довелося б і постріляти трохи.

Але що я не взявся б учити голоблю, де їй треба гуляти, то я зоставив ці думки при собі. Не моя це справа, нарешті.

Отож я не став розповідати тітці про дамоклову голоблю, що нависла над її головою, і став читати далі книгу Ліфкедіо Герна про Японію*.

Десь, здається на тім місці, де зникла молодість ширабайоші, тітки зникли. Коли ж почалася історія садівника, що мав у собі чотири душі, в просту англійську мову Герна почали западати уривки якоїсь дуже високостильної і по-канцелярському пишної української мови, щось на взірець лекції з українознавства. Ці уривки неначе виринали межи рядків, їх ставало чимраз більше, і нарешті я зчувся, що хтось поруч у купе виголошує довгу ораторську промову.

Це був по-простому одягнений чоловік. У правій руці він тримав шпаргалку, та майже не заглядав у неї, а мов маком сипав барвисті перли канцелярської мови, звертаючися до подорожніх.

В елегантних фразах він пояснював, що він каліка, що хата його згоріла і що він збирав, що хто може дати з вельмишановних (так і сказав) добродіїв та добродійок, аби відбудувати хату і запомогти йому прогодувати дружину і малих діточок. Його становище (так і сказав) дуже кепське, і він уклінно прохає щиросердних добродіїв та добродійок йому допомогти.